Емоційні виборчі перегони закінчились провалом команди Петра Порошенка, який взяв у другому турі 25%, та феєричною перемогою Володимира Зеленського, якому віддали свої голоси 75% українців. Але чомусь новообраний президент не настільки активний, яким би його хотіли бачити виборці. Деякі підводні камені української політики вже важко приховувати від уваги громадськості. 

ГРІМ СЕРЕД ЯСНОГО НЕБА ДЛЯ СТАРОЇ ЕЛІТИ

Стара команда не чекала таких результатів. Фактично всі політики, які програли вибори, були задіяні в бізнесі з 1991 року. Ні для кого не секрет, як ставали олігархами такі одіозні особистості як Ринат Ахметов, Віктор Пінчук, Вадим Новинський, Дмитро Фірташ, Юрій Бойко і ще приблизно із сотня прізвищ, знайомих кожному пересічному українцю, або ж не дуже публічних.

Всі ці олігархи, які фактично сьогодні володіють більшістю ресурсів і в дійсності приймають важливі для країни рішення, добре засвоїли мудрість про те, що хто володіє інформацією, той володіє світом. І практично з другого терміну перебування Леоніда Кучми на посту президента, почали створювати та скуповувати потужні медійні-ресурси України. Сьогодні в Україні фактично не лишилося впливових незалежних засобів масової інформації. Ні для кого не секрет, що, наприклад, власник фінансово-промислової групи «Інтерпайп» Віктор Пінчук контролює медіа холдинг, до якого входять такі рейтингові канали як «Новий», ICTV та «СТБ». Варто нагадати, що Віктор Пінчук має вплив на окремі групи нардепів з фракції «Народного фронту», «Солідарності» та окремих мажоритарників.

Ринат Ахметов, власник бізнес-імперії DTEK володіє також ТРК «Україна» – каналом, що входить у ТОП-3 рейтингові канали України. Пан Ринат основний спонсор Радикальної партії Олега Ляшка, тримає на контролі окрему групу депутатів «Солідарності», а останнім часом інвестує у Опозиційний блок Вілкула-Мураєва.

Горезвісний «Інтер» належить такій «прекрасній» трійці як Дмитро Фірташ, Сергій Льовочкін та Юрій Бойко. На трьох ці хлопці мають ще й понад 70% облгазів України. А ще – суттєвий вплив на ті ж політичні проекти – Радикальну партію, частину «Солідарності» та Опозиційну платформу «За життя». Фактично, ми всі у якомусь сенсі фінансуємо ці партії, коли сплачуємо квитанції за газ, адже понад 60% його вартості – нічим не обґрунтована корупційна складова.

Президент-олігарх (чи, швидше, навпаки) Петро Порошенко власник низки бізнесів, втім, один із найбільших – корпорація «Рошен». Петру Олексійовичу підконтрольні теж не останні у рейтингу канали – «5 канал» та «Прямий». І в нього ж – власна партія «Солідарність», яка віднедавна стала «європейською». Активісти підрахували, що Петро Порошенко збільшив свої статки у 80 разів за 5 років перебування на посаді президента. Хоча й до того, ще з 1997 року був далеко не бідною людиною, на той час – вже був мультиміліонером.

Не можемо оминути увагою й Ігоря Коломойського, власника фінансово-промислової групи «Приват», якому належать найретинговіші ЗМІ України – медіа холдинг, до якого входять «1+1» та «Уніан». Коломойського пов’язують із цілою низкою політичних проектів: «УКРОП», «Народний фронт», «Відродження», «Слуга народу», «Батьківщина»… В інтерв’ю журналістам він сам зізнається, що «вболівав» за всіх, хто грав проти Петра Порошенка на цих виборах.     

