Власне ось це змусило мене замислитися,а чи є це проявом партіотизму?! До прикладу,скільки людей купили собі вишиванки чи жовто-блакитні магнітики на холодильник,а скільки із них справді щось зробили для своєї держави?!

Пам`ятаю,як колись,у років 5 почула по телевізору слово “патріот”. Тоді маму спитала,що ж це таке? Мама пояснила,що бути патріотом це добре,це ті люди,які люблять свою країну,переживають за її долю,все готові віддати за її безпеку і щасливе життя у ній. Послухавши,я відповіла: “Мабуть,я не патріот”. З моїх уст це звучало так впевнено,адже тоді я якоюсь мірою розуміла,що нічого дати державі не можу,та й особливого бажання ще не було.

Вихована ще Радянським Союзом,але палко переживаючи у 90-х за становлення української державності,мама заборонила мені навіть про таке думати. Мовляв,будучи українкою від народження,я не можу таке говорити,я повинна любити свою країну,і намагатися робити щось хороше задля її існування. Тоді,ці слова я не змогла сприйняти повною мірою. Я ще не зовсім розуміла,що таке Батьківщина і як її можна любити,щоби бути готовим для неї на все. Але от в пам`яті різкі мамині слова “ніколи не кажи,що ти не патріот”,залишилися у мене і до сьогодні.

Будучи ровесницею незалежності України,навчаючись в українській школі та університеті,вихована на принципах любові до Батьківщини,я все ж збагнула,що патріотизм це справді одне із наймогутніших почуттів людини. Публіцист Володимир Гонський написав: “У переліку людських пристрастей вище патріотизму розміщується хіба що кохання. Але й патріотизм — це любов”. Любов до рідної держави,до її історії,до визначних людей,які стали скарбом нації,до творчості…до усієї сукупності явищ державності.

Уже стало доброю традицією українців до Дня Незалежності вбиратися в національний одяг,у волосся вплітати стрічки кольорів прапору,відзначати свято на концертах,у барах…Але чи є у головах людей,в той день,розуміння,що вони святкують не просто дарований владою ще один літній вихідний на концертах,забавах у центрі міста,а що вони шанують суверенність рідного краю. Що стрічки у волоссі та вишиванки,це не просто елемент моди,бо всі так носять,а що це частинка української духовності?!

Мене особисто хвилює відчуття патріотизму в українців останнім часом. Адже,як на мене,патріотизм визначається не по тому,в кого дорожча,яскравіша вишиванка,а по тому,що ти зробив для своєї країни,особливо в цей важкий для держави час,у час війни.

Ті молодики,які гучно говорили про любов до країни,сьогодні не воюють на Сході,вони не займаються волонтерством,вони не допомагають пораненим чи сім`ям загиблих…Вони кажуть: “Чому я маю щось робити для держави,а що зробила держава для мене?!” А чи ви не є державою?! Що є держава без вас?! Держава — це ви,ні політики,ні уряд,ні Президент…Держава — це люди,які тут живуть,які тут працюють,які виховують тут дітей і піклуються про старих,ось це держава. Уся сила в народі,ми це змогли показати на Євромайдані. Тоді безстрашна Небесна Сотня,здається усім доказала,що держава — це люди. І сьогодні говорити про те,що країна мені нічого не дала,то чому я їй щось винен,- безглуздо,огидно та соромно!

Невже ми можемо бути патріотами тільки на День Незалежності,гуляючи в парку?! Невже ми не можемо відстояти свої права,свою свободу,своє життя самі. Чому хтось інший має бути більшим патріотом і віддавати своє життя за того,кому “країна нічого не дала”. Чи ми якісь різні в Україні. Ми всі однакові,рівні,ми усі маємо сім`ї,ми усі маємо дітей,ми усі хочемо миру і добробуту,але якщо хочемо щось мати,то не треба чекати,що це прийде саме собою,треба щось робити для свого ж блага.

Ми сміємося з російського патріотизму,де зображення Путіна набивають на тілі,де з прапора країни роблять костюми для стриптизу,де двоголового орла носять на білизні,а Росію прославляють на етикетках горілки…З цього ми сміємося і кажемо дурість,але такими темпами скоро і ми такими ж можемо стати. Пафосно розкидати “Я патріот”,а за критичної ситуації ховатися в кущі і чекати допомоги від когось,а ще краще потім взагалі втекти з країни,аби пересидіти біду,а повернувшись волати: “Я так люблю свою країну і за кордоном так страждав за неї”.

Прикро писати такі рядки,особливо зараз,коли патріотизм українців мав би бути на шаленій висоті,боротися за свою країну відчайдушно,добиватися миру і спокою…Чомусь не усі це розуміють,та й розуміти не хочуть. Не всім місце на війні,звичайно,але хоча б якусь підтримку і допомогу може надати кожен,хоча би слово співчуття ладні сказати усі. Якщо ми патріоти — це потрібно доводити. Країна без патріотизму існувати не може. Допоки існують патріоти — існує й держава!