Бійці на передовій іноді питають у Гриші, доки він буде їздити до них. Мовляв, не той уже вік. А він відповідає їм: «Поки ви тут стоятимете, доти я буду їздити до вас». «Війна вже закінчилася, а ти все гроші збираєш», – докоряє дехто йому в Херсоні. Таких дядя Гриша запрошує з собою в поїздку на фронт, щоб їм відкрилися очі. Жоден іще не погодився, – пише Укрінформ.

Григорію Миколайовичу Янченку 74. Сім останніх років він ледь не щодня, мов на роботу, приїжджає на колісному кріслі до торгово-розважального центру «Фабрика» в обласному центрі й просить пожертви для підтримки захисників України. За цей час на потреби фронту чоловік зібрав 4 мільйони гривень!

«Ви не уявляєте, як мені було важко ставати «жебраком», – розповідає про те, з чого починалася його волонтерська діяльність, Григорій Янченко. – Я ж усе життя працював, нічого ні в кого не просив, завжди лише на себе розраховував. За професією – інженер-технолог, десятки років віддав Херсонському домобудівному комбінату. Навіть коли залишився без однієї ноги, зміг працювати кранівником. Виїхати на вулиці міста із протягнутою рукою було дуже складно. Але як інакше я зміг би допомогти хлопцям на передовій?»

Перші кілька місяців збір коштів ішов важко. А тоді Григорій Миколайович на своєму «робочому місці» установив стенд із фотографіями з фронту – люди побачили, що він не «чорний» волонтер, а реально допомагає бійцям, і тоді стався сплеск патріотизму й щедрості.

Спочатку Григорій Янченко спільно з іншими волонтерами возив добровольцям на фронт солодощі, каву-чай. А коли вони почали замовляти берці, оптику, бронежилети, ліки, сухий спирт, білизну тощо, зважився збирати гроші. Назбиравши якусь суму, сідав разом із товаришами у набитий всякою всячиною бус і їхав на передову, щоб передати все те особисто солдатам і потиснути їхні руки.

У нього вже є постійні благодійники. Є дуже багаті, бізнесмени, є й літні люди, діти. Хтось жертвує гроші, а хтось передає запчастини до техніки, які на передовій завжди потрібні. «Ех, була б у мене хоч одна нога, я зробив би для фронту набагато більше!» – зітхає Григорій Миколайович.

Інвалідність чоловік отримав унаслідок поранення, коли служив у сумнозвісній Псковській десантній дивізії. У 1968 році, коли Радянський Союз увів війська в Чехословаччину для придушення народного повстання, цю дивізію кинули в зону протистояння. Саме тоді солдат Янченко потрапив під обстріл і повернувся додому з безліччю осколків у кінцівках, які лікарі не ризикнули виймати.

А більш як через тридцять років осколки почали відторгатися. Спочатку гангрена вразила одну ногу, тоді другу, потім – пальці рук. Йому зробили 34 (!) операції. З 2004 року він пересувається на візку, однак дядя Гриша, як багато хто його називає, не вважає це особистою трагедією. Головне, говорить, щоб душа не була покалічена й голова працювала.

«Іноді, наслухавшись розмов про те, що війна закінчилася, думаю, може, й справді не варто вже просити пожертви, настав час залишити цю роботу, – каже Григорій Миколайович. – А вранці прокидаюся й думаю: «От я спав на чистій постелі, наді мною не свистіли снаряди, у мене є домашня їжа, а там хлопці мерзнуть в окопах, харчуються всухом’ятку й щохвилини ризикують своїми життями». Піднімаюся – й збираюсь на «Фабрику».

Внесок Григорія Янченка в майбутню перемогу високо оцінений громадськістю. Йому присвоїли звання почесного громадянина Херсона, він удостоєний ордена «Народний герой України», медалі «За жертовність і любов до України». Двічі здобував перемогу в національному конкурсі «Благодійник року».