«Святителю отче Николає, моли Бога о нас» – цей молитовний заспів по-особливому лунав ранньою весною 1259 року у стінах собору Іоанна Богослова, розташованого у княжому дитинці міста Лучеська. Вже тривалий час місто тримають в облозі монголо-татари, якими керує ординський полководець Куремса. Містяни, як могли, влаштували оборону міста, але найбільшу надію вони покладали на Бога, взивали із молитвою до Пресвятої Богородиці і до особливо шанованого у Руській Церкві святого – святителя Миколая архієпископа Мир Лікійських чудотворця. «Бог і святий Миколай чудо велике вчинили, бо здійнявся великий вітер, і каміння, яке кидальними машинами вороги кидали, на них самих поверталося», – такий запис лишився у Іпатіївському літописі. Дійсно, тоді монголо-татари не змогли взяти місто і відступили, а святитель Миколай з цього часу вважається небесним покровителем міста Луцька. А сам цей напад монголо-татар на Лучеськ внаслідок чергового військового конфлікту із ординцями був пов’язаний із тим, що упродовж більш ніж вже  десятиліття волинсько-галицький князь Данило Галицький намагався відстояти незалежність, принаймні фактичну, Волинсько-Галицької Русі від Золотої Орди.

“У Данила короля є “похресниця” земля”, – такими словами починається відома композиція гурту “Чорні Черешні” “Волинь”. “Волинь – сто лісів, сто озер, сто доріг…коронована щедра земля, – від Данила короля”, – так звучить приспів цієї пісні, в якій згадується постать князя Данила Галицького – правителя Волинсько-Галицької держави. І пам’ятає його Волинь не дарма.

Адже саме за часів його правління Волинсько-Галицьке князівство, попри монголо-татарську навалу 1240-41 рр., було потужною державою, яка відігравала значну, а  часто і вирішальну,  роль у східноєвропейській політиці. Данило Романович став першим з правителів Русі-України, який носив королівський титул. І хоч корону православний князь отримав з рук представників папи Римського, і сама ця подія коронації, пов’язана із бажанням Данила отримати допомогу Заходу у боротьбі із Ордою, відбулася в умовах сумних реалій “драми розділення Церков”, яке дало взнаки саме у ці середньовічні часи, королівський титул Данила був визнаний королівськими дворами тогочасної Європи. Що дало можливість титулуватися королями і його нащадкам – наступним правителям Волинсько-Галицької держави, зокрема його онуку волинсько-галицькому князю Юрію І.  Він мав нелегкі дитинство і юність, власне,  розпочав своє свідоме життя вигнанцем, але змужнівши, крок за кроком, використовуючи об’єктивні та суб’єктивні чинники, відвоював та виборов собі батьківський престол. Він зміцнив ослаблу після смерті свого батька Романа Мстиславовича Волинсько-Галицьку державу і підняв її з руїн після нашестя Батия у 1240-41 рр. Він також  відстояв Галичину від угорських зазіхань. Він зумів завдати кілька  поразок грізним завойовникам – монголо-татарам. І хоч боротьба була важкою і часто нерівною, все ж залежність Волинсько-Галицької Русі від Золотої Орди врешті стала чисто номінальною, а по-суті це князівство стало таки, принаймні фактично, незалежним. Формальна залежність від Золотої Орди обмежувалася лише щорічною виплатою загалом необтяжливої данини та ханським ярликом, яким далекий ординський деспот “підтверджував” права князівської влади. А вже на початку XIV ст. в часи правління його правнуків князів Андрія і Лева Волинсько-Галицька держава як сама оберігала себе від татарських набігів, так і служила захистом від Орди для сусідніх держав.

Він увійшов у історію як державник, реформатор і далекоглядний політик, а також перший в історії України король.

Це був найвидатніший із правителів Волинсько-Галицької держави  – Данило Романович Галицький (1201-1264).

Данило Галицький народився у 1201 р. і був старшим сином засновника Волинсько-Галицької держави Романа Мстиславовича, (історію якого у рубриці “Видатні волиняни” ми вже розповідали) від його другої жінки Анни. Дитячі роки Данила припали на важкі для його династії та Волинсько-Галицького князівства часи. Його батько, долаючи “опозицію” галицької боярської олігархії, нажив собі чимало ворогів, які й “підняли голови” після його смерті у 1205 р., коли маленький Данило і став спадкоємцем волинсько-галицького князівського столу.  Вороги були, втім, не лише вдома – давній  суперник Романа Мстиславовича і колишній київський князь Рюрик Ростиславович, який був насильно пострижений у ченці, скинувши монашу рясу, знову оголосив себе київським князем. Уклавши угоду із чернігівськими князями, він вирішив йти разом із ними походом на Галич. Але там тоді перебував угорський гарнізон, посланий угорським королем Андрашем ІІ на допомогу вдові Романа Мстиславовича Анні. Це завадило тоді вороже налаштованим боярам здати Галич Рюрику. Але вже у 1206 р. на бік Рюрика пристали як чернігівські так і смоленські князі, які й вирішили підтримати його у бажанні захопити столицю Волинсько-Галицького князівства Галич, а відтак – відторгнути від утвореної Романом Мстиславовичем держави Галицьке князівство. Ситуація ускладнилася тим, що походом на Галич пішов і польський князь Лєшко Білий, у боротьбі із яким і загинув у 1205 році волинсько-галицький князь Роман Мстиславович. Але і цього разу допомогу удові Романа княгині Анні та її малолітнім синам Данилу і Васильку вирішив надати угорський король Андраш ІІ. Князівська родина, втім, з резону  безпеки покинула Галич, переселившись до більш безпечного Володимира-Волинського – “родового гнізда” Романовичів.  А тим часом до Галича підійшли з трьох боків війська руських князів, поляків та угорців. Відбулися переговори, але невідкладні справи змусили угорського короля Андраша ІІ повернутися додому, хоча він встиг домовитися із Лєшко Білим. А галицькі бояри на чолі із впливовим Владиславом Кормильчичем, партія якого, скориставшись моментом, взяла долю Галича і земель Галицького князівства у свої руки, просто запросили на галицький княжий стіл представників ще однієї гілки Рюриковичів – князів Ігоровичів Володимира і Романа, які стали княжити в Галичі та Звенигороді відповідно. Боярам просто було вигідно мати князів-“узурпаторів”, оскільки їх можна було використовувати як маріонеткових правителів.

