Та й попри всім відомі обіцянки “гаранта” припинити війну за лічені дні,експерти кажуть,що єдиний вихід для президента — це протримати її якомога довше,бо настільки довше триватиме “замилювання” очей українців. Люди забувають про економічні труднощі в державі,постійно переймаючись бойовими діями та новинами з фронту. А тим часом,Героїв у державі стає все більше й більше,і чимало з них,на жаль,посмертно…
Натомість,ті бійці,котрі повернулися зі Сходу,залишаються сам на сам зі своїми проблемами і все дужче впевнюються,що вірити словам владців про підтримку,допомогу та краще майбутнє — зась.
Їхала я якось у маршрутці,бесіду вели водій — колишній афганець та воїн АТО,котрий нещодавно повернувся додому. Говорили про владу,тотальну безвихідь та антиреформи,котрі перетворюють життя українців на виживання. Боєць продовжив мову про те,як їх забезпечували військовою формою на фронті й “смішно й страшно” говорив про те,як вона спалахнула від іскри з цигарки.
“А ти уявляєш,що було б якщо таке трапилося у танку,коли б підбили,чи якби щось кинули на нас… В такій формі живцем можна згоріти. Хіба це форма,хіба вона захищає?!”,- продовжує чоловік.
Про свій досвід воювання розповів і водій,а тоді вони перейшли на тему Небесної сотні,бо ж нещодавно в країні відзначали другу річницю по Революції Гідності та вшановували пам`ять загиблих на Майдані. Сильна фраза прозвучала з уст шофера: “Аби про військових тільки не забули,так як вже починають забувати про Небесну сотню…”.
Співрозмовник його одразу не зовсім зрозумів і водій продовжив розповідь про те,як мало лучан зібралося вшанувати пам`ять полеглих євромайданівців і як швидко люди почали забувати про подвиги земляків. Він вів мову й про те,як забувають воїнів-афганців і яка доля чекає нинішніх військовослужбовців у наших життєвих реаліях.
Власне про це і я вестиму мову далі… яка ж їх доля?!
Сьогодні представники влади красномовно говорять,ба навіть кричать про те,як вони готові допомагати бійцям. І гроші із бюджету готові виділяти і форму для військових нову презентують мало не що місяця,і землі демобілізованим резервують і соцгарантії гарантують.
Однак чомусь бійці,котрі повернулися з фронту,не зовсім радіють такій допомозі,більше того,геть зневірилися в обіцянках.
Почнемо із військової форми. Ті захисники держави,які повернулися з окопів уже другий рік поспіль розповідають про те,як їм берці та спецодяг привозять волонтери або закуповують батьки. Тут і мови немає про якусь надзвичайну якість матеріалу чи маскування у військових умовах. Головне — аби вдягнути що було. І всі від кого я особисто чула подібні відгуки просто насміхаються із презентацій супернової форми у кабінетах високопосадовців. Ця військова форма,виявляється,за межі Києва не виходить,а тим паче не дістається звичайнісіньким бійцям.
Далі мову ведемо про земельні ділянки для учасників так званої АТО. Начебто виділяють ті земельні паї,але бюрократичний процес окремих місцевих “царьків”,кажу про очільників сіл,селищ,міст,районів,все таки переважає…як завжди.
Неодноразово велася мова про те,що на Волині є деякі райони,де приховують реальну кількість землі та відмовляються її виділяти захисникам держави. Кажуть: “Ми і так достатньо вже допомогли їм”. Це як достатньо допомогли? Воювали цілим керівничим складом села,допомогу на Схід відправляли безперервно,дали нові будинки чи квартири матерям,дружинам або ж дітям загиблих…? Чим вже так можна було допомагати,щоб не могти шматок землі вділити,буцімто це найскладніше завдання?!
Після цьогорічної інвентаризації земель,на Волині виявили безліч ділянок,які ніяк не використовуються,або ж використовуються без відповідних правовстановлюючих документів,або просто-напросто приховуються. Але коли ті землі ховають за мирних часів,це звісно злочин,але ще гірше,коли паї приховують від тих,хто боронить наші життя та життя тих же посадовців…ну пробачте.
