Відлуння тижня (11.06 – 18.06)

На фоні недавньої чіткої , неприхованої  Путінової загрози  Україні   щодо втрати нею державності  (коли захоче в якійсь перспективі звільнити окуповані території) Трампова кулуарна заява про російський Крим все-таки не добавила олії у вогонь війни. Радше  це «ублажання» господарем Білого дому хазяїна Кремля нагадало  про  підготовку  зустрічі   у Відні (вона може відбутися вже цього літа і започаткувати  переформатування відносин    між США та РФ). А те, що це відобразиться на перспективі України, – аксіома.  Адже, як засвідчує чемпіонат світу з футболу, колективному  Заходу  глибока начхати на загрозу для нашої держави та перспективу  поневолення  Європи Москвою. Унікальна політична  (та й геополітична) недалекоглядність, якщо не сліпота, ще небезпечніша від тієї, що була напередодні Другої світової, адже йдеться про озброєного до зумів ядерного монстра.

Тож і зрозуміло, що  минулотижнева  зустріч чотирьох  міністрів закордонних справ  «нормандської  четвірки» (хоч компанію, вже з новими очільниками  МЗС Німеччини та Франції, вперше  вдалося зібрати після півторарічної перерви)  не дала жодних результатів. Москва  не погодилася як і не погодиться  на українські пропозиції щодо миротворчих сил на Донбасі. А Берлін і Париж  (після  запуску проекту «Північний потік-2» і славослів’їв   на адресу «дорогого Володимира»  з боку Макрона), імітуючи підтримку Києва, фактично – у фарватері політики Кремля.

Зважаючи на те, що для України напрацьовується та втілюється алгоритм поразки,  змінюється і риторика українських  політичних гравців.  У цьому можна було переконатися на прикладі форуму  «Новий курс України», який став пробним каменем Юлії Тимошенко та ВО «Батьківщина»  для виборчої кампанії (як президентської, так і парламентської). Тож  і перефразовуючи народну пісню з запитанням, «чому  розплетена коса, а на очах бринить сльоза» ( в погляді головної «винуватиці» ось-ось готові були засяяти  сльозинки самозамилування), неважко знайти  варіант відповіді: донедавна «залізній леді» в українському інваріанті  завтра конче потрібна перемога. Але, судячи з її обіцянки, що наступний український Президент може  сам відмовитися від свого статусу, що Україна повинна знову починати з чистого аркуша, з новою Конституцією, пригадується… Та той  же путінський  шеф «Украинского выбора», який  стабільно експлуатує проблему федералізації,   переформатування країни у суто парламентську. Донедавна він здавався «зв’язковим» між  Кремлем  і Банковою, а тепер зайнявся куруванням Ю.В.?

Звісно, це поки що радше запитання, ніж   констатація. Правда, Юлія Володимирівна  під час форуму (шоу?) висловилася про доцільність введення інституції канцлера. Але це нагадало про вірогідний мотиваційний  принцип та власну заповітну мрію . На прикладі, очевидно,  екс-канцлера Шредера, який «сидить» на газовому потоці та  обіймає  (з благословіння Путіна) впливову посаду в «Газпромі».

Свого часу  єдина в новітній українській   історії жінка-прем’єр, звільняючи з посади віце-прем’єра (ним тоді був Петро Порошенко) починала  свій пасаж для ЗМІ,  що начебто той «весь у сльозах». Тепер  же, якщо їй вдасться запустити маховик чергової  руйнації політичної системи з усіма наслідками, сльозами (і не тільки) вмиється вся країна. Не схоже  ж на те, що для екс-«залізної леді», екс-дами з косою  написали алгоритм курсу її поразки. Утім, судячи з наочного прикладу, який продемонстрував імпозантний молодий чоловік  (після  того, коли вручив букет для лідерки «Батьківщини» та привселюдно роздягнувся до пояса), цей курс може  привести не тільки пані Юлію,  але й всіх співвітчизників, усю Україну до відомого місця, куди  (вниз, нижче пояса) промовисто вказувала стрілка на його плечах. Але це, звичайно,  – провокація, яку делікатно назвали жартом.