Але у Володимирі-Волинському, який таким чином став фактичною столицею заснованої Романом Волинсько-Галицької держави (що вкотре вказує на правильність назву князівства”Волинсько-Галицьке”), лишалися законні спадкоємці престолу – малолітні князі Данило і Василько та їх мати – вдова Романа Анна. Отож, бажаючи спекатись Романовичів і узаконити свій “переворот” галицькі бояри відправили до Володимира посланця, запропонувавши видати їх “протеже” галицькому князю Володимиру Ігоревичу Анну та її синів, а князем у Володимирі-Волинському поставити Володимирового брата Святослава Ігоровича. Більшість волинських бояр відкинули цю пропозицію, але ситуація для Анни та її маленьких синів була таки непевною – прихильники Ігоровичів знайшлися і серед волинських бояр – тих, чих “хижі апетити” до влади були “урізані” покійним Романом.  Отож, Анна разом із синами в оточенні вірної дружини покидає Володимир-Волинський і звертається по допомогу до польського князя Лєшка Білого. Той, своєю чергою, погоджується прихистити удову, але її старшого сина Данила із почтом відправляє до двору угорського короля Андраша ІІ, при дворі та під опікою якого Данило перебував до 1211 р.

А у Володимирі-Волинському княжити став Святослав Ігорович, брату якого галицькому князю Володимиру вдалося відкупитися від угорського короля Андраша ІІ – союзника законних спадкоємців волинсько-галицького престолу Романовичів. Своєю чергою, польський князь Лєшко, задекларувавши бажання повернути сиротам – Данилу і Васильку Романовичам престол та володіння їх батька захопив таки Володимир-Волинський, але князем поставив родича Данила і Василька Олександра князя Белзького. Як “компенсацію” за Володимир Лєшко віддав місто Белз – володіння Олександра молодшому сину Романа Мстиславовча Васильку.

Тим часом у Галичі князі Ігоровичі та галицькі бояри не змогли поділити владу. Спочатку Роман, що княжив у Звенигороді вигнав з Галича свого брата Володимира, але тут втрутилася “третя сила” в особі угорського короля Андраша ІІ. Романа схопили та відправили до Угорщини, а Галичиною став управляти угорський воєвода Бенедикт Бора. Проти нього і бояри і народ спільно згодом підняли повстання, отож галицьким князем   знову став Володимир Ігорович. Він не мав бажання бути “іграшкою” в руках галицьких бояр, отож вони на чолі із тим самим Владиславом Кормильчичем затіяли змову проти князя, але цей боярський заколот князі Ігоровичи, якщо вірити Волинсько-Галицькому літопису “потопили у крові”. Сам Владислав Кормильчич і його сподвижники бояри Судислав і Филип змогли врятуватися і втікли…до угорського короля Андраша ІІ. “Дай нам отчича нашого Данила і ми підемо за ним і відберемо Галич в Ігоровичів”, – так і сказали бояри. Андраш ІІ погодився на їх прохання і дав 9-річному Данилу та Владиславу потужне військо. Першим об’єднані угорсько-руські дружини взяли місто Перемишль, вигнавши звідти Святослава Ігоровича. Вдалося, за допомогою дружин Василька Романовича та володимир-волинського князя Олександра Белзького, а також луцького полку і польської залоги посланої Лєшком Білим, відвоювати Звенигород, а відтак  юний Данило Романович переможцем в’їхав до Галича, звідки втік Володимир Ігорович. Народ радо вітав юного князя – сина великого Романа, пам’ять про роки правління якого прості галичани зберегли. Трапилося це у 1211 р.

Але не довелося Данилу довго залишатися в Галичі, і вже у 1212 р. внаслідок боярської смути йому доводиться покинути княже місто. Трапилося це так. Владислав Кормильчич вирішив, зважаючи на малі літа Данила, управляти від його імені, отож він віддалив від князя законного регента – його мати Анну. Остання, своєю чергою, знову звернулася по допомогу до угорського короля Андраша ІІ, який послав проти Галича потужне військо. Бояр Владислава і Судислава ув’язнюють, але король Андрій дозволяє Судиславові викупити себе, а Владислава тримає біля себе в Угорщині. Тим часом брати Владислава Ярополк і Яволд, змовившись із пересопницьким князем Мстиславом, захоплюють Галич, вигнавши звідти як Анну та і Данила Романовича. Галицькі бояри одностайно підтримують нового князя-узурпатора Мстислава.

Анна тікає до угорського короля, який, втім віддає Галич нікому іншому як боярину Владиславу Кормильчичу. Останній мав управляти Галичем від імені угорського короля. Ось так боярські жадібність та амбіції вкотре віддали Галичини під чужоземну угорську владу. Отож, Владислав захоплює Галич, звідки тікає поставлений його братом князь Мстистав.  Тим часом, родич юних Романовичів володимир-волинський князь Олександр відбирає у Василька Романовича Белз.

Здавалося, на цьому мали б розтанути усі сподівання синів великого Романа Мстиставовича посісти престол батька. Але з часом удача їм знову посміхнулася.

Справа у тім, що волинсько-галицькі справи ускладнилися як суперечками руських князів так і суперництвом угорського короля Андраша ІІ та польського князя Лєшка. Останній уклав угоду із пересопницким князем Мстиславом, їх об’єднані військові дружини спробували були захопити Галичину, але сам Галич їм взяти на вдалося. Врешті Лєшко вирішив уладнати справу шлюбною угодою із королем Андрашем ІІ, видавши свою дочку за сина Андраша Коломана. На тому і погодилися, поділивши при цьому галицькі землі. До слова, самим молодятам – Коломану і дочці Лєшка Саломії було по 6 і 3 роки.

