Він встигає всюди. В один момент Дмитро Лазуткін – вдягає рукавички, капу і змагається на рингу, в інший – коментує бої кумирів мільйонів.  А ще – пише вірші, їздить в зону бойових дій, презентує нові проекти і разом з дружиною виховує маленьку донечку.

До Луцька Лазуткін приїхав з презентацією збірки «Артерія». Поет з легкістю погоджується на розмову, під час якої посміхається сам і всміхає інших, активно жестикулює і впевнено відповідає на всі питання.

– Дмитре, до нашого міста ти приїхав зі збіркою «Артерія». Це більше, ніж просто книга, скоріше проект. Як виникла ідея поєднати музику та вірші?

– Ніщо не виникає ні з чого. «Артерія» чимось за структурою схожа до «Червоної книги». Перший розділ присвячений враженням, поїздкам, історіям, які пов’язані з війною на сході України. Я розповідаю про все це крізь призму людських історій. Описую те, про що чув не раз і бачив сам. Загалом, поєднання з музикою виникло, як не дивно, завдяки збігу обставин. Хоча наскільки цей збіг є випадковим – важко сказати. Ми з Борисом Севастьяновим, з яким реалізовуємо проект «Артерія», познайомилися в АТО під час волонтерської поїздки. Разом посиділи за пляшкою, поговорили, відчули енергетику і творчі прагнення один одного. Згодом я приїхав до Києва, написав текст «Забувай» і запропонував написати йому музику. Зрештою, вийшло дуже круто. Трек, вочевидь, не форматний для радіостанцій чи телеканалів, але він мало кого залишає байдужим. Я це помічав по концертних виступах. У мене є знайомий десантник, Валерій Ананьєв, який воював у всіх найгарячіших точках. Він розказував, що коли вирішив закінчити з армією і повернутися до мирного життя, то  вдягнув наплічника і пішов 2 тисячі кілометрів Європою. Валерій – блогер, активна соціальна людина, але коли він описував свій стан, то вийшло дуже схоже як в нашій пісні «Забувай». Я йому давав слухати цю пісню. Він каже, що передана атмосфера, відчуття і всі внутрішні коливання, і оцей непростий процес, що відбувається в свідомості людини, яка повернулася з війни. Для мене це дуже важливо. При тому, що зустріч з Севастьяновим була випадковою – проект не випадковий . У нас є легкі пісні, є і про кохання. Тема війни присутня, хоча не тільки їй ми будемо присвячувати свою співпрацю. Зараз нам реакція людей на фестивалях та виступах дуже подобається, тому проект приносить ще більше задоволення.

– Ти говориш, що зустріч з Севастьяновим була випадковою. І лише після цієї «випадкової не випадковості» з’явився проект «Артерія». Створюючи літературно-музичний проект, звертали увагу на те, що щось схоже в Україні вже існує? Той же проект «Жадан і Собаки».

– Я вважаю, що «Жадан і Собаки» – суто музичний проект. Більше того, мені імпонує атмосфера, яка панує під час їхнього концерту, але з іншого боку –  мені здається, що їх музика на концертах не передбачає усвідомлення, про що ідеться в тексті, зрозуміти сенс практично неможливо. Я декілька разів намагався. Можливо є люди, яким це вдається краще. У нас в «Артерії» все-таки поєднується і мелодекламація, і хіп-хоп, і спів. Мені здається, що тут є золота середина, яка може знайти відгук в аудиторії. Ну принаймні поки що знаходить. Думаю, що попереду у нас ще дуже багато чого цікавого

– Трішки відійдемо від «Артерії» і поговоримо про Лазуткіна-поета взагальному. Хоча згадаємо про це в контексті боксу. Для прикладу, в боксерів є коронний удар. Хтось славиться джебом, хтось прямим. Чи є коронний вірш у Дмитра Лазуткіна?

– Знаєш, в багатьох віршах є свої панчі, які мають впливати на аудиторію. Це з точки зору драматургії важливо. Напевно, що «Твоя порядність така спокуслива» – це текст, який зачіпає багатьох. Мабуть і  «Реквієм» – це вірш, який мало кого залишає байдужим. Я не дуже люблю його читати, бо він дуже печальний, реально важкий для мене. Цей вірш не для того, щоб привернути увагу чи впливати на когось. Я не міг не написати його. Для мене натхнення і ці важкі слова були абсолютно щирими і зараз, коли читаю цей вірш, я усвідомлюю вагу кожного слова. Якщо говорити про суто побудову виступу, то є якісь тексти про любов, іронічні тексти, на які люди зазвичай реагують. Звісно, я читаю це тому, що людей можна трошки навантажити літературою, трошки дати чогось незрозумілого, але все одно треба, щоб був якийсь емоційний вихід після поетичного виступу.

