Відлуння тижня (01.05 – 08.05)

Українська історія, всупереч  майже канонізованим  поглядам про  розвиток по спіралеподібній висхідній, швидше нагадує  рух по якомусь наче  зачарованому  колу. Це  скрушне зізнання світлої пам’яті Еділа Ольшевського, колишнього головного режисера Волинського облмуздрамтеатру імені Тараса Шевченка, підтверджується і нинішніми реаліями.  Вони, коли, за Шекспіром,  «весь світ театр», нагадують  і про чергову дії без антрактної української  політичної трагідрами.  І про фатум старозаповітного принципу Екклезіаста «повернення на круги своя».

Але не «розтікатимемося мислію по древу». Адже згадуючи  цей афоризм зі «Слова о полку Ігоревім», нині відчуваємо не тільки рух полків на теренах колишнього (чи й відвічного) Дикого Поля, а подих смерті. Вже четвертий рік, як московський імперіалізм веде, зумівши анексувати Крим,  показову цинічну   війну  не за Донбас, а  проти України. Причому   не тільки у контексті заперечення  права її на державність, а й на історію у буквальному сенсі. Ця війна ( яку політологи«діагностували» як гібридну) – більше, ніж промовистий сигнал про те, що майбутнє може означати повернення у минуле.  Причому не тільки в регіональних  рамках,  а в геополітичних масштабах.

Ця війна  – тотальний театр цинізму. У Москві, ніби заховавшись за шапками-невидимками, вперто й послідовно не бачать своїй військ і найсучаснішої бойової техніки. У Києві спротив окупантам  називають  абревіатурою АТО. Тим часом,  вбивши  щонайменше десять тисяч наших співвітчизників, зокрема –  кращих із  кращих представників  української політичної нації, ворог не просто брязкає зброєю, підтягуючи  до кордону  військову армаду, посилюючи  своїх бойовиків-найманців в ОРДЛО.

Якщо 1-2 травня українські  силовики не дозволили  кремлівським  спецслужбам і їхній п’ятій колоні  запустити   механізм хаосу та некерованості, то  на фоні «свята Перемоги» (не обмежуймо очікування суто 9 травня) цей  іспит ще треба успішно скласти. А це буде  можливо лише за умови  адеквактного усвідомлення  загроз усіма нами. Передовсім – чинною владною елітою, де продовжують зводити рахунки один  з одним і, все відчутніше здається, так і не зуміли засвоїти найелементарніших уроків історії.

А тим часом і  суд над зрадником Януковичем за умов відсутності самого обвинувачуваного, коли справи проти екс-президента і частини його оточення закрили  на Заході, а Інтерпол відмовився розшуковувати самих «героїв», нагадує не стільки  про відволікаючий маневр, як  про  ще одну дію  показового  знущання над власним народом. Так, Генпокурор Юрій  Луценко   у своєму відеозверненні справедливо констатувавав:«Цей процес не тільки про громадянина Януковича. Цей процес також про його кремлівських господарів, які використовували як фіговий листок підписаний Януковичем документ для того, щоб: окупувати український Крим; залити кров’ю український Донбас; спробувати поставити на коліна нашу країну». А судочинці тим часом вирішили перенести початок дійства з 4 на 18 травня. Можливо, очікуючи в Україні цілком іншої політичної «погоди», іншого варіанту політичної вистави зі зміною дійових осіб?

Підстав для таких і подібних  несвяткових і непереможних  (у дні примирення та вшанування жертв Другої світової)  запитань  минулий тиждень дав більш, ніж достатньо.

«Під загрозою заворушень – уся країна»

Експерти зазначають, що запрограмованої  Москвою на 2 травня дестабілізації ситуації в Одесі не сталося завдяки професіоналізму  українських силовиків.  Але, на думку військового експерта Олега Жданова (див. «Апостроф»), «керівництво країни прекрасно розуміє, що зараз ситуація в країні настільки вибухонебезпечна». А головний редактор сайту «Інформаційний спротив» Юрій Карін підкреслює, що щодо України  «Путін не може від цих провокацій відмовитися».

Аналітик Артур Гор у цьому контексті  наголошує в згадуваному виданні: «Тепер завдання правоохоронців – забезпечити порядок 9 травня. Очевидно, що зробити це буде значно складніше, адже у випадку з першою частиною маївки в епіцентрі провокацій перебувала лише Одеса, тепер же під загрозою заворушень – уся країна: георгіївські стрічки і портрети Сталіна в День перемоги можуть спливти в будь-якій точці України і стати причиною сутичок і протистоянь».

