Про Дзвінку Торохтушко читаючий загал українства більше дізнався у 2014 році з її неперевершеної поезії «Молитва»,яку авторка виклала у себе на сторінці у Facebook. Вона його писала у період найзапеклішої оборони Донецького аеропорту. Цей вірш майже став народним,адже його перепостили і опублікували тисячі,які прониклися простими,але такими болючими рядками. Він досі висить чи не у кожному солдатському окопі — як щит. Його неможливо читати без сліз,без мурашок по шкірі. Він став солдатським оберегом. Пізніше «Молитву» заспіває гурт «ТаРута». А блогерку,журналістку Любов Бурак читатиме вся Україна.
 
А до того пані Любов теж не була осторонь літературного життя,адже в її активі вже є дві збірки поезій і цікаві публікації віршів та перекладів в антологіях. Її творчі пошуки настільки непередбачувані,що часто люди дивуються чи дійсно людина,яка пише лірику,філософську поезію,дитячі казки здатна на іскрометний «перчений» гумор і соціально-психологічну – реалістичну прозу.
 

 
Любов Бурак своїм життям ламає усі суспільні стереотипи та поєднує,на перший погляд ,радикально протилежні речі.
 
Єдине,що залишається незмінним – це її псевдонім — Дзвінка Торохтушко,який з легкої руки вчителя української літератури та мови ще зі шкільних років «прилип» до «завжди балакаючої дівчини».
 
«Я абсолютно «не зубата» авторка,- зізнається Дзвінка,маючи на увазі частенькі передруки текстів без вказування її як автора. – Плагіатство активно процвітає особливо у соціальних мережах. Я як блогерка це особливо відчуваю. Був випадок,коли мій текст,але за іншими авторством надрукували у рідній моїй газеті».
 
«З 2014 року,коли я на Facеbook познайомилася з блогами тернополянки Дзвінки,я стала її постійним читачем»,- розповідає модератора бібліотечного заходу,волинська журналістка Наталка Шелеп.
 

 
«Як блогер я підхоплюю ситуації з життя власного чи підслуханого у транспорті,на вулиці,- зізнається письменниця з Тернополя. – Саме так і народився роман «Масік». Його героїня – реальна жінка,з якою я колись познайомилася. Вона розповіла мені свою важку долю: працювала суддею,потім захворіла на онко,довго лікувалась,шукала Бога,віру в життя… Це важка історія. Я запитала чи можу розмістити її історію у себе в блогах – вона погодилась. Ось так із блогів вийшов роман».
 
«Масік» вийшов друком напередодні цьогорічного Львіського Форуму видавців і сподобався болючій душі українського читача – книга здобула перемогу у номінації «Симпатія читача».
 
Можливо така популярність текстів Дзвінки Торохтушко також пов’язана з її майстерністю іронічного стьобу,якою вона оволоділа будучи резидентом клубу бойового суржика «Рєпка». Деякі навіть кажуть,що вона переписала,переіронізувала самого Подерв’янського.
 

 
«Наша мова дуже давня,а суржик – це фактично її древньослов’янський прототип»,- дає своє тлумачення цьому лінгвістичному феномену письменниця.
 
Зважаючи на юну аудиторію під час зустрічі,авторка не наважилася зачитувати її тексти з суржиком «надважкої категорії»,але все ж дала відчути стиль та форму таких творів,прочитавши коротку оповідь про те,як її пращур,той що укром був,копав Чорне море для своєї дружини,щоб вона мала де білизну прати.
 
Журналістка Любов Буряк розповідала і про свої переклади. Вона самотужки вивчила 6 словянських мов. При тому,що взагалі не має вищої освіти.
 
«Це ще один мій руйнівник стереотипів,- каже пані Люба. – Так сталося,що я рано вийшла заміж і не здобула філологічної чи іншої освіти,але мій словниковий і інтелектуальних рівень самі бачите який… У мене шестеро діток і з кожним я сиділа три роки в декреті. У вільний час (це,здебільшого,коли вони спали) я вчила мови,хоча був шанс стати експерткою з дитячого годування,пеленання чи вибору педіатрів…».
 

 
Нині діти Дзвінки підросли,народили внуків,але мамина турбота про них не згасає. І особливо за двох синів Івана і Мар’яна та їх тата – отця Петра Буряка. Вони у 2014 році просто з Майдану поїхали на передову. Чоловік – головний капелан 5-го Окремого батальйону Української Добровольчої Армії,правив Службу Божу навіть у Пісках під Донецьким аеропортом. Сини – в серпні повернулися після контузії з АТО,де були в артилерії Української Добровольчої Армії,але і досі рвуться назад.
 
«Я заздрю спокійним і безтурботним жінкам і мамам,які не виховали таких свідомих дітей,- зізнається Любов Бурак. – Хоч завжди стараюся не пускати в серце заздрість,іноді заздрю цим матерям,бо їм вдалося виховати дебілів,які пиячать,розважаються і ніколи не підуть на фронт,ніколи не задумаються над вибором в житті держави. Але я рада,що виховала таких синів і дочок. По-іншому б не змогла».