Угорський король Андраш ІІ, таким чином, став фактичним правителем Галичини. Для того, щоби зміцнити свою владу в краї, він вирішив заручитися підтримкою папи Римського Інокентія ІІІ – наймогутнішого з середньовічних пап, який, на запрошення Андраша ІІ, прислав до Галичини латинського, тобто римо-католицького, єпископа із духовенством. Ймовірно, у намірах папи було скористатися ситуацією та підпорядкувати собі Православну Церкву в галицьких землях, або, в крайньому випадку, просто поширити серед русичів-галичан католицьку віру.

Що ж до головного творця усієї спрямованої проти Романовичів смути 1206-1212 рр.  боярина Владислава Кормильчича, то його протектор Галичини угорський король Андраш ІІ наказав кинути до в’язниці де не потрібний вже нікому Владислав і помер, ймовірно, не своєю смертю.

І тут як раз обставини склалися на користь Романовичів. Князь Лєшко не був задоволений посиленням позицій Володимир-Волинського князя Олександра Белзького, отож він згадав, що є і законний спадкоємець волинського княжого престолу – Данило Романович. Отож, заручившись підтримкою угорського короля Андраша ІІ, він допомагає Данилу повернути собі давній княжий град його батька – Володимир-Волинський.

Згодом Лєшко зумів посваритися із угорським королем, внаслідок чого втрачає свої галицькі володіння. Бажаючи помститися, він запропонував відомому тоді полководцю новгородському князю Мстиставу Удатному захопити Галицьке князівство. Таким чином, у 1215  р. угорський правитель Галичини Коломан змушений був повернутися до Угорщини.  У 1217 р. претензії Мстислава Удатного на Галичину підтримав і київський князь Володимир Рюрикович, і в 1219 р. Мстислав Удатний став галицьким князем. Задля того, щоб зміцнити свої позиції він видає свою дочу Анну за законного спадкоємця галицького престолу – 18-річного Данила Романовича.

Що ж до угорського короля Андраша ІІ, то він не міг втрутитися у ситуацію, оскільки його зацікавленість мала тоді інший напрямок –  він перебував на Близькому Сході, беручі участь, до слова як очільник,  у V Хрестовому поході.   Своєю чергою, польський князь Лєшко встиг захопити західні волинські землі.

Але, змужнівши, волинський князь Данило Романович не став миритися із таким станом речей. Отож, він мав на меті по-перше взяти під свою руку усе Волинське князівство, а потім – відновити засновану батьком об’єднану Волинсько-Галицьку державу. Шлях до цього був важким, але Данило здолав усі перешкоди і досяг своєї мети. Але, розповімо про усе по порядку.

По-перше, у цій боротьбі Данило мусив розраховувати лише на власні сили, оскільки його тесть галицький князь Мстислав Удатний не хотів сваритися із польським королем Лєшком, а Данило як раз мав на меті повернути собі загарбані останнім прикордонні волинські землі. Отож, військову кампанію Данило розпочав самотужки, і як виявилося,  син видався в усьому схожим на свого батька – Романа Мстиславовича. Данилові дружини завдали кілька поразок полякам, і йому вдалося повернути до складу Волинського князівства загарбані Лєшком землі. “Данило з братом Васильком захопив Берестя, і Угровеськ, і Верещин…», – із гордістю повідомляє літописець. Розгніваний Лешко послав проти Данила потужне військо, але і воно було розбите. Поляки побігли назад вже після короткого бою, і данилові воїни “гнали їх аж до річки Вепр”, тобто до кордону. Таким чином, Данилові вдалося повернути район міста Берестя (сучасний Брест) та землі Волинського князівства на захід від  річки Західний Буг.

Отож, Лєшко вирішив примиритися із угорським королем Андрашем ІІ, який повернувся із Хрестового походу, та уступити йому свої частину Галичини (ту яка відійшла йому згідно шлюбної угоди при одруженні його дочки із угорським принцем Коломаном). “Нехай там править мій зять”,  так і написав польський володар у листі до Андраша ІІ. Цікаво, що за кілька років перед цими подіями, з благословення папи Інокентія ІІІ угорський архієпископ Іоанн Естергом коронував Коломана…галицьким королем. Таким чином, висловивши претензії на повернення Коломану його королівства, угорський і польський правителі уклали союз і виступили проти Мстислава Удатного.

Спочатку угорським та польським військам вдалося взяти Перемишль, а відразу по початку військових дій проти Мстислава Удатного почала працювати і проугорська “п’ята колона”, яку, як неважко здогадатися, сформували галицькі бояри, які гуртувалися навколо інтригана Судислава.  Зокрема, саме з вини цієї групи галицьке військо потерпіло поразку у битві під Городком, але на допомогу зятю зі своєю волинською дружиною прийшов Данило. Волиняни зайняли Галич  і успішно тримати оборону упродовж часу коли Мстислав, якого тоді не було в Галичі і взагалі в Галичині, мав підійти з найнятими ним половцями, Але Мстислав, як це не дивно, наказав зятю відійти із військом назад до Володимира-Волинського. Данило був, зважаючи на сильну проугорську позицію серед галицьких бояр, змушений виконати наказ тестя. Врешті, вояка і шукач пригод Мстислав Удатний, напевно, мав намір за умови вдалих для нього обставин, спробувати вигнати Коломана і його угорців з Галича пізніше. А от чого він боявся, так це того, що у Галичі перебуватиме та зміцнить свої позиції  законний суверен Галичини – князь Данило Романович.

Відтак, Данило почав управляти своїм Волинським князівством, маючи за стольний град Володимир-Волинський. Для того, щоби протистояти загарбницьким намірам Лєшка, він, за допомоги своєї матері Анни, яка тоді вже прийняла чернецтво, уклав угоду із литовськими племенами, які почали турбувати своїми набігами північні володіння Лєшка. Польський князь, своєю чергою, умовив галицького воєводу здійснити кілька походів на Волинь, а також  уклав угоду із суперником Данила і Василька Романовичів князем Олександром Белзьким.