Хоча,  за словами Олега Жданова,  зараз перед Росією стоять  більш глобальні завдання. «Я маю на увазі підготовку військових навчань, які проходитимуть в Білорусі. Фактично Білорусь стає форпостом Росії в протистоянні з НАТО, плюс – це загроза для нас з північної сторони. Близько 4 тисяч вагонів рухомого складу замовлено для перекидання військ на ці навчання, тому вирішуються більш глобальні завдання», – резюмував експерт. Тим не менш, підкреслює Гор, «провокацій на 9 травня уникнути не вийде».

«Затиснута між двома країнами»

Роздумуючи про Другу світову війну, Сергій Дацюк нагадує, що «армія України боролася тоді не тільки з нацистською Німеччиною (українська складова Робітничо-селянської Червоної Армії). Частина української армії (УПА) тоді також боролася з радянським режимом і радянськими військами та з польськими військовими формуваннями (Армією Людовою та Армією Крайовою)».

На думку політолога, «Україна поки що не може дозволити собі міжнародну політику історичної пам’яті, особливо що стосується років Другої світової війни». А відтак пояснює: «Зазвичай спільна міжнародна історична пам’ять – це контекст міжнародного порозуміння. Але тут потрібно зауважити, що міжнародне порозуміння можливе лише тоді, коли досягнуто порозуміння всередині України. В своїй історичній пам’яті Україна затиснута між двома країнами, що в різні часи виступали колонізаторами щодо України – Польщею та Росією».

Сергій Дацюк переконаний, що «саме тому, актуальна зараз політика історичної пам’яті повинна мати контекст єдиної держави як цілісної політичної нації. Лише коли Україна сама досягне єдності щодо своєї історичної пам’яті, вона зможе досягати компромісів в історичній пам’яті з сусідами». Він підкреслює: «Спочатку єдність всередині країни. Вже потім порозуміння з сусідами. Якщо Україна буде діяти інакше, це розірве її на шматки».

«Ситуація катастрофічна»

Музикант, співак   і громадський діяч Олег Скрипка констатує (див.LIGA.net), що «на сьогоднішній день інформаційним світом поки править телебачення, а з ним ситуація катастрофічна. Я чув, що в новорічних ефірах було всього 2% українського продукту, і це антирекорд – раніше балансували на рівні 4-8%».

Роздумуючи над тим, як протистояти російському культурному колоніалізму, він наголошує: «Сотні років ми перебуваємо під гнітом Росії, так що ця спочатку зовнішня проблема тепер пустила в нас глибоке коріння. Хоча, безумовно, це явище серйозно підживлюється ззовні».

Однак, перш ніж вирішити, що робити, на думку Скрипки, «ми повинні поставити правильний діагноз. А потім визначити послідовність кроків: що ми робимо. Моя стратегія, моя думка – ми повинні побудувати свій інформаційний і культурний простір. Зараз він не сформований. Ми все ще живемо в російському інформаційному шлейфі і досить закриті від Європи, США, не кажучи вже про Польщу, Молдову, Румунію, Білорусь».

Співак, роздумуючи про політичні реалії,  зізнається: «Я б, наприклад, хотів, щоб Україна була багата і розвинена, як ОАЕ, але не думаю, що це вийде швидко. Я хочу, щоб Крим був українським, але поки не бачу, що це можливо. Думаю, Крим протягом тривалого часу буде невизнаною територією, як Придністров’я. Але в майбутньому, коли Росія вже не зможе інвестувати в Крим, тоді Крим буде змушений тісно співпрацювати з Україною».

Він підкреслює, що «росіяни багато недоброго зробили іншим народам. Звідси і їх ненависть до всіх оточуючих. Просто внутрішньо вони відчувають провину, яку заглушають агресією. І ця агресія – це глибинне відчуття провини, яка не усвідомлюється».  Так чи інакше, переконаний Скрипка, «з Кримом або без Криму, але Україна буде існувати і процвітати. А ось Криму буде складніше. Кримчанам доведеться зробити свій вибір і усвідомити помилки. А зробити це непросто, а часом і неможливо». При цьому, на його думку, «з Донбасом інша історія. Сподіваюся, він досить швидко стане українським. І ми отримаємо території, які треба буде відновлювати з чистого аркуша. Пам’ятаю, коли впала берлінська стіна, як відбудовувалася східна Німеччина – це була суцільна забудова. Подібний процес буде, можливо, відбуватися і в Донбасі, як тільки звільниться територія…Як тільки ситуація сприятливішою, в Україну підуть серйозні інвестиції. Для інвесторів цікава ситуація, коли країна починає підніматися і знаходиться в перехідному періоді. У такій країні можна швидко заробляти гроші. І в першу чергу, мені здається, інвестиції підуть на схід. Якщо це станеться, – то Донбас буде відновлений, і ми ще будемо в Києві заздрити його динаміці розвитку і прогресу».