Тож, очевидно, Україна  де-факто вступає у виборчий сезон,  не тільки будучи у лабетах  війни, що п’ятий рік  активно веде проти неї РФ,  але й  позбуваючись останніх союзників. Як зазначив  політолог Сергій Таран (zik), свою одвічну дилему  «Ціна чи цінності?» Захід  розв’язав на користь  першого фактора.

Утім, спробуймо  дослухатися і до минулотижневих   висновків та попереджень  аналітиків.

«Шоу в політиці  має закінчитися»

Над Україною – декілька десятків загроз. Те, що держава тримається, – феномен. Так вважає  політик і дипломат  Роман Безсмертний. Про це він написав у виданні «Гордон». Роздумуючи про майбутню виборчу кампанію, Безсмертний  підкреслює: «Майбутні вибори в Україні – це переломний момент, коли стане зрозуміло, чи спроможні ми відродити справжню політику».  А відтак зазначає,  що «на сьогодні українська політика мертва. Фактично ми скотилися до рівня вистави в театрі, де людина і політик потрібні одне одному тільки тоді, коли один у ролі глядача, а другий – актора. Після закінчення спектаклю цей зв’язок закінчується, і вони більше не потрібні одне одному».

Узагалі, констатує Безсмертний, « феномен України – у глибокому конфлікті між державою і суспільством. Вони живуть абсолютно окремо: Українська держава існує без людини, а людина – без держави… Не виконуючи своїх природних функцій, державні інститути атрофуються».  Тому, переконаний він, «найперше потрібно розбудити сплячу еліту, бо саме вона формує цінності, згідно з якими країна має рухатися в майбутнє».

Екс-віце-прем’єр  констатує: «Шоу в політиці має закінчитися, і мова має вестися не про обличчя на політичній арені, а про те, якими мають бути інституції в цій державі – парламент, виконавча влада, суди, місцеве самоврядування. Саме такий порядок денний має бути ключовим на майбутніх виборах. Інакше, як би ми не хотіли протилежного, реалізовуватиметься негативний сценарій, який загрожує самому існуванню держави Україна». А відтак нагадує, що  «з точки зору міжнародних методик, будь-яке державне утворення не може виживати, якщо над ним тяжіє більше ніж п’ять зовнішніх або внутрішніх загроз – війна, соціальна чи технологічна катастрофа тощо. На сьогодні таких загроз над Україною – декілька десятків. І те, що держава зараз тримається, – це справді феномен». Він підкреслює: «Сьогодні Україна впливає на світову політику, бо на її території зосереджені регіональний, континентальний та глобальний конфлікти».

«Зручний опонент у другому турі»

Політолог Петро Олещук  у публікації  «Хайп для Мураєва» (див. «УП») зазначає,  що  «найуспішніша політтехнологія в Україні – залякування конкурентами та опонентами. Саме таким чином був переобраний на другий термін Кучма, але використовували цю технологію не лише його радники». А відтак висловлює припущення: «Для Порошенка потрібен зручний опонент у другому турі. І, схоже, шукають цього опонента  «На Сході». Мабуть, першопочатково кандидатом-опонентом номер один розглядали лідера Опоблоку Юрія Бойка. Але він має з цієї точки зору і виразні недоліки… Коротше кажучи, неоднозначний опонент. «А раптом ще і йому програємо, – виникла думка у якійсь політтехнологічній голові».

Тому, зважаючи на тенденції, Олещук  зазначає, що «схоже, взялися за розкрутку Мураєва, який необхідні заяви робить з легкістю, викликаючи бурю суспільного обурення. Його функція саме така – викликати обурення. Ну і робити все, аби для патріотичного електорату на його фоні навіть Пашинський виглядав Архангелом Михайлом». При цьому він  висловився , чи загрожує щось самому Мураєву. «Нічого. Обвинувачення у державній зраді не серйозні. Ну як можна довести держзраду на підставі його слів про Сенцова? Тут у Януковича держзраду ніяк не доведуть, хоча, наче, мають листи від його імені на адресу Путіна. На цьому тлі всі ці підозри Мураєву виглядають виключно створенням тем для ЗМІ».