У 1220 р. Мстислав Удатний врешті прибуває зі своїми дружинами на волинсько-галицькі землі, при чому його військо було підсилене половецькими загонами. Але взяти Галич йому тоді не вдалося. Нову спробу він зробив наступного 1221 р., і вона йому вдалася – руські та половецькі війська завдали угорському війську нищівної поразки у битві під Галичем, після чого Мстислав взяв місто. До слова, Данило Романович, хоча і взявся допомагати тестю, зумів підійти зі своїми дружинами до Галича вже по взятті його Мстиславом Удатним. Власне, волинські полки мали кілька сутичок із дружинами вже згадуваного нами Олександра Белзького, внаслідок чого  волиняни не змогли взяти участі і штурмі та взятті Галича. Втім, це Мстиславу і було потрібно, і коли Данило почав військову кампанію проти Олександра Белзького, Мстислав навіть намагався утримати його від агресивних дій по відношення до суперника. Цікаво, що Мстислав Удатний також наблизив до себе і давнього супротивника Романовичів галицького боярина Судислава. Отож, на разі Данило Романович залишався суто волинським князем із резиденцією у Володимирі-Волинському.

У 1223 р. руським князям довелося, щоправда на короткий час, забути про міжусобну боротьбу, оскільки саме цього року у половецьких степах з’явилися монголо-татари. Їх сприйняли тоді як невідому страшну орду зі сходу, бентежило й те, що їх прихід неабияк налякав таких войовничих і грізних номадів “Дикого поля” як половці. А саме упродовж 1213-1223 року правитель і об’єднувач монгольських та низки споріднених із ними племен Внутрішньої Азії Чінгіс-хан зумів завоювати Північний Китай та Середню Азію, а його полководці Субудай і Джебе з Ірану через Кавказ як раз  і привели свої загони до степів Східної Європи. Половецький хан Котян, із дочкою якого Мстислав Удатний був одружений, прибувши до Києва, де, враховуючи грізні звістки з половецького степу, зібралися кілька руських князів, попросив про допомогу. Отож, руські війська на чолі із князями Мстиславом Романовичем київським, Мстиславом Всеволодовичем чернігівським та галицьким князем Мстиславом Удатним, вирушили із військом у половецький степ, де до них приєдналося половецькі загони на чолі із ханом Котяном.

31 травня 1223 р. відбулася битва на річці Калці, де внаслідок, суперництва та неузгоджених дій, русько-половецьке військо було розбите. Володимир-Волинський князь Данило Романович теж, разом із своїм тестем Мстиславом Удатним, брав участь  у цьому поході, при чому у самій битві на Калці він проявив неабияку хоробрість.

Але монголи відійшли назад на схід, а от галицький князь Мстислав Удатний, по поверненні до Галича почав плести інтриги проти свого зятя, залучившись підтримкою супротивника Романовичів того самого Олександра Белзького. У 1224-1225 рр. найнявши половців та уклавши угоду із київським князем Володимиром Рюриковичем, Мстислав Удатний та Олександр Белзький навіть почали проти Данила війну. Але, уклавши союз із польським князем Лєшком, князі Данило і Василько зуміли не лише дати відсіч, а й здійснити кілька успішних походів проти Мстислава.

Втім, Данило ще не міг змагатися із тестем за Галич, отож він на разі довершив об’єднання під своєю владою усіх земель Волинського князівства. Це йому вдалося у 1227 р. коли він приєднав до своїх володінь міста Лучеськ (Луцьк) та Пересопницю із навколишніми землями. Таким чином,  у 1227 р. Данило Романович став повноцінним волинським князем.

Того ж року галицький князь Мстислав Удатний став жертвою боярської змови на чолі якої стояв голова галицької боярської “олігархії” Судислав. Він умовив вже старого князя укласти угоду щодо шлюбу князівської дочки із угорського королевича – сина Андраша ІІ із тією умовою, що по смерті Мстислава угорський принц дістане в уділ Галицьке князівство. Втім, Андраш ІІ, не став чекати смерті Мстислава і вирушив, до слова, в союзі із поляками, у похід на Галичину. Тоді Данило, попри усі минулі суперечки, вирішив допомогти тестю, мало того об’єднаним дружинам волинського і галицького князів вдалося завдати угорцям поразки. Але інтриган Судислав зумів намовити Мстислава проти Данила, і старий вже галицький князь відсилає зятя назад до Володимира, і з “розпростертими обіймами” приймає у Галичі угорського королевича Андраша. Відразу ж бояри на чолі із Судиславом влаштовують переворот на користь угорського королевича, а старий Мстислав Удатний віддаляється до міста Торчеська де у 1228 р. помирає. Незадовно перед тим помер і польський князь Лєшко.

Що ж до Данила, то він продовжував успішно управляти Волинським князівством, зокрема, багато уваги він приділяв розбудові міста Холм на захід від Бугу, яке князю особливо полюбилося.

Втім, після смерті Мстислава Удатного брати Данило і Василько Романовичі опинилися в оточенні вороже налаштованих до них князів. Зокрема, у їх законному володінні – Галичі влада належана угорському королевичу Андрашу, який спирався на міцне боярське угрупування. Але найбільш небезпечним ворогом для Романовичів був київський князь Володимир Рюрикович, син того самого Рюрика, якого свого часу Роман Мстиславович насильно постриг у чернецтво. Вороже ставився до Романовичів і пінський князь Ростислав, який, навіть зробив спробу, щоправда невдалу, захопити Чарторийськ на волинському Поліссі. Він же підбурював проти волинських князів і князів чернігівських, а Володимира Рюриковича лякав тим, що, мовляв, Данило Романович планує захопити Київ.

Своєю чергою, волинський князь Данило Романович теж не сидів, склавши руки. Йому вдалося домовитися із давніми союзниками покійного Мстислава Удатного половцями, а також він уклав союз із братом покійного польського короля Лєшка Конрадом. Зокрема, волинські воїни взяли участь у поході до посльких земель задля підтримки Конрада, а коли об’єднане волинсько-польське військо виступило у напрямку Києва, Володимир Рюрикович сам запропонував Данилу мир.