«Відповіді  на ці непрості питання…»

Політолог Тарас Літковець, роздумуючи, як відреагує Волинь на офіційне призначення  нового Генерального консула Республіки Польща в місті Луцьку  зазначає (див. «День»): «Очікування волинян відбувалось на фоні руйнування українських пам’ятників у Польщі і супроводжувалось скандальним шлейфом після недипломатичного висловлювання досвідченого і авторитетного польського дипломата Вєслава Мазура на комісії польського Сейму у справах еміграції та зв’язків з поляками за кордоном 21 вересня 2016 року, на якому пан Мазур назвав Степана Бандеру бандитом і заявив, що українці мало обізнані зі своєю історією».  А відтак  нагадує, що «Луцька міська рада, продемонструвавши рідкісну єдність, у жовтні минулого року прийняла звернення до МЗС України про незгоду щодо призначення екс-генконсула РП у Львові Вєслава Мазура Генеральним консулом РП в Луцьку за антиукраїнські висловлювання та побажала оголосити його персоною нон-грата. Проте очікуваної реакції вітчизняного зовнішньополітичного відомства на звернення депутатів міськради так і не було».

Тарас Літковець зазначив, що призначення нового (п’ятого за рахунком) Генерального консула РП у Луцьку відбулося  на фоні антиукраїнських подій у сусідній державі. Відтак він  запитує: «Чи «проковтнуть» це дипломатичне призначення волиняни? Чи «забудуть» антиукраїнські висловлювання нового генконсула РП в Луцьку громадські та партійні активісти?» На його переконання, «відповіді на ці непрості питання ми отримаємо вже найближчим часом».  А  наостанок політолог нагадав,  що «негативна ескалація напруги в сьогоднішніх українсько-польських стосунках вигідна лише ворогу Польщі і України, а тому лише спільними зусиллями двох сусідніх народів ми зможемо перемогти підступного і одвічно агресивного нашого спільного ворога».

«Це створює серйозну загрозу…»

Україна катастрофічно відстає щодо використання сучасних  систем РЕБ (радіоелектронної боротьби) під час війни  на Донбасі .  Так вважає директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак  (див. DW). Натомість заступник міністра оборони України Ігор Павловський зазначає: «Розробляються десятки новітніх засобів РЕБ. Їхні зразки напрацьовуються в межах конструкторських розробок і зараз вже  проходять державне випробовування, орієнтовно, до кінця цього року. Після цього вони мають бути поставлені на серійне виробництво».  А директор інформаційно-консалтингової компанії Defense Express, член правління Громадської спілки  «Ліга оборонних підприємств України»  Сергій Згурець сказав, що натомість цивільні об’єкти в Україні і досі абсолютно незахищені від можливих атак дронів, зазначив в інтерв’ю. Він додав до цього переліку міста-мільйонники, хімічні об’єкти, великі промислові підприємства та об’єкти енергетичної інфраструктури.Згурець вважає: «Оборонний бюджет України доволі обмежений і зараз головний наголос робиться на забезпеченні новосформованих військових бригад бронетехнікою та артилерійськими системами. Лише через набивання гуль в таких випадках, як у Балаклії, формується розуміння того, що в сучасній війні перемагає не той, хто має більше традиційних озброєнь, а той, хто здатен ефективно протидіяти перешкодам зв’язку та керування, а також захистити структури керування армією».

За його словами, Росія виділяє на розробки РЕБ значно більше коштів, ніж Україна і досягла цілком певного успіху в переозброєнні своєї армії.  «За три роки перед війною і ще три впродовж війни на Донбасі на озброєнні російської армії з’явилися комплекси РЕБ, які здатні придушувати канали зв’язку та керування і робити це на рівні системного застосування. В Криму розгорнутий російський комплекс  «Мурманськ», який являє собою три машини з тридцятиметровими антенами, який націлений на розрив каналів керування до трьох тисяч кілометрів. Це створює серйозну загрозу ефективного керування українським військом», – переконаний експерт.