«Реванш – це продаж українських громадян»

З  проросійськи налаштованим політикумом  не варто вести діалог. Так стверджує   у виданні «Газета по-українськи» журналіст Павло Казарін.  Ці  висновки він робить, аналізуючи позицію нардепа Євгена Мураєва. Попередньо Казарін  цитує згадуваного народного обранця: «Олега Сенцова можна по-різному сприймати. Людина готувала підпали та вибухи. Для однієї частини населення він є терористом. Для націоналістичної – героєм. Час покаже, хто має рацію». А відтак підкреслює, що «реванш  – це не обнулення нового українського символічного. Це навіть не здача України у власність російським монополіям. Євген Мураєв довів: реванш – це продаж українських громадян».

На думку Павла Казаріна,  Мураєв  «поводиться, як прес-секретар російської прокуратури. Українські проросійські часто намагаються прикинутися опозицією. Говорять, що вони — лише виразники іншої точки зору. Запевняють, що захищають порядок дня незгодних. Насправді – ні». Він переконаний, що «словосполучення  «українські проросійські» могло існувати до моменту, як Москва відібрала Крим і підпалила Донбас. Із лютого 2014-го єдине важливе питання звучить просто: «Чиєї перемоги і чиєї поразки ви бажаєте за підсумком цієї війни?» І я розумію, яку відповідь готовий дати Євген Мураєв». Він наголошує: «Немає ніякої точки компромісу з цими людьми. Їх неможливо включити в український проект. Він їм не потрібен. Їм потрібна Росія – і на менше вони не погодяться. Якщо переможуть – ми побачимо судові процеси над армією. Арешти добровольців, які воювали на стороні Києва. Передачу Росії українців, які захищали Україну». Тому «Немає сенсу вести з ними переговори».  Павло Казарін резюмує: «Євген Мураєв – не ідіот. Він лише заробляє гроші й робить кар’єру. Проблема в тому, що в його зображенні майбутнього немає місця для України і українців».

«Ніхто не здатен сильніше дискредитувати  українські вибори…»

Голова Центральної виборчої комісії Михайло Охендовський наголошує  на важливості питань кібербезпеки та прозорості процесу ідентифікації відповідних загроз напередодні виборів 2019 року. Про це повідомляє   Відділ взаємодії із засобами масової інформації ЦВК. Михайло Охендовський зазначив, що  «після масованої хакерської атаки на інформаційні ресурси Центральної виборчої комісії 22 травня 2014 року усі зрозуміли, що питання кібербезпеки остаточно стали складовою частиною підготовки будь-яких загальнонаціональних виборів в Україні, а відтак становитимуть і публічний інтерес». За його словами інформаційний простір є тим середовищем, у якому формується воля виборця відносно кандидатів на виборах. При цьому фейкові новини та фейкова інформація про кандидатів трансформуються в цілком реальні юридичні результати голосування, в політичні структури парламентів або конкретні особистості голів держав.

Голова Комісії наголосив,  що незалежно від того, коли в нашій державі відбудуться наступні загальнонаціональні вибори – у 2018 році, як дехто вважає, чи у 2019-му, як переконані всі – потреби України у кібернетичному захисті їх підготовки та проведення будуть чи не найвищими у світі.  Відтак  він підкреслив, що найбільша небезпека і найбільш серйозні кіберзагрози українським виборам будуть походити не з території Російської Федерації, як запевняють одні, і не з території Сполучених Штатів Америки, як вважають інші. Головні загрози будуть традиційно з’являтися з території самої України. «На жаль, ніхто не здатен сильніше дискредитувати українські вибори і підірвати довіру суспільства до їхніх результатів, ніж українські політики», – зауважив Михайло Охендовський.