Варто зауважити, що вже тоді Данило Романович проявив себе як талановитий управлінець та реформатор. Зокрема, вже тоді він дещо реформував традиційну давньоруську княжу дружину. Так,  важкоозброєний воїн-вершник,  у ті “лицарські” часи (як і скрізь у тогочасній Європі), був по суті основною бойовою одиницею. Але спорядити такого вояка було справою недешевою. Тому, кінне військо тодішніх князів складалося із особистої дружини князя та озброєних дружинників його васалів – бояр-землевласників. Для підсилення бойової міці своїх полків руські князі часто наймали половців, чия легка кіннота була доволі мобільною, при чому кочовики були неперевершеними лучниками. Але половці ставили собі на меті, першою чергою, грабунок і здобич, отож були союзниками доволі умовними. Отож, щоби не користатися їх послугами, та збільшити при цьому боєздатне військо, Данило підсилив кінну дружину  добре озброєною професійною піхотою. Піхотинці набиралсия в основному з міщан, здебільшого молодших синів торгівців та ремісників, які не мали перпективи успадкувати батьківьку кузню чи крамницю, або просто охочих до військової справи міщан, які воліли шукати слави на полі бою а не “кувати залізо” чи торгувати. Така добре озброєна і навчена піхота була боєздатнішою ніж народне ополчення, і часто саме вона вирішувала результат битви. Пізніше, Данило переймав усі військові хитрощі та досягнення від нових грізних ворогів – монголів.

Врешті,у  1230 р., зібравши усі сили, Данило Романович князь зумів відвоювати Галич, об’єднавши врешті, точніше по-суті відновивши, засноване його батьком Романом Волинсько-Галицьке князівство. Із угорським королевичем Андрашем Данило повівся по-лицарськи  – його із почтом відпустили додому до Угорщини. Із ним Данило відпустив і “опозиційного” собі боярина Судислава.

Із таким станом речей на захотів змиритися угорський король Андраш ІІ.  Зокрема, його син  Бела (майбутній король Бела IV) здійснив похід на Галич. Але перехід угорського війська через Карпати був важким, але угорці таки змогли дістатися до Галича і взяти місто в облогу. Сили були нерівні, оборону міста Данило доручив воєводі Дем’яну, а сам вирушив на перемовини до поляків та закликав у союзники половців. Але воїни Данила і містяни Галича міцно тримали оборону міста, а коли до Галича з новим військом підійшов сам князь Данило, угорці зняли облогу. Літопис розповідає, що в угорському війську почалася якась епідемія, окрім цього почалася тривала негода, що спряло тому, що загарбники відійшли від Галича.

Разом із тим, як і батькові, Данилу довелося приборкувати боярську “опозицію”, зокрема, він із допомогою брата Василька, якому він віддав у княжіння Володимир-Волинський, розкрити та придушити кілька боярських змов.

Тим часом старий угорський король Андраш ІІ  і його син і спадкоємець Бела знову зібрали військо для захоплення Галичини.  Їм вдалося захопити Галич, угорці навіть тримали в облозі Володимир-Волинський. Врешті Данило був змушений визнати правителем Галича того ж таки угорського королевича Андраша, та уступити західні волинські землі князю Олександру Белзькому. Але успіх угорців був тимчасовим – внаслідок кількох успішних військових кампаній у 1233 р. Данилу вдалося знову повернути собі Галич. До слова, він таки знешкодив свого давнього суперника Олександра Белзького (літопис більше не згадує цього князя і достеменно невідомо був він вбитий чи ув’язнений в якомусь замку), а смерть королевича Андраша також сприяла вирішенню питання “галицької спадщини” на користь Данила Романовича.

Зміцнивши свою владу у Галичі, Данило уклав союз із київським князем Володимиром Рюриковичем, брав навіть участь у його війнах із чернігівськими князями, а також із Ізяславом князем сіверським. Останній, між іншим, найняв половців, які спустошували руські землі. До слова, в одній з військових виправ проти кочовиків Данило і Володимир київський потерпілі поразку, київського князя половці захопили у полон, а Данило повернувся до Галича майже без війська.

Лихоліття князівських міжусобиць втім вирувало тоді на повну силу, і врешті Галич захопив князь Михайло Чернігівський, а князь Ізяслав Сіверський захопив великокняжий престол у Києві. Данило тим часом уклав угоду зі своїм другом дитинства новим угорським королем Белою IV, хоча останній не став втручатися у галицькі справи.

У 1236 р. київським князем став володимиро-суздальський князь Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського) , а після його відходу в 1238 році – Михайло Чергнігівський, який віддав Галич своєму синові Ростиславу.