«Ймовірно, восени в Україні відбудуться великі потрясіння»

Народний депутат України, екс-голова Донецької ОДА Сергій Тарута в ефірі програми «HARD з Влащенко»на телеканалі ZIK заявив: «Ймовірно, восени в Україні відбудуться великі потрясіння. Адже ми бачимо, які соціальні настрої у людей. Зокрема, значна частина українського суспільства перебуває в депресії, адже люди просто не бачать тут свого майбутнього». За його словами, дуже багато молоді, аби покращити рівень свого життя, сьогодні виїжджає з України. Попри це, Тарута надіється, що саме українська молодь стане тією рушійною силою, яка й змінить Україну.

«Дуже прикро, що близько 80% молоді сьогодні мріють виїхати з України. Тому, якнайшвидше нам потрібно дати їм цю надію, аби молодь все таки пов’язувала свою долю саме з Україною. Більше того, нам потрібно зробити усе можливе, аби молоді люди будували тут своє майбутнє та приносили користь й благополуччя як собі, так і Українській державі», – додав Сергій Тарута.

«…зробить українську політику чеснішою»

На думку нардепа (БПП) Сергія Лещенка (див.публікацію «Взяли по-крупному. Чому Мартиненко повинен сісти»  у виданні «Новоевремя»),  «шлях Мартиненка – класичний кейс української корупції. І він має сісти в тюрму, оскільки це вже питання не конкретної особи, а порятунку країни від високопоставлених злодіїв». Він зазначає, що «Мартиненко – класичний кейс української корупції. Я отримав доступ до його декларацій про доходи. За 1998 рік, коли він вперше був обраний депутатом, Мартиненко задекларував дохід 77 тис. грн ($22 тис.) і автомобіль NissanPatrol. З тих пір, ні дня не перебуваючи поза українською політикою, він доріс до олігарха і тіньового бенефіціара двох революцій, розставивши своїх  «смотрящіх» на потоки в цілих секторах економіки — атомної енергетики, уранової і титанової промисловості. Встиг двічі побувати лідером фракції «Наша Україна» і безперервно з 2002 року керував комітетом з питань паливно-енергетичного комплексу Ради».

Лещенко переконаний, що  «справа Мартиненка стала першим великим заходом НАБУ на територію недоторканних. Це навіть не Роман Насіров – гвинтик чужої корупції, коли головні потоки спрямовуються в кишені високопоставлених патронів. Мартиненко сам є вигодонабувачем від схем, які працювали на держпідприємствах. Після переказу на офшорні рахунки, ці суми частково поверталися назад в політику – за них купувалися голоси в Раді, потрібні рішення чиновників, ефіри на телебаченні, будувалися партії і формувався хор продажних експертів. Так утворювався кругообіг корупції в природі, коли вкрадені гроші примножували політичні капітали і продовжували спіраль подальшого перебування у владі».

А відтак резюмує: «Справа Мартиненка зробить українську політику чеснішою…Поки в Україні не з’явиться аналогічна історія, політика залишиться головним імунітетом від переслідування. Тому Мартиненко повинен сісти в тюрму – це більше питання не конкретної особи, а порятунку країни від високопоставлених злодіїв».

«Сценарій дострокових   виборів  на осінь  2017  року все таки…»

В Адміністрації  Президента розглядають декілька варіантів розвитку політичної ситуації в Україні: переформатування коаліції та структур влади, заморожування ситуації до 2019 року або ж дострокові парламентські вибори восени 2017-го. На цьому наголошує політолог Анатолій Октисюк (див. «Апостроф»). Зважаючи на складну внутрішньополітичну конкуренцію та геополітичну кон’юнктуру, ймовірність реалізації кожного із цих сценаріїв є досить високою.  Передовсім – сценарію №1 – підсилення коаліції та переформатування структур влади.  Октисюк зазначає: «Частина оточення Президента вважає, що перерозподіл посад в центральних органах влади допоможе знизити політичну напругу та послабити популістів шляхом перезавантаження коаліції. Разом з тим, переформатування необхідне у зв’язку із ослабленням впливу ряду олігархів, у першу чергу Ігоря Коломойського. Окрім політичної стабілізації, прихильники переформатування очікують на економічну стабілізацію ситуації, яка допоможе впевненіше почуватися владі і краще підготуватися до виборчих кампаній у 2019 році».