людина сама собі суддя, рецензент і критик

– Твоя дружина Ірина – журналіст і письменниця. З огляду на це, вона твій головний критик?

– Я сам для себе критик. Давно вже немає такого, що чиясь думка для мене вирішальна. Є тексти щодо яких я сумніваюся і звісно ж раджуся, бо для мене це важливо. Але все одно людина сама собі суддя, рецензент і критик. І якщо хтось скаже, що це добре чи це погано, а ти відчуваєш інакше, то навряд чи тебе це переконає, бо ніхто не знає краще, що ти відчував під час написання твору.

– Кажуть, що справді геніальні творчі ідеї приходять, коли людину вивести зі стану емоційної рівноваги. Чи часто творчі ідеї приходять під час тренувань та спарингів?

– Я пам’ятаю чітко, що особливо на початку занять поетичною творчістю завжди надихало, коли тебе якась дівчина кидає, чи якісь любовні стосунки не складаються. Це емоційний сплеск, який нерідко призводив до написання дуже потужних, сильних віршів. Але якщо говорити про спорт, то навіть пробіжка на 5 кілометрів прочищає мізки, і чакри всі прочищаються, і ти зовсім інакше після цього вирішуєш робочі питання, дивишся на світ. Коли ідеться про єдиноборства, то це взагалі серйозне перезавантаження. Тому філософські думки дуже часто з’являються після таких речей, які потім вкладаються в основу якогось вірша. Іноді – просто гармонія, спокій і жодного дисбалансу. Власне, для цього спорт й існує – щоб знаходити в собі гармонію.

– Тебе по праву можна вважати людиною, яка не просто коментує, а й розбирається в спорті, зокрема в єдиноборствах. Наскільки український медійний ринок потребує тематичного ЗМІ, на кшталт російського каналу «Боєць»?

– У нас країна менша, відповідно менший й інформаційний ринок, але зрозуміло, що без цього ніяк. Є канал Х-Спорт, який на 40 % – це «Боєць» плюс «Рибалка», футзал, баскетбол та інші види спорту. Там велика частина часу приділяється єдиноборствам. Є й інші канали, де точково транслюють спорт. Я думаю, що з часом воно буде розвиватися, і це очевидна і зрозуміла всім річ. Для цього всього потрібен час, адже у нас немає таких «нафтодоларів»…

– Як «Газпром»?

– Так, немає таких структур, які можуть виділяти кошти на такі довготривалі проекти. Хоча без цього ніяк. Так чи інакше спорт виховує людей активних, нове покоління. Для прикладу, ми робили проект присвячений фрі-файту, виду єдиноборств. Я особисто добре знайомий з нинішнім президентом федерації фрі-файту – позивний «Гатило»,  Валерій Чеботар, який сам воював під Пісками. Загалом, багато фрі-файтівців воювали в АТО. Спорт розвиває людей в патріотичному дусі. Це важливо. Якби в 2014-му році хлопці з «Правого сектора», з «Азова» не захистили б країну, то невідомо що було б з нами зараз. Можна звинувачувати кого завгодно в тому, що десь перегнули, десь була не та риторика, але хто в той час перший підвівся і став на захист України ? Тому применшувати внесок спорту і єдиноборств не можна. Я можу назвати не менше десятка людей, які стали Героями України і займалися панкратіоном, фрі-файтом, боксом, кікбоксингом. Ці люди своєю рішучістю дали приклад іншим. Вже потім, коли механізми держави долучилися до цього, пішло фінансування і зміцнення армії, ситуація почала змінюватися, але на початку роль добровольців, в тому числі, які займалися спортом – величезна. Тому і канали потрібні, й інформпростір підлаштовувати треба. Мені б дуже хотілося, щоб чи політики, чи бізнесмени, які україноцентричні, які хочуть жити в українській Україні, також інвестували в створення спортивних медіа. Бо в нас і досі, фактично, всі найпотужніші медіа ресурси належать так чи інакше вихідцям з Луганщини чи Донеччини. І досі чомусь ті, хто б’ють себе в груди і кажуть, що вони дуже люблять Україну, не поспішають інвестувати в спортивні медіа і популяризацію спорту. Тому дуже важливо розвивати спорт як явище популярне, розвивати спорт на місцях, в регіонах.  Ну і, звісно, розвивати спортивні медіа.

будь-які копіювання гірші за оригінал

– Як спортивний коментатор рівняєшся на європейську та заокеанську школу чи все ж імпонує стиль українських та російських коментаторів, того ж Володимира Гендліна старшого та його тезки-сина?