Що ж до Данила, до перш ніж повернути собі Галич, він звернув увагу на те, що польський князь Конрад Мазовецький віддав місто Дорогичин (нині місто Дрохичін Підляського воєводства Республіки Польща) та навоклишні землі лицарям-монахам утвореного ним ордену т.з. “добжинських лицарів”, який згодом увійшов до відомого німецького духовно-лицарського Тевтонського ордену. Своєю чергою, Данило Романович вважав ці землі належними до Волинсько-Галицького князівства. Так, з рештою і було – мазовецький князь, не бажаючи ділитися із лицарями-хрестоносцями своїми землями просто вказав їм на прикордонні північно-західні землі Волинського князівства, що стали пізніше відомі як Підляшшя. Усе вирішилося на полі бою – у березні 1238 р. військо Данила Галицького завдало поразки хрестоносцям Добжинського ордену.  Деякі історики пишуть, втім, що хрестоносцями, яких переміг Данило було саме німці – лицарі Тевтонського ордену. Але доволі цікавим є запис про битву під Дорогичином у першоджерелі – Волинсько-Галицькому літописі. «Коли ж настала весна, рушили вони удвох на ятвягів. І прийшли вони до Берестія, [але] ріки наводнилися і не змогли вони йти на ятвягів. Данило сказав: «Негоже є держати (тобто володіти) отчину нашу крижевникам – темпличам, тобто соломоничам» (більш сучасною мовою – не личить володіти нашими землями “темпличам”, тобто “соломоничам”). І пішли вони обидва на них із великою силою, узяли город [Дорогочин] місяця березня і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир», – пише літопис. Звернімо увагу на слова “темпличі” та “соломоничі” – так у руських літописах зазвичай називали відомих лицарів ордену Тамплієрів. Отож, деякі сміливі історики роблять припущення, що Данило Галицький воював у Підляшші із відомим орденом Тамплієрів, який після розгрому держав хрестоносців у Палестині сконцентрував свою діяльність у Європі. Безсумнівно, літописець достеменно знав, з ким воював під Дорогичином Данило Галицький. Орден Тамплієрів (французькою “tеmplе” – храм, звідси ще одна назва – храмовники) виник у Палестині в 1118 році під час Хрестових походів. Він був створений для охорони паломників з Європи від мусульман на шляху від побережжя до Єрусалима, завойованого хрестоносцями.  Свою другу назву – “соломоничі” – орден отримав завдяки тому, що король Єрусалиму Балдуїн ІІ виділив йому під резиденцію південне крило свого палацу , який розташувався на Храмовій горі де мечеть Куббат-ас-Сахра (Купол Скелі) була перетворена на католицький собор, а мечеть Аль-Акса і стала резиденцією тамплієрів. Свого часу тут був розташований старозавітінй Храм Соломона.  Саме тому орден взяв собі назву Бідних Лицарів Христа та Храму Соломона. Орден тамплієрів був могутньою військовою організацію, яка мала власні закони, мала свою армію і флот, земельні володіння, фінанси, суд і провадила незалежну зовнішню політику. Вся Європа була обплутана густою мережею орденських організацій. Вже утворені на теренах Європи духовно-лицарські ордени – Тевтонський, Лівонський або Мечоносців, та Добжинський, за взірець для свого уставу взяли устав  ордену Тамплієрів. Чи були це дійсно, власне, тамплієри, чи “добжинські лицарі” просто намагалися наслідувати відмий орден вже на разі невідомо.

Після перемоги під Дорогичином Данило, скориставшись тим, що Ростислав Чернігівський пішов у похід на половців, знову захопив Галич. Містяни, до слова, зустріли його із радістю. “О мужі галицькі, скільки ви будете терпіти над собою владу князів іноплемінних?”, – із такими словами, згідно літопису, звернувся Данило до народу, який в один голос відповів – “ось наш володар, Богом даний!”.

Ростислав, дізнавшись, що місто вже відібране в нього, поїхав на переговори до угорського короля. У 1239 році Михайло залишив Київ, побоюючись швидкого приходу монголо-татар, і слідом за сином поїхав в угорські землі. Замість нього на київський стіл сів Ростислав Мстиславович, син смоленського князя. Повернувши собі Галич, Данило був не проти прилучити до своїх володінь і Київ. Не чекаючи, поки новий князь зміцнить свої позиції, він напав на нього, полонив,  поставивши в Києві намісником свою людину – тисяцького Дмитра. Залишившись практично безземельними, Михайло і син його Ростислав змушені були просити заступництва у того ж таки Данила. Угорський король, своєю чергою, не захотів видати свою дочку за Ростислава і відвойовувати для нього Галич, тому батько з сином перебралися до Польщі до Конрада.

Але вже незабаром князям руським довелося надовго забути про усі міжусобні негаразди – зі сходу на Русь рушила монголо-татарська орда хана Батия, онука Чингісхана.

Похід на Європу онук Чингіс-хана Бату-хан (Батий) розпочав на чолі майже 200 тисячної орди у 1236-1237 рр. Спочатку монголи завоювали Волзьку Булгарію – мусульманську державу у Поволжжі, а в 1237-1238 рр. “вогнем і мечем” пройшли північно-східні руські князівства. Були взяті міста Рязань, Москва, Ростов, а також центр цих земель – Володимир на Клязьмі.

А в 1239 р. Батий, який повернувшись у низів’я Волги, заснував там нову державу – Золоту Орду ( при перших ханах – один з “улусів” заснованої його дідом Монгольської імперії), розпочав новий похід на Захід. Наприкінці 1240 р. була взята і вщент знищена давня столиця Русі – Київ. По тому ординці накинулися на землі Волинсько-Галицької Русі. Основний їх шлях проходив землями Волині, ординцями були взяті Лучеськ, Володимир-Волинський, інші міста, але, південно-волинське місто Кременець взяти загарбникам не вдалося.

Далі, у 1241 році монголо-татари пройшли “вогнем і мечем” південними землями Польщі, спустошили Угорщину і у квітні 1241 р. у битві на річці Сайо розгромили військо угорського короля Бели  IV. Згодом, монголи, які, до слова, дійшли до узбережжя Адріатики,  повернулися до поволзьких степів, при чому руські князівства, в тому числі і Волинсько-Галицьке, були змушені визнавати владу хана Золотої Орди та сплачувати йому данину.

Що ж до Данила, то у 1240-1241 рр. він перебував в Угорщині, при доврі короля Бели IV. Перед самим нападом орд Батия він хотів домовитися із Белою про династичний шлюб між їхніми дітьми, втім Бела тоді відмовив Данилу.  З часом монголо-татарська загроза зробила цих двох правителів союзниками.

Нашестя Батия розорило землі Волинсько-Галицької держави, сам князь Данило осів спочатку в своєму улюбленому місті Холмі, яке чудом вціліло від руйнування. Церковна історія пов’язує це заступництвом Божої Матері через Її чудотворний Холмський образ. А у Галичині знову підняли голови непокірні бояри яких очолили Доброслав Судич та Василь Григорович. Вони уклали союз із князями т.з. “Болоховської землі” – сучасної північної частини Хмельницької області та суміжних земель між річками Случ і Горинь. Отож, спочатку Данилу довелося вести бойові дії на власній землі, приборкуючи боярську “опозицію”.