«Можна прогнозувати, що ситуація з кіберзагрозами на наступних виборах буде подібною до використання так званого «адмінресурсу». Хто завжди використовує адмінресурс на українських виборах? Кожен, хто його має. Організаторам виборів невідомі випадки добровільної відмови кандидатів від протиправної поведінки. Можна прогнозувати, що деякі майбутні штаби будуть намагатися отримати доступ і до каналів передачі, і до самої інформації, якою будуть оперувати організатори виборів. Мабуть, жоден штаб не буде гребувати можливістю викривлення інформаційного простору шляхом поширення фейкових новин та дезінформації відносно інших кандидатів», – сказав  Голова ЦВК.

«На тих, хто вагається»

Між  ким триватиме головне протистояння під час президентських виборів? Який соціальний запит  експлуатуватимуть політики, передовсім – Юлія Тимошенко. З цього приводу виданні «Українська правда» розмірковує аналітик Роман Кравець. Експерт  цитує одного з політтехнологів  чинного Президента: «Ключова боротьба буде не між Порошенком та Тимошенко. Боротьба буде між старими політиками та запитом на нові обличчя».  Кравець констатує: «Попит на нових людей в політиці справді великий – близько 60%українців хочуть бачити при владі нові обличчя. Крім цього більше 30% взагалі не визначилися за кого голосувати. На тих, хто вагається, Тимошенко і працюватиме».

Відтак він посилається на констатацію одного з  членів команди Тимошенко: «Коли ми воюємо з Порошенком, то зациклюємося на вузькому колі електорату. Суперником Тимошенко має стати нинішній стан речей і апатія людей, які не бачать сенсу йти на вибори».  Кравець  стверджує,  начебто «політтехнологічно було вирішено, що під час виборчої кампанії Тимошенко повинна транслювати впевненість – поводитися не просто як лідер рейтингів, а як справжній майбутній президент».  Тому, відкреслює він, «зміниться не лише риторика, але й тактика поведінки. Якщо раніше Тимошенко виступала в образі «борця», тепер же вона спробує на собі образ «захисниці», яка знає як поліпшити життя кожного українця».

За інформацією аналітика, «у команді Юлії Володимирівни зізнаються, що своїм оновленням Тимошенко спробує захопити молодого виборця віком 30-35 років».  Він підкреслює: «Впродовж літа бек-офіс та фокус-групи партії «Батьківщина»  перевірятимуть реакцію українців на «нову Тимошенко». Але для цього їм потрібна гучна презентація оновлення».  Нагадавши про  колишню заяву італійського  диктатора Беніто Муссоліні на мітингу в Неаполі  «Програма нашої партії проста: ми хочемо правити Італією!», Кравець  припускає : «Якби Тимошенко могла цинічно одним реченням описати свій план – зміст був би аналогічним».

Роздумуючи про ризики, аналітик зазначає, що «у погоні за підтримкою нових виборців лідерка «Батьківщини»  йде на великий ризик. Її нинішній рейтинг базований на критиці та типовому популізмі. За маскою розумних слів та незрозумілих обіцянок Тимошенко може не лише проґавити додаткові бали, але й втратити те, що так берегла».

«Під личиною християнства тут діє стара ненависть до його визначальної ідеї»

За спостереженням німецького аналітика Томас Шміда (див. версію «УТ»  публікації у «Die Welt»), в Європі відбувається «відродження жорстокого християнства».  На його думку, «вже тривалий час привітному, підкреслено відкритому до світу, а подекуди аж надто вирозумілому до інших релігій, культур і цінностей християнству повсюдно протистоїть жорстке, відмежоване й войовниче християнство. Засада любові більше не безсумнівна. У двох країнах Європи – Угорщині та Польщі – саме це не вельми привітне до людей тлумачення християнської спадщини навіть спромоглося стати своєрідною державною доктриною».