– Я встиг прокоментувати бої братів Кличків з Гендліним, особисто знайомий з обома – з батьком і сином. Звісно ж, їх дуже поважаю і скажу більше: зі всіх коментаторів, з якими я попрацював, і старший й молодший Гендлін, мабуть, найкращі. Вони найбільш тонко розбираються в боксі, дають дуже чіткі оцінки і дуже рідко помиляються в своїх прогнозах. Водночас, я вважаю, що копіювання манери Гендліна чи його інтонації – дуже вторинно. Я відразу, коли почав коментувати, зрозумів, що мені потрібно бути інакшим, бути собою. Зі своєю інтонацією, своєю експресією, зі своїми рефлексіями. Спиратися на думки людей, що розбираються в боксі, завжди працювати з матеріалом, але водночас емоційно зберігати себе в коментарі. Тому я думаю, що будь-які копіювання гірші за оригінал і вони програють у порівнянні. Треба бути собою, відкривати якісь нові горизонти для себе, як би це пафосно не звучало, і показувати людям, що можна робити і так, і інакше, бо світ це безмежна кількість можливостей.

– Ти відомий своєю яскраво вираженою позицією патріота, займаєшся волонтерством, прославляєш українське слово. В роботі ж завжди стараєшся тримати нейтралітет. Однак не всі коментатори дотримуються такої ж концепції. Для прикладу,  Андрій Столярчук, коментуючи біатлон не соромиться пригадати східним сусідам бояришнік та вколоти гострим слівцем. Наскільки це правильно з позицій журналіста?

– Давайте розпочнемо з того, що його дружина прекрасно готує. ( посміхається) Вона нещодавно народила двійню і я бажаю їм щастя, успіхів, здоров’я і так далі. Водночас, не думаю, що я нейтральний, просто намагаюся дуже тонко працювати в цьому сенсі. У мене немає відвертих агітаційних речей, але кожен хто слухає – розуміє. Я пам’ятаю як я коментував до Майдану і війни бій Кличко-Повєткін в Росії з Гендліним молодшим. Я думаю, що дуже відчувалася моя позиція і моє ставлення, незважаючи на те, що ми були на так би мовити ворожій території.

– Ви коментували з Москви?

– Так, треба розуміти що таке ця арена «Олімпійський». Там неподалік мечеть. Це не така Росія, де матрьошки-самовар. Це зовсім інша Москва. Звісно, ж на арені відчувала ця напружена атмофера. Я думаю, що не треба пояснювати детальніше. Ті люди, що вболівали за Кличка не тільки як за боксера, а й як за українця, відчули все, що я говорив: і по словах, і по інтонації, і по емоціях. Якщо говорити про якісь політичні моменти, то знову ж я не вважаю, що неприпустимо під час коментування виражати свою позицію, зважаючи на сьогоднішню ситуацію. Якщо ж говорити про Андрика, то можна помітити, що він все ж більш сміливо висловлюється в ефірі Суспільного, ніж на каналах Футбол 1 і 2…

коментувати спорт і робити вигляд, що між Україною і Росією нічого не відбувається – це трохи по-дебільному

– Я не думаю, що на цих каналах реально це сказати…

– Я не знаю чи це його внутрішній цензор спрацьовує, чи навпаки –  він відривається на «Першому», а на «Футболах» йому кажуть тих чи інших речей не говорити. Я не знаю. Ясна річ, що коментувати спортивні події і робити вигляд, що між Україною і Росією нічого не відбувається – це трохи по-дебільному. Особливо, для якихось обивателів це може бути і окей – забути про війну. Але з іншого боку, уявіть собі, що вмикає, для прикладу, дружина загиблого Героя України  Сергія Цимбала телебачення. Її чоловік загинув у війні, до речі, чемпіон України з джиу-джитсу, а там гімн РФ звучить, й коментують нормально собі футбольний матч Росія-Саудівська Аравія, якось неупереджено, спираючись на те,  що спорт поза політикою. Як людині дивитися цей телевізор в Україні і сприймати це все? Це дуже важко, я думаю. Тут дуже тонка межа, як і все в цій гібридній війні. Все дуже тонко, і все залежить від нюансів, від інтонації, від  якихось  найменш помітних моментів, які загалом потім впливають і на країну, і на сотень, тисяч, якщо не мільйонів глядачів за якими спостерігають.

– Нещодавно на ринг  повернувся кривдник Володимира Кличка Тайсон Фьюрі. Можливо Володимиру варто повернутися на один бій та відімстити кривднику?