Що ж до угорського короля Бели  IV, то він спочатку намагався скористатися монголо-татарським погромом Волинсько-Галицької Русі, укладав угоди із ворогами Данила Галицького, зокрема із князем Ростиславом Чернігівським, який свого часу вже мав можливість княжити у Галичі.

Через деякий час Ростислав зробив останню спробу напасти на землі Данила. Він змовився з удовою князя Лєшка і та дала йому воїнів, а крім того, його тесть Бела IV дав у його розпорядження й угорські полки.  Окрім Бели IV, Ростислава підтримували польський правитель Болеслав Сором’язливий, його шурин, а також галицькі бояри. Сподіваючись, що Волинсько-Галицьке князівство, ослаблене монголо-татарською навалою не вчинить серйозного опору, вони взяли Перемишль і обложили місто Ярослав. Але Данило зміг швидко перекинути туди союзні йому половецькі полки, обійшов угорські та польські лицарські загони з тилу і розгромив їх. У підсумку Ростислав знову був примушений виїхати в Угорщину до тестя і стримати свої апетити.  Таким чином ця подія,яка відбулася 17 серпня 1245 р. і увійшла в історію як битва під Ярославом, поклала кінець сорокарічній боротьбі за галицький княжий престол і зміцнило міжнародні позиції Галицько-Волинського князівства. Ніхто з руських князів вже не намагався змагатися з Данилом Галицьким.

Після перемоги під Ярославом Данило Галицький налагодив мирне життя у Волинсько-Галицькій державі, став розвивати ремесла, торгівлю. Також він опікувався і Православною Церквою. Волинсько-Галицький літопис називає Данила і його брата Василька, який княжив у Володимирі-Волинському, “боголюбивими князями”, які жили у братній любові та поставили багато храмів. Заснував Данило Романович на південь від кордону між Волинським і Галицьким князівствами і нове місто, яке назвав на честь свого сина Лева – Львів.

Але у 1250 р. правитель Золотої Орди хан Батий наказав здати монголам Галич. Данило розумів, що оборонитися силою зброї на разі він не зможе, отож, князю довелося їхати до Орди на поклін до Батия, щоби запевнити його у васальній йому вірності та отримати ярлик на княжіння у Галичі та на Волині.

Повернувшись додому Данило уклав угоду із угорським королем Белою IV, яка була скріплена шлюбом його сина Лева із дочкою Бели Констанцією. Дружніми були і взаємовідносини Данила із поляками, він навіть разом із польським князем Болеславом здійснив похід у чеські землі, задля підтримки союзників угорського короля Бели у боротьбі за австрійську спадщину, яка розпочалася після смерті австрійського герцога Фрідріха.

На історичну сцену Східної Європи тоді як раз почали виходити перші державні формування прибалтійських литовських племен, при чому литовський князь Міндовг навіть заснував свою резиденцію і руському місті Новогрудок. Із цим Міндовгом Данило Романович теж уклав союз, уклавши шлюб між одним зі своїх синів Шварном та дочкою Міндовга. До укладання цього шлюбу особливо долучився син Міндовга Войшелек, який на відміну від батька – переконаного язичника, (який прославився тим, що ввів в оману тевтонських лицарів, удавано прийнявши католицьку віру й охрестившись, а потім при нагоді знову повернувся до язичества) прийнявши Православ’я, став переконаним християнином, і навіть з часом прийняв монаший постриг в одному з волинських монастирів.

Угоди і мир із сусідніми європейськими державами були потрібні Данилу з однією метою – він збирав сили задля того, щоби позбутися ненависної залежності від Золотої Орди.

Цікавою сторінкою в історії князювання Данила є його відносини із папським престолом. Данило розумів, що для того, щоби у боротьбі із монголо-татарами мати підтримку латинського Заходу, варто встановити приязні стосунки із духовним главою католицького світу – Римським папою. Ще у 1245 р. коли до Кракова прибув посланець папи Інокентія IV францисканський монах де Плано Карпіні, мазовецький князь Конрад запросив туди (у Кракові тоді відбувалася зустріч польських князів) володимир-волинського князя Василька та познайомив його із ченцем Плано Карпіні. Василько, своєю чергою, запросив папського посланця до Галича. Той, прибувши до Галича навіть провів зустріч із православними єпископами. Данило на той час перебував із візитом в Орді, але Плано Карпіні перестрів його на дорозі додому. З того часу розпочалися дипломатичні зносини із Римом. Зрозуміло, що Данило, як православний не хотів при цьому приносити великих релігійних “жертв”, а намагався добитися папського благословення західним християнам виступити проти татар, до прикладу, у Хрестовий похід.

Що ж до підтримки  Данилом Православної Церкви то він зумів висунути свого кандидата на кафедру Київського митрополита. Ним став один зі сподвижників князя – ієромонах Кирил. У 1246 р. князь відправляє його до Нікеї – малоазійського міста, яке після захоплення у 1204 р. Константинополя хрестоносцями, стало столицею Візантійської імперії резиденцією імператора та Константинопілського патріарха. Там Кирил був поставлений патріархом митрополитом Київським (ймовірно там же Кирил прийняв і необхідну для цього єпископську хіротоіню). Але, пробувши у Нікеї кілька років, владика Кирил повернувся додому дещо іншою людиною. Греки, зрозуміло, як величезну трагедію переживали той факт, що Константинопіль був тоді столицею держави хрестоносців – Латинської імперії, пам’ятали вони і вчинений франками-латинянами нишівний грабунок візантійської столиці. Отож, перебуваючи на Сході, митрополит Кирил перейнявся яскраво антилатинськими настроями, і повернувшись почав критикувати Данила за тісні контакти із католицьким Заходом. Незгода із князем сприяла тому, що митрополит врешті покинув волинсько-галицькі землі, та постійно подорожував, оскільки не міг довго затримуватися у зруйнованому Києві. Врешті у 1250 р. незадовго після свого утвердженян на митрополичій кафедрі, він опинився у місті Володимирі на Клязьмі і основну увагу почав приділяти саме північним єпархіям Київської Митрополії.