Якось в голові не вкладається,якими ницими стають українці,переживаючи спільну біду. Так,саме спільну біду! За таких умов українці мали б якомога більше єднатися й допомагати одне одному,але чомусь у наших жорстоких реаліях постає все більше “але”.
Водночас,на теренах області уже чимало військовослужбовців таки отримали обіцяні їм землі. Про це звісно одразу повідомляється в усіх провладних ЗМІ та розповсюджується якомога більше хвалебних публікацій. Але що далі? Низка із цих земель знаходяться на околицях дальніх сіл. Як бути бійцям,якщо до свого наділу вони не можуть дістатися через відсутність доїзду,якщо на ділянці немає комунікацій,газо- та водопроводу чи світла.
Звісно,бійцям надають можливість вирощувати там городину або зводити будинок. Але ж чи думали посадовці про те,за який кошт,військовослужбовець з села,його трійко дітей з дружиною і старенькою матір`ю мають зводити будинок?! Чи держава дає йому фінансування,аби він збудував собі помешкання,чи держава дає йому належне соцзабезпечення і звільняє від бюрократії у всіх сферах життя. Зате,держава вміє виголошувати гарні обіцянки і спонукає до участі у війні. Я безперечно не маю нічого проти захисту власної держави,для мене це надзвичайний подвиг постати на захист рідної землі,але не варто окремим постатям на цих питаннях спекулювати і виголошувати чергові популістські заяви.
Що вже говорити про ті сім`ї,котрі втратили свого годувальника. Яким чином нещасна родина має використовувати землю. Звісно,владці вчинили правильно,вирішивши виділяти паї,але варто було б замислитися значно ширше і подумати про майбутнє таких сімей,про те,як у наших реаліях вони можуть вижити.
На численних засіданнях комісій,сесій у Верховній Раді чи в обласній,ба навіть на місцевому рівні,депутати обговорюють проекти рішень про соцзахист бійців АТО та членів їх сімей. Але як завжди проблемою лишається брак коштів у державній казні,аби Героїв соціально забезпечити. Від того й придумують банери,плакати із закликами підтримувати вояків,рекламно-соціальні слогани тощо та вписують їх у проекти рішень. Але от воно болюче питання: чим можуть допомогти ці слогани та білборди демобілізованим воїнам? Вони їх нагодують,нададуть психологічну підтримку чи медичну реабілітацію? В чому суть таких програм,якщо допомоги від неї немає?! Все зводиться до браку коштів…тоді для чого обіцяти кращим синам України ліпшого життя після війни,якщо держава не спроможна навіть найменшої участі відіграти у долі воїнів.
Те саме стосується й психологічної реабілітації. Добре,коли демобілізованим говорять про можливість відвідати психологів та отримати кваліфіковану допомогу реабілітологів. А що робити бійцям,котрі повернулися у рідне далеке село. Де військовослужбовець знайде там психолога,реабілітолога,волонтерів,котрі стануть йому групою підтримки,нормальну роботу? Що тим чоловікам тепер робити? А тут же варто зауважити,що із Волині більшість бійців є вихідцями власне із села. Якщо їхня доля видалася кращою,умовно кажучи,тоді людина знайде вихід і буде намагатися відновлюватися у соціумі та досягати якогось розвитку. А якщо у військового родина в повному складі,старі та кволі батьки,маленькі діти і він став після війни,не дай Боже,інвалідом… чим село зможе йому допомогти,обіцянками?! В такому випадку найкращою реабілітацією для нього стане лишень сусід із пляшкою зеленого змія. І для нього це стане найліпшим виходом із ситуації,аби забути про ті проблеми,які на нього свідомо переклала держава.
Тож,як зазвичай,запитань більше,аніж відповідей. Після Революції Гідності мали надію на зміну життя,хай не раптову але кардинальну,однак за два роки чомусь сліз більше ніж радощів. А доки пишеться цей блог,доки розмірковують над проблемами Героїв політичні експерти,доки існують відчайдушні волонтери та небайдужі українці,наші владці продовжують кричати про те,як щиро вони вболівають за народ і продовжують закликати людей іти на смерть і не отримувати взамін ані крихти допомоги.
От тепер і думаймо: війна ще не закінчується,а про Героїв України уже забувають,переймаючись власними амбіціями. Напрошується чергове риторичне запитання: що буде далі і яка ж доля наших відчайдушних Героїв?!