Відтак він нагадує, що «таке жорстоке християнство аж ніяк не нове. Воно радше переживає ренесанс після довгої паузи».  Аналітик констатує: «Зростає християнство, яке вербально знову береться за меч. Яке мало дбає про екуменічність, а толерантність стосовно інших релігій взагалі не бере до уваги… Християнство, яке прагне залишитися повністю наодинці із собою. Яке, як у випадку керованої ПіС Польщі, задля збереження християнсько-католицької заповіді чистоти готове позбавити християнську віру її основного змісту — любові. Яке задля порятунку християнського послання його ж і руйнує».   На його переконання, «це християнство має не одну поганську рису. Під личиною християнства тут діє стара ненависть до його визначальної ідеї. Лють через те, що християнська максима любові до ближнього в цьому світі навіть наближено не може стати реальністю».

Поки що, резюмує Шмід, «немилосердне християнство стало офіційним і державоутворювальним лише у двох країнах – членах ЄС: Угорщині та Польщі. Ознак загальної тенденції до авторитаризму та до архаїки стає чимраз більше».  Окрім того, наголошує він, «у Балканських державах, де більшість населення православні, церква також не привертає уваги голосними закликами до міжетнічного миру. І не менш важливо: постійний тет-а-тет Владіміра Путіна з Російською православною церквою. Тут найвиразніше виявляється те, куди з державною метою мітить авторитарне використання гаданої християнської традиції. Церква та віра певною мірою одержавлюються, слугують інтересові держави, який до того ж просякнутий етнонаціоналізмом». Таким чином, Європа рухається назад, у минуле. «Християни без милосердя відкидають майже всі спроби створити дієві елементи глобального суспільного договору. Вони не «європейські», вони середньовічні», – пояснює  Шмід.

«…не може існувати держава»

Якщо Томосу Церква в Україні не дадуть, то це означає, що Москва перемогла Вселенського Патріарха. Так  вважає Патріарх УПЦ КП  Філарет. Про це він заявив в інтерв’ю для «УП», яке записали Роман Романюк, Юрій Панченко, Ельдар Сарахман.  Патріарх Філарет нагадав,  що ініціатором отримання помісного статусу Української Православної Церкви  «була Церква. Причому ця ініціатива з’явилася ще у липні 1992 року, коли я зустрічався з Вселенським Патріархом. Тоді у зв’язку з утворенням України як держави й постало питання автокефалії. Це рішення було одностайно прийняте на Помісному соборі, на якому були представники всіх українських єпархій, монастирів, навчальних закладів, весь єпископат. Ми з тим рішенням звернулися до Московського Патріархату, нам сказали, що розглянуть це питання на Помісному соборі Російської Церкви. Але собори скликалися, а українське питання про автокефалію не розглядалося. Навпаки – йшла боротьба проти неї».

Тому, зазначає він, «ми звернулися до Вселенського Патріарха. Він нам різні умови ставив. Об’єднайтесь спочатку з автокефальною Церквою (Українська Автокефальна Православна Церква, -ред), з Московським Патріархатом. Ми вели переговори, доходили до того, що готові були скликати (об’єднавчий – УП) собор, але Москва блокувала все.Тобто боротьба за автокефалію за участі Вселенського Патріарха йде уже 25 років. А ось в цьому році президент України Петро Порошенко знову звернувся до Вселенського Патріарха. І той сказав, що для Томосу треба звернення єпископату Української Православної Церкви Київського Патріархату, єпископату Автокефальної Церкви і єпископів Московського Патріархату, які хочуть автокефалії. І таке звернення було надіслане. Вселенський Патріарх також просив, щоб до нього звернувся і президент України, і Верховна Рада. Все це виконано. Тому Вселенський Патріарх обіцяв, що він надасть Томос про автокефалію Української Церкви найближчим часом».

Роздумуючи, чому  наш президент наполегливо переконував надати Томос, Патріарх зазначає: «А тому що він побачив, що без єдиної Помісної Православної Церкви не може існувати держава. Бо саме через те, що Церква розділена, і війна у нас іде, і Крим забрали». За даними Предстоятеля УПЦ КП,  коли вже буде Томос та  утвориться єдина Помісна Українська Церква, то до неї ввійде приблизно 2/3 Московського Патріархату. При цьому він нагадав, що наразі в Україні Київський Патріархат має підтримку 40–44% населення, а Московський –20–24%.