В руках цих «любих друзів», які правлять нами практично з 1991 року, сконцентровані не тільки космічні фінансові капітали, а й солідні стратегічні ресурси та виробництво. Втім, не це їхнє основне джерело доходу. Для них головне – доступ до фінансів держави, нашого бюджету. Адже це і контроль податкових надходжень, і природні монополії, і газ, і нафта, і контрабанда на митниці. Всіх схем, якими нахабно грабують нашу Україну годі перелічувати, та впевнений, ви й самі це прекрасно знаєте, адже про топ-корупцію в Україні не писав хіба що лінивий.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Внутрішня війна: як Володимиру Зеленському розірватися на всі фронти

Але от халепа, з приходом до влади людини не з системи – щось пішло у наших небожителів не так, мабуть, відчули вітер змін, який, як свіжий морський бриз, несе у собі нові прозорі правила, однакові для всіх. Грати за правилами ці хлопці ніколи не вміли, не хотіли, і перевчитися вже навряд вийде. Тому, схоже, вони вирішили боротися за звичні для них умови існування і, як наслідок, ми бачимо верхівку цього айсберга – дуже повільне і невпевнене просування ініціатив команди реформаторів на чолі з Володимиром Зеленським.

ФАКТОР МЕДВЕДЧУКА: ЗВІДКИ ВЗЯВСЯ І КУДИ ХИЛИТЬ УКРАЇНУ КАЗКОВО БАГАТИЙ КУМ ПУТІНА

Якщо з олігархами, які, наче у настільній грі «Монополія», поділили Україну на сфери впливу (енергетика, транспорт, зв’язок, фармацевтика, металургія тощо), більш-менш все ясно, то звідки взявся бізнесмен Віктор Медведчук – питання «мутне». Тим не менше, Віктор Медведчук – також олігарх, мільярдер. Віктор Ющенко ще 15 років тому усунув його з публічної політики України і той існував десь у тіні поза увагою громадськості. Навіть для проросійського президента Віктора Януковича кум Путіна був занадто токсичним, щоб реанімувати його у суспільно-політичному житті України. Втім, при Петру Порошенку політик Віктор Медведчук «воскрес із мертвих». Розуміючи коротку політичну пам’ять українців, нагадаємо, що Порошенко і Медведчук – члени одної і тієї ж старої політичної команди, «еліти». У далекому 1997 році обоє були у парламенті у складі фракції СДПУо.

Незадовго до закінчення каденції Петра Порошенка Віктор Медвечук почав вилазити на «світ Божий», його обличчя не сходило з куплених ним каналів – «112», NewsOne, а віднедавна ще й Zik. Вся його риторика – нещадна критика політики Порошенка. Раніше ми вже писали, що власне політики тут мало – керують паном Медведчуком суто меркантильні інтереси. Нагадаємо, що Порошенко, Медведчук і Путін фактично поділили український ринок скрапленого газу, дизпалива і спільно займалися цим бізнесом останні 5 років. Масштаби цих заробітків можна тільки уявити. Путін – найбагатша людина у світі, а Медведчук з Порошенком – одні з найбагатших олігархів в Україні. Втім, у цій трійці Віктор Медведчук заробляв найменше всіх, і, судячи з його риторики, з Петром Порошенком вони таки щось не поділили. Саме своєю паталогічною жадібністю Петро Порошенко породив «фактор Медведчука» в українській політиці, і зараз в загрозі реваншизму проросійських сил, про який всі говорять, винний, в першу чергу, сам Порошенко і політика, яку він проводив останні 5 років. Мало того, в наступну 5-річку, якщо новий президент не переламає ситуацію, прогнозую, що найбагатшим громадянином України стане саме Віткор Медведчук. Сьогодні він впевнено до цього крокує, інвестуючи в медіа-ресурси. На трьох каналах олігарх не зупиняється, хоче прибрати до рук ще й «5 канал» та «Прямий». Але поки не поспішає, ніби відчуваючи, що на ці активи нова влада взагалі може накласти арешт.

Останні 5 років за ширмою видимості реформ ми могли спостерігати лише укрупнення монополій: у ЗМІ, енергетиці, транспорті тощо. Замість деолігархізації ми спостерігаємо за зовсім іншим процесом – дерибаном України олігархічними кланами. При цьому підконтрольний їм же Антимонопольний комітет України – ані пари з вуст. На прощання Ринату Ахметову «відстібнули» ще два обленерго, а це пройшло фактично поза увагою громадськості – ні реакції опозиціонерів, ні активістів, ні гнівних матеріалів у ЗМІ. А все чому? А тому що і партії, і активісти з журналістами – все належить тим же добродіям, яким підконтрольний той же Антимонопльний комітет. Все це – одна порочна система, створена старою політичною елітою ще тридцять років тому.