– У цьому немає ніякого сенсу. Володимир Кличко і зараз користується величезною повагою у світі боксу, і перемога над Фьюрі навряд йому щось дасть в плані закарбованості себе в майбутньому,  чи в плані історичної перспективи. Натомість Фьюрі – боксер, якому я дуже симпатизую. Він знищує канони, нехтує правилами, створює абсолютно свій всесвіт. Його повернення – імовірно початок нового сходження. І не факт, що Деонтей Вайлдер чи Ентоні Джошуа зможуть його здолати. Це ще велике питання, тому що Фьюрі молодий, в нього багато енергії, він витривалий, тримає удар і лишається непередбачуваним і небезпечним. Його дуже важко прочитати і прорахувати.

рано чи пізно те, що сталося з Фьюрі і Джошуа –  мало статися

– Наскільки правильним було рішення Володимира завершити кар’єру з позиції вболівальницької? Можна було б піти шляхом легендарного Хопкінса і битися ще з десяток років проти боксерів не найвищого гатунку.

– Володимир – людина досить розумна і він сам прекрасно розуміє, що й коли робити. Якщо говорити про мою думку персональну, як спортивного коментатора і боксерського аналітика Дмитра Лазуткіна, то я вважаю, що можна було спокійно піти з боксу після смерті Емануеля Стюарта. Тому що, як на мене, відчувалося, що бракує такого авторитету в куті Володимира. Авторитету, який своїми порадами і своїм емоційним впливом допомагав Володимиру здолати будь-кого. Коли був Мені Стюарт – Кличко був непереможний. Його ніхто не міг перемогти, і ніхто не зміг би цього зробити. Після його смерті розпочалися всі ці коливання з тренерським штабом. І рано чи пізно те, що сталося з Фьюрі і Джошуа –  мало статися. Якби був Мені, мені здається, що Кличко і пішов би на боксерську спортивну пенсію непереможним, але боксерові важко зупинитися і важко, коли ти на вершині усвідомити, що прийшов твій час. Зазвичай, про це нагадують суперники. Якщо боксер достатньо розумний – він ці натяки від суперників розуміє. Тому я думаю, що Фьюрі і Джошуа вистачило Володимиру, аби зрозуміти що це не випадковість, і треба іти.

– Стартував Чемпіонат світу з футболу в Росії. У пресі фігурувала інформація, що тобі пропонували коментувати матчі мундіалю. Чому відмовився?

– Так,  мені пропонували працювати на Чемпіонаті світу на «Інтері». Зокрема, редактором. Я відразу сказав, що працювати не буду.

– Все ж чому відмовився від редакторської посади?

– Я знаю, що є купа людей, які професіонали і у футболі шарять більше за мене. Чого я буду завдяки тому, що в мене є якесь ім’я, авторитет і зв’язки працювати замість них? Я колись працював на «Футбольній самбі» з Фоззі. Це було весело, це було фан. Моя компетенція там була – попи дружин футболістів. Я за це відповідав, мені це подобалося. Це тоді мені було по приколу. Футбольна аналітика тоді мене мало торкалася. Зараз лізти в щось не своє – можна, але в мене вдосталь завантаженості на інших проектах. Так, можна було б заробити якусь тисячу євро на цьому чемпіонаті світу, але нафіга? Мені і так є чим займатися. Плюс це нудна робота, це треба дивитися постійно футбол. Люди відстежують хто в яких клубах грає, як проявляє, ще якісь речі. Мені зараз в це занурюватися? Для чого? Мені і так закидають, що я коментую гірські лижі і сноуборд. Я гірськими лижами цікавлюся, стежу за сезоном більш-менш. За сноубордингом – теж. За футболом такого немає. Я нещодавно себе піймав на думці, що футбол навіть не входить в топ-10 моїх улюблених видів спорту.

– Чи зіграло свою роль і те, що мундіаль відбувається і Росії?

– Це теж.

– У Луцьку ти вже не вперше. Тут ти маєш такого чудового друга- екскурсовода як Володя Столярчук. Які місцини в нашому місті тобі подобаються найбільше?

– «Кораблик» мені дуже подобається(посміхається.) Добре, що такі місця зберігаються, а не все таке пластикове і штучне. В таких місцях є енергетика міста. Енергетика міста іноді краще зберігається в закладах, де розливають пиво і вино, аніж в історичних пам’ятках. Як не крути, але стіни зберігають чужі історії, які можливо і не варто комусь іншому розповідати. Стіни  пам’ятають вібрації музики і пульсації емоцій. Це дуже добре. Хоча це не камінь в сторону Луцького замку. Я думаю, що це місце також дуже класне і мені дуже подобається як його лучани використовують у фестивальних форматах. Треба це робити і треба це розвивати. Луцьк вартий того, щоб про нього в контексті культурної мапи України згадували частіше. Тут є багато чого такого, чого немає ніде.

Розмовляв Андрій Мошкун

У тексті використано відеофрагмент вірша “Поєдинок” Дмитра Лазуткіна