Водночас питання  надання Томосу має серйозний спротив. «Вселенський Патріарх утворив комісію з трьох митрополитів, які об’їжджають помісні церкви та інформують про свої наміри. В той же час Москва розсилає по всіх тих самих церквах своїх представників, які агітують голів церков, щоб вони не підтримували Вселенського Патріарха», – пояснив Філарет. При цьому  й Українська Церква Московського Патріархату розсилає десятки тисяч звернень по парафіях і єпархіях, щоб вони підписували й надсилали Вселенському Патріарху з проханням не надавати Томос. Тобто, підкреслює він, «Москва задіяла всі сили – не тільки по церковній лінії, а й по державній, щоб не допустити надання Томосу. Але поки що Вселенський Патріарх стоїть твердо на своїй позиції».

Патріарх УПЦ КП зазначає, що об’єднання церков в  Україні «буде після Томосу. Ми повинні будемо провести архиєрейський собор, на якому мають затвердити предстоятеля Української Церкви. Тоді вже він стане главою Церкви і для колишньої Автокефальної Церкви, і для колишнього Московського Патріархату, і для Київського». А відтак він нагадав: «Якщо Томосу нам не дають, то це означає, що Москва перемогла Вселенського патріарха, і вона є найвпливовішою церквою.Але, як там не було, Київський Патріархат продовжить зростати. До нас будуть приєднуватися і з Автокефальної Церкви, і з Московського Патріархату, як це відбувається зараз. А прийде час – нас визнають. Не можуть не визнати одну з найбільших Церков у світі».

«Настав час популістів, авантюристів…»

Директор «Інституту політичної кризи» Cтепан Гавриш  зазначає у виданні «Лівий берег», що  «тема України, не без «підтримки» української влади, досить стрімко опускається вниз в пріоритетах Заходу. Все більше країн ЄС вимагають пом’якшити або навіть припинити санкційний тиск на РФ. А це єдина зброя в протистоянні України з нею та виключний спосіб утримання влади чинним президентом. Лідери Європи літають до Путіна і всіляко його задобрюють, шукаючи точки дотику компромісів, але не їдуть до Києва і не приймають в себе на віллах українське політичне керівництво».

Він нагадує: «В останніх публічних виступах Владімір Путін чітко заявив про право Росії на управління Україною, вимагаючи створення на Донбасі визнаної світом воєнної автономії, федералізації держави, гарантій відмови від вступу в НАТО і, очевидно, ЄС, пригрозивши у випадку посилення активної оборони країни і спроб відновити контроль в “лугандоні”, взагалі знищити українську державність».  На сьогодні, на думку аналітика, «єдиний захисник України – Конгрес США, який одночасно веде тривалу боротьбу з президентом, маючи мало шансів на перемогу. Обраний меншістю Трамп, звинувачений у фальсифікаціях виборів за підтримки Росії, обрав стратегію зламати традиційний американський істеблішмент існуючої системи противаг і легітимізувати персонально Владіміра Путіна як світового лідера в очах американців, у всього світу, звівши до нуля все розслідування прокурора Мюллера».

При цьому, переконаний Гавриш, «Трамп не бачить в Києві для себе нічого цікавого і важливого, як загрози для будь-яких національних інтересів Америки. Світовий порядок його не цікавить – США понад усе… Це план Трампа ламати політику старих адміністрацій і будувати новий світ за участю диктаторів. До яких в певній мірі можна віднести і кремлівського. Не треба й чекати, що Трамп програє. Настав час популістів, авантюристів, радикалів, націоналістів».