ТРЕТІЙ ЕТАП ДЕМОНТАЖУ СИСТЕМИ: ДОСТРОКОВІ МІСЦЕВІ ВИБОРИ

Запах дочасних виборів у Раду відчувався у політичному повітрі ще під час президентської кампанії. Було очевидно, що новий президент не стане терпіти ще півроку старого парламенту, який всіма силами намагається ставити палки в колеса. Користуючись моментом найвищого рівня популярності, «ЗеКоманда» вирішила провести дочасні парламентські вибори, аби закріпити перемогу на рівні парламентської горизонталі. Адже це не тільки питання коаліції у Раді і зелене світло для власних законодавчих ініціатив – це і формування власного Уряду, виконавчої гілки влади, яка фактично має доступ до важелів впливу на всі ключові процеси у державі, а головне – доступ до фінансових ресурсів.

В цьому контексті дуже важливо розуміти, на кого робитиме ставку Володимир Зеленський. З самого початку було безліч варіантів щодо можливих претендентів на пост прем’єр-міністра України. Втім, сьогодні коло можливих партнерів президента звужується. Не випадає з поля зору Арсен Аваков, який немало зробив для забезпечення чесної перемоги на виборах Володимира Зеленського. Варто віддати належне міністру внутрішніх справ – вибори пройшли без провокацій і явних грубих порушень закону, поліція з дотриманням правопорядку у день голосування справилася на відмінно. Фактично, Арсен Борисович виступив гарантом дотримання Конституції України під час виборчої кампанії. Але всі чудово розуміють, що Арсен Аваков – не просто чиновник, а важлива політична фігура, яка останнім часом не надто публічна. Можливо, готується до прем’єрського крісла.

Разом з тим ще рано списувати з рахунків Юлію Тимошенко, для якої наступна парламентська каденція може стати останньою. Адже вона теж член старої команди політиків, зоря яких вже згасає. І втрачати лідерці «Батьківщини» немає що. Нагадаємо про її досвід утворення «широкої» коаліції з регіоналами у 2006 році. Такий самий фокус Юлія Володимирівна може повторити і з «Опоблоком», у разі, якщо її «бортоне» «ЗеКоманда». Туди ж притулиться і «Європейська солідарність», та й Ляшко, якщо пройде до Ради, буде йти туди, куди скаже той, хто платить гроші.

Словом, варіантів формату опозиції може бути безліч, втім щодо коаліції, то тут більш-менш ясно. Попередньо у «Слуги народу» заявляли, що готові будуть співпрацювати у Раді з новими партіями – «Голос» та «Сила і Честь». Майже немає сумнівів, що коаліція у, щонайменше, такому форматі відбудеться. І якщо в президентської команди, підкріпленої коаліційною більшістю та Урядом, стане сил для чергового ривка – на нас можуть чекати й дочасні місцеві вибори вже восени цього року. І не треба казати, що для них немає правових підстав. Як показує практика, в Україні у таких випадках завжди керуються політичною доцільністю, під яку підганяють юридичну реальність.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Політична шахівниця України: які фігури мають змогу пройти в парламент

І якщо нова команда таки вирветься з під впливу найбагатших людей України і розпочне справжній наступ на олігархів на всіх рівнях влади – опір почнеться страшенний. Стара еліта може піти двома шляхами. Як ми передбачали в одному з попередніх матеріалів – це може бути дискредитація президента і ініціювання процедури імпічменту, або ж інший шлях – суттєве скорочення повноважень і зведення його статусу до виключно представницького. Але це можливо тільки у разі збереження олігархічними групами контролю над більшістю у парламенті. Нагадаємо, що для зміни Конституції необхідно 300 голосів депутатів. Тож у війні «старої гвардії» з агентами змін кожен голос у новообраному парламенті буде на вагу золота, а відтак сьогодні кожен наш голос матиме доленосне значення у формуванні вектору розвитку фундаментальних процесів в Україні щонайменше на наступні 5 років.

Василь Онищук