Людські можливості штука дуже «темна» і недосліджена. Ніхто не знає, де та межа і різниця між «ай ну його, я ж такий бідний-нещасний» і справжнім «не можу». Цієї весни, після завершення Паралімпіади в Пхьончхані, українські любителі спорту вже вкотре переконалися, що поїздка в Південну Корею українських спортсменів-паралімпійців вдалася  продуктивнішою, ніж у їхніх колег-олімпійців.

Нещодавно, в мережі Інтернет з’явився вражаючий ролик з тренування осіб з інвалідністю, які тягають штанги-гантелі та інші залізні «прибамбаси». Як виявилось, що такі тренування відбуваються в Луцьку, тож інтернет-видання «Волинська правда», вирішило побувати на одному з них.

Перше здивування чекало при вході, адже, щоб потрапити до тренувального залу «Інтер-Атлетика» потрібно подолати бар’єр у кільканадцять вуличних металевих східців, тобто труднощі – це не тільки заняття спортом.

В самій тренувальній обителі вже зранку займались близько десятка відвідувачів. Замість очікуваного «важкого металу», як то часто показують такі зали з екранів телевізорів, грає легка, не нав’язлива, але динамічна музика. На стінах висять грамоти, медалі, на поличках акуратно розставлені кубки, які завоювали вихованці тренерів «Інтер-Атлетики».

В залі, крім музики чути чийсь командирський голос: «Ще два підходи по п’ять», «Спину рівніше», «Не «кидай» ноги, плавно виконуй».

Як виявилося, люди з інвалідністю тренуються в загальній групі з іншими відвідувачами. Друге здивування чекало, коли побачив у відкритих дверях залу дівчину на протезах. Тобто, ці круті сходи для неї не стали проблемою, проте, це було не останнє здивування. Найцікавіше було попереду.

Як розповів тренер Олег Хом’як, він працює з людьми з інвалідністю вже майже 13 років, з 2005 року. Звичайно ж, що цей час вже є чим похвалитися, адже тренер встиг виховати за 13 років не одного чемпіона.

«В спортивному плані досягнення – досить високі. За стільки років, ми маємо два члени збірної команди серед спортсменів з вадами зору з пауерліфтингу. До речі, це батько та син – Анатолій та Вадим Гречки. Вони – дворазові чемпіони світу серед спортсменів з вадами зору. Зокрема, Гречко-старший – заслужений майстер спорту України, а його син Вадим – майстер спорту України міжнародного класу з пауерліфтингу», – зазначає Олег Хом’як.

Вже під час розмови дізнаюся про те, що героями нашого матеріалу будуть троє його вихованців: Анатолій Гречко, Богдана Караванська і Олексій Запорожець, які тренуватимуться в той день.

Анатолій Гречко – найтитулованіший із підопічних Олега Хом’яка досить скромно, як для такого списку, перераховує свої регалії: «Дворазовий чемпіон світу в триборстві, чемпіон по жиму лежачи в Маямі у 2008, 14-разовий чемпіон України і дворазовий чемпіон Кубку України».

Чоловік розповідає, що спортом він займається професійно з 1999. До 2005 він був у збірній Україні з дзюдо. В цьому виді спорту зумів стати чемпіоном України та зайняти 7 місце на чемпіонаті світу.
«Вже потім перейшов на пауерліфтинг», – каже спортсмен, маючи хвильку відпочинку між підходами.

Згодом чоловік зізнався, що під керівництвом Олега тренується з 2005 року. «Ми з Олегом разом розпочинали. Скільки років вже працюємо. Це вже, як кажуть, трошки є. Ну і нормально… досягли яких результатів не поганих, навіть дуже хороших», – уточняє Анатолій Гречко.

«Серед всіх залів, не тільки міста Луцька, а й взагалі цей зал такий найбільш енергетичний», – додає дворазовий чемпіон світу. Під час тренування відчутно, що Олег повністю справляється зі своїми функціями тренера, ще й встигає покращити настрій своїм вихованцям та влучно пожартувати.

Колега Антолія Гречка Богдана Караванська погоджується з ним щодо атмосфери в залі. Каже, що тут в неї є особливе бажання працювати. А тренується спортсменка тут вже майже 5 років з 2013.
Послужний список у Богдани теж не маленький. Вона – майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу, триразова чемпіонка України і «срібна» призерка чемпіонату світу серед юніорів.

Окрім пауерліфтингу, Богдана Караванська займається ще й волейболом і є членом паралімпійської збірної України з цього виду спорту. Але це не стало причиною для того, щоб «закинути» пауерліфтинг.

«Я займаюся волейболом, на зборах, а коли приїжджаю додому на два тижні, тоді приходжу сюди в зал і три рази в тиждень по годині займаюся. Це особливо для мене добре для мене. Щоб на візку легше їздити», – каже Богдана. Дівчина не має часу щоб «розкачуватися», бо постійно чимось займається, то штанга, то гантелі, то вправи на брусах.

Здавалося б, як ця тендітна дівчина зможе виконати вправу на брусах, а вона спокійно і без «напрягу» зробила 4 підходи по 20 разів. І мовчки, ховаючи посмішку і слухаючи похвалу тренера попрямувала на візку виконувати іншу вправу. Олег Хом’як каже, що різниці між роботою із здоровими спортсменами і з людьми з особливими потребами немає.

«Вони працюють на такому ж рівні, як і здорові спортсмени. Єдине, що може «бліна» він може не так побачити і треба допомогти поставити, чи Богдана Караванська немає ніг, то звісно, що їй незручно збирати тренажер, чи ще щось. Це єдине, що відрізняє їх від здорових спортсменів, а взагалі, цілеспрямованість в них інколи є вищою, ніж у здорових спортсменів», – зазначає Заслужений тренер України.