Висновки Степана Гавриша, безумовно, стосуються й українського політикуму, де, схоже, запускається механізм міжусобиць за принципом: всі – проти всіх.  Чи стане рятівником дама без коси, яка після в’язниці  як інвалід каталася на інвалідному візку, а відтак гарненько у стилі красуні вистукували каблучками туфлів? Щоб знайти відповідь, варто пригадати,  яку пораду дала  (потрапивши на засідання РНБО) з приводу «зелених чоловічків»  у Криму. Або звернутися  ще до   «ющенківського періоду», коли вона в Москві підписала газові угоди, яких Україна зуміла  зовсім недавно позбутися завдяки Стокгольмському арбітражу. Пригадуєте, тоді Володимир  Путін, співчуваючи Юлії Володимирівні, що їй  не надали   урядового літака, жалкував, посміхаючись: «Самолет украл какой-то мазурик»? Останнім словом ( у цьому переліку)  він називав Президента Україна. Тодішній Прем’єр ніжно-щасливо хихотіла.

«Юля, Юля», – колись аж підвивав Арсеній Яценюк. І в цьому звуковому ряді (пісенному стогоні)  було і якесь інтуїтивне  (а може, навпаки, гіперраціональне, прагматичне) передчуття, куди  може повести Україну  згадувана особа. Тим паче, за умов, коли світ – на порозі кардинальних змін. На чому  й акцентували увагу ЗМІ: «Бути сильними» («УТ»), «Трамп – лідерам G7: Крим російський, бо там усі говорять російською – ЗМІ» («ЄП»), «Новий керівник Мінфіну очікує на отримання траншу від МВФ восени» (УНІАН),  «Те, що верзе Мураєв, – не держзрада. Навряд чи в якомусь суді можна буде її довести» («Гордон»), «Калібр 1153 мм. Як Північний потік-2 може відкотити Європу на десятки років у минуле» («ЛБ»),  «Жебрівський просить Порошенка про відставку, але не пояснює причин» («Радіо Свобода»),  «Трамп назвав Кім Чен Ина дуже талановитим і запросить його в Білий дім» («ЄП»),  «До охорони ЧС в Росії долучили “казаків”, що воювали на Донбасі і в Сирії – Reuters» («Укрінформ»), «Омбудсмена Денісову не пустили в колонію до Сенцова» («Громадське»), «Леонід Кравчук: Путіну треба сісти з Порошенком  за Путіним» («УП»)…

Правда, в Україні може статися так, що ніхто нікуди нікого вести «в світле майбутнє»  не буде. Як наголошує в «ЛБ» політик і юрист Микола Голомша,  Кремль «задля задоволення колективного еґо   світового “путінства” режим навіть підігнав під українські кордони комплекси «Іскандер» і системи С-400». А екс-заступник начальника  Генштабу ЗСУ генерал-лейтенант Ігор Романенко, уточнюючи,  попереджає в «Апострофі», що   росіяни «на нашому кордоні зосередили чотири ракетні бригади «Іскандерів» з ядерними боєголовками. І Путін після анексії Криму сказав, що вони були готові застосувати тактичну ядерну зброю».

Якщо це станеться, варто  розраховувати на чиюсь підтримку? Відповіддю може стати форсований план підготовки вище згадуваної  зустрічі  президентів США та РФ. Чи йтиметься там про Україну?  Очевидно, але у тому контексті, який влаштує обидві сторони. Причому за реалій, коли, як наголошу у виданні «День»  московський аналітик  Ігор Яковенко, «путінський авторитарний режим почав сповзати у фашизм в 2014 році, після окупації Криму і частини Донбасу. Усередині Росії поки що немає сил, спроможних це сповзання зупинити. Світ за цим рухом спостерігає досить байдуже».

Чи спроможні за таких геополітичних реалій вивести Україну на перспективний шлях   політики,  чиї погляди (попри іноді іншу риторику) звернені на Путіна? Відповідь давно відома, якими б новими на назвалися «курси».  Але є якийсь фатум  забудькуватого всезагального зачарування, що містить у собі програму тотального розчарування. І тут на запитання: «Хто винен», мусимо чесно сказати: «Ми самі».  Правда, навряд чи хтось ці пояснення почує.  Будьмо!

Віктор Вербич  (бачення проблематики, висловлене  в публікації, суто авторське)