Іронія долі полягає у тому, що в той самий час Данило припиняє контакти із Римом, зрозумівши, що папа Інокентій IV просто хоче спонукати його на підпорядкування Київської Руської Церкви Риму шляхом унії. У 1249 році Данило відмовляється від пропозиції королівської корони, мотивуючи це тим, що так і не отримав від папи навіть натяків на серйозну військову допомогу Заходу проти Орди. «Він (папа) прислав до Данила єпископа, кажучи: “Прийми вінець королівський”. Данило ж відповів так: “Татари не припиняють нам чинити зло; нащо ж я буду приймати вінець, коли мені не дають помочі?”», – так розповідає Волинсько-Галицький літопис.

Але на початку 50-х рр. у зв’язку із угодою з угорським королем Белою IV контакти із Римом знову поновлюються. До слова, у 1253 р. папа Інокентій IV видав буллу адресовану “християнам Богемії, Моравії, Сербії та Померанії”, в якій закликав до Хрестового походу проти монголів. А союзники Данила польські князі Болеслав та Земовит переконували його, що прийнявши з рук папи Римського королівську корону, Данило увійде як рівний до сім’ї європейських монархів і зможе розраховувати на Хрестовий похід проти монголо-татар. Врешті наприкінці 1253 р. у місті Дорогичині волинсько-галицький князь був урочисто коронований як король, і церемонію здійснив папський легат Опізо.

Але годі було сподіватися на таку нереальну річ як Хрестовий похід проти татар, тим більше що сили центрально-європейських держав були розрізнені. Щоправда, цікавим є то й факт, що папа Інокентій IV надав королівський титул православному князю Данилу без будь яких вимог відразу ж прийняти перед коронацією католицьку віру, чи підпорядкувати Київську Митрополію папі. Можливо, папа сподівався на це в подальшому, але усі видимі контакти припинила його смерть у 1254 р. Наступний папа Олександр IV різко поміняв ставлення Римської курії до Волинсько-Галицької держави в гірший бік – Данило, який не хотів робити Риму ніяких віросповідних поступок, зважаючи на думку Православної Церкви і народу, був новому папі явно несимпатичним. Отож, так і не отримавши ніякої допомоги Данило у 1257 р. вдруге розриває стосунки із папою, цього разу вже остаточно. Але так чи інакше, за ним та його наступниками залишився королівський титул. А коронацію волинсько-галицького князя можна, на нашу думку, назвати “променем світла” у “темряві”, яка після IV Хрестового походу 1204 р. огорнула відносини Східної та Західної Церков.

Що ж до антимонгольських потуг Данила, то вони не були не помічені Золотою Ордою. У 1254 р. хан Батий спрямував проти Данила ординського полководця Куремсу. Бойові дії тривали із перервами упродовж 1254-1259 рр. і Данило в них мав успіх. Зокрема, у 1255 р. йому вдалося здобути кілька перемог в Подніпров’ї, які стали першими перемогами русичів над грізними завойовниками.

Данило зрозумів, що Куремсу не можна назвати хорошим тактиком, і вирішив потихеньку захопити всі руські міста до самого Києва. Домовившись з литовцями і заручившись обіцянкою Міндовга надати військо, яке буде беззастережно підкорятися йому, Данило почав одну з найбільших військових кампаній. Він розділив воїнів на три великих формування під керівництвом своїх синів Шварна і Лева, а також воєводи Діонісія Павловича. Всі походи були вдалими: Лев зайняв берега Бугу, Шварн опанував міста по річці Тетерев, а Діонісій взяв Межибож. Данило і Василько зі своїми загонами захопили та поставили під контроль Волинсько-Галицького князівства  болохівський край.

У 1259 р. Куремса здійснив виіршальну спробу здолати опір Данила. Того року ординці напали на Волинь, тримали в облозі місто Володимир, але не змогли його взяти. Напад був здійснений і на Лучеськ – із розповіді про порятунок Луцька через чудо святителя Миколая Мирлікійскього ми й розпочали нашу історію.

Тоді ж правитель Золотої Орди хан Берке (брат Батия) призначив для упокорення Волинсько-Галицького князівства нового полководця Бурундая. Він, втім, не став йти руйнівним походом на волинсько-галицькі землі і навіть запропонував Данилу приєднатися до його набігу на литовські землі.

1260-1261 роки у Волинсько-Галицькій державі проминули спокійно, але вже у 1262 р. Бурундай висловив Данилу ультиматум – прибути до нього і висловити свою покірність Орді. Данило відмовився, але сил протистояти ординцям теж не було. Тому довелося виконати наказ Бурундая і знищити укріплення волинсько-галицьких міст. Отож брат Данила Василько, який прибув до Бурундая в той час як Данило знову шукав допомоги проти татар на Заході, був змушений виконати цей наказ. Таким чином були знищені укріплення Луцька, Львова і Володимира.

Щоправда цілими залишилися стіни Холма, і монголи навіть взяли місто в облогу, але взяти не змогли. Василько у той час демонстрував Бурунаю свою лояльність, але інакше чинити він просто не міг.

Згодом Данило повернувся з Угорщини, де він тоді певний час перебував, до свого князівства.  Він так і не зміг оговтатися від удару, нанесеного йому Бурундаєм, зрозумівши, що йому не судилося зробити свої землі повністю вільними від татарського протекторату. Князь оселився у своєму улюбленомі Холмі, і незабаром тяжко захворів. Можливо, ця хвороба була викликана депресією, а може, дала взнаки уся втома, що накопичилася упродовж його бурхливого життя. Данило Галицький помер у місті Холм у 1264 році і був похований в церкві Різдва Пресвятої Богородиці, яку сам і побудував.

Так чи інакше, але все ж залежність від Орди лишалася необтяжливою,  і по-суті своїм синам, першою чергою Леву, Данило Романович залишив об’єднану і потужну Волинсько-Галицьку державу.

Що однозначно робить Данила Галицького не просто Видатним Волинянином, а найвидатнішим з відомих волинян княжих часів.