За його словами якось по-особливому мотивувати спортсменів з інвалідністю не потрібно: «Навпаки, коли вони займаються, то своїм прикладом мотивують людей, які знаходяться в залі в той момент».

Як далі розповів Олег Хом’як також розповів і про традиційне спілкування під час тренувань.
«Традиційний прийом новачка – відразу чорний гумор. Настільки чорний, що пересічні здорові люди, які вперше потрапляють на тренування і чують це, можливо їм стає незручно, можливо, вони дивуються: «Як можна так говорити з такими людьми, вони ж інваліди». Насправді, найбільше вони не терплять, коли їх шкодують. Тобто, з ними треба розмовляти точно так само», – пояснює Олег. І справді, за час перебування в залі, довелось почути чимало «чорних» жартів.

«Жарти, та вони самі з себе так жартують. От припустимо, Богдана приїхала в шортах. В неї немає ніг, а ми все одно жартома запитуємо, чи їй не холодно в ноги. Вони не ображаються, розуміють жарти», – запевняє мене Олег, напевно побачивши моє здивування.

Він розповідає, що працює з інвалідами в Луцькому міському центрі фізичного здоров’я населення КЗ «Спорт для всіх» та є тренером-викладачем в Центрі інвалідного спорту Волині. А оскільки Луцьк – не дуже велике місто, то люди самі його знаходять. «Люди знають, що я працюю з такими людьми і завдяки соцмережам, вони самі мене знаходять, самі зв’язуються і приходять на тренування і тренуються безкоштовно. Саме «Інтер-Атлетика» надає безкоштовну можливість тренуватися для інвалідів», – зауважує Олег Хом’як.

Звісно ж, не всі, хто займається в цьому залі – чемпіони. Тут в кожного – своя мета. В зал до Олега приходять люди з різними діагнозами, які хочуть працювати не задля високих спортивних титулів, а заради свого власного здоров’я. Одним із таких відвідувачів є Олексій Запорожець, який займається в залі майже три роки.

Чоловік каже, що для нього походи в зал, щось на кшталт хобі: «Взагалі я спортом не займався ніколи, а почав займатися тут. Я не професійний спортсмен і в принципі ніколи ним не був, а тренуюся для себе, це більше, як фізкультура».

«В мене були фантомні болі, а після того, як почав ходити в зал – стало трохи легше», – зауважує Олексій Запорожець про те, що тренування приносять йому і користь.

«Також в нас займаються люди з ДЦП, з синдромом Дауна, з розсіяним склерозом, люди з ампутованими кінцівками. Вони приходять і не почуваються зайвими, колектив їх приймає і вони почуваються, як вдома», – розповідає наставник Олексія, запевняючи, що завдяки теплій атмосфері та практично незмінному складу учасників тренувань, новачки вже на перших тренуваннях стають своїми.

«Заняття допомагають їм в першу чергу почуватися повноцінними. Це я можу сказати ствердно, бо я бачу, що деколи вони приходять замкнутими, зважаючи на свій діагноз, на свої проблеми зі здоров’ям, а в залі вони з часом почувають себе розкутими. Це допомагає в першу чергу в життєвому плані. Вони почувають себе потрібними, дієздатними, здоровими. Це вже – плюс», – каже Олег Хом’як.

Між «підходами» до снарядів вони змінюються, перестають бути серйозними, спілкуються між собою, жартують. Здавалося, тільки що Анатолій Гречко зосереджено підходив і «налаштовував» штангу, а потім з нею присідав, а вже разом із Олексієм Запорожцем гучно сміються з чергового жарту тренера.

Один з найстарших відвідувачів залу Анатолій Буйніков «підколює» свого тезку Гречка: «Щось ти мало чіпляєш на штангу. Бери більше». На це моментально реагує тренер: «Не ведись на провокації, то Анатолій Васильович хоче, щоб тільки він тут на ладан дихав, а ти не дожив до 70. Зал відразу ж наповнюється сміхом і всі сміються щиро, без образ та непорозумінь.

То, хтось жартома отримує на горіхи від Олега за те, що лінується і довго відпочиває: «Чого ти сидиш? Ладно, Богдані простітєльно, а ти чого?» А через кілька хвилин хтось із чоловіків отримує дружню пораду від наставника: «Не клей Богдану, коли вона робить підхід. Взагалі, жінку відволікати від підходу деколи буває шкідливо для здоров’я».

Без занять спортом вони не бачать свого майбутнього і себе без цього залу, без цих жартів, без невпинної роботи над собою. Ось як пояснив свою мотивацію найстарший відвідувач тренажерки Анатолій Буйніков: «Якби я не ходив у зал і не займався спортом, то я б ласти склеїв».

Отак, в такій легкій атмосфері ці люди підіймають важкі штанги, гирі та гантелі та гартують свій дух, роблять себе кращими, доводячи, що за бажанням кожній людині під силу підкорити будь-яку вершину. І хай якою недосяжною не видається ціль, а працювати задля її досягення – варто.

P.S. І чи вистачить нахабства в окремих людей, яким Бог дав здорові руки-ноги після цього жалітися на своє життя, здоров’я, безвихідь. Люди, з якими мені довелось поспілкуватися власним прикладом доводять, що безвихідних ситуацій не буває. Тож, чи можна після цього опустити руки і бути чимось невдоволеним? І чи можна цих людей з НЕОБМЕЖЕНИМИ можливостями називати якось по-іншому?

Андрій ПЕТРУШКО