Напрацьовується, за версією політолога,  і сценарій № 2 ( заморожування ситуації до 2019 року). «Інша частина найближчого бізнес-оточення переконує Президента, що він повністю контролює політичну та економічну ситуацію в країні, і його президентству нічого не загрожує. Парламент хоча і слабкий, але голосує за важливі рішення, уряд контролюється Адміністрацією Президента, а внутрішньополітична опозиція роздроблена і різношерста», – пояснює він. А відтак уточнює, що «також на 2019 рік відсутній виражений опонент, який може становити загрозу Порошенку (Арсеній Яценюк і Андрій Садовий суттєво обмежені в доступі до ресурсів). Бізнесова група інтересів в АПУ переконує Порошенка, що всі вакантні посади необхідно заповнити своїми людьми за квотою БПП, і внутрішнього запасу міцності вистачить, щоб виграти вибори в 2019 році».

Сценарій № 3 (дострокові вибори восени 2017 року) зумовлений тим, що, на думку Октисюка,  «однією із головних проблем для Банкової є сильні позиції партнера за коаліцією – «Народного фронту», який також контролює значну частину важливих посад. Зокрема, на Банковій думають над тим, як максимально усунути «НФ» від політичних процесів, аби, разом з тим, не опинитися на порозі дострокових виборів. У цьому контексті варто також відзначити вже третю справу проти екс-нардепа Миколи Мартиненка, за допомогою якої Адміністрація Президента спільно з грузинською групою (Гізо Углава – Міхеіл Саакашвілі) в НАБУ намагалися послабити політичні позиції «Народного фронту», усунути Мартиненка з енергетичного ринку та завести замість нього структури близького до Глави держави нардепа Ігоря Кононенка та бізнесмена Костянтина Григоришина».

При цьому, наголошує аналітик, «частина команди Порошенка вважає, що дострокові парламентські вибори дадуть шанс перезавантажити систему при мінімальних втратах, оскільки ухвалено рішення щодо безвізового режиму з ЄС, МВФ надає транш, спостерігається поступове покращення макроекономічної ситуації. Крім того, в політичному плані є багато гучних антикорупційних справ, на яких крім Саакашвілі-Лещенка роблять собі піар і представники команди Порошенка». Проте, резюмує експерт, «сценарій дострокових виборів на осінь 2017 року все-таки видається малоймовірним. Петро Порошенко не бажає вступати в зону політичної турбулентності, а «Народний фронт» готовий до максимальних поступок, аби лише зберегти існуючу конфігурацію».

Однак, якими б обізнаними не були експерти,  вони спроможні не помилятися у давно відомій аксіомі: завтра постане викликів більше, ніж сьогодні.  Посилання на непрогнозованість  чи демонізація чинного улюбленця росіян (коли, скажімо, польські українофоби  кивають на Кремль)  – це хіба що ілюзорна втеча від проблеми.  Світ зважає суто на сильних. А сила наша – у втіленні в  життя молитовно-благального: «Боже, нам єдність подай».

Можливо, у цьому сенсі має рацію дещо епатажний і далеко не завше правий   нардеп Ігор Мосійчук.  Він, нагадавши, що  «через беззубість та політику умиротворення агресора, яку проводить стара Європа, через те, що наші урядовці, розкривши рота,  слухають європейських «чемберленів»,  гинуть кращі з кращих сини та доньки України»,  закликає «нарешті відкинути холопський комплекс меншовартості і вічні пошуки пана то по Європах, то в Кремлі, то в Вашингтоні. Тільки орієнтація на власні сили, власні національні сили дозволить нам, перш за все, відродити вітчизняну економіку, забезпечити українців роботою та гідною зарплатою, збудувати потужні і модерні збройні сили, відновити ядерний потенціал як гарантію нашої порушеної територіальної цілосності, та врешті-решт виграти війну, повернувши до лона матері України окупований Донбас та Крим» (див. видання «Інформатор»).

Однак  поки що  Україна щодня несе непоправні втрати, фактично  відстоюючи  і власну  державність, і захищаючи Європувід московського  імперіалізму. На  цих реаліях  акцентували увагу і  ЗМІ: «Втеча від майбутнього» («УП»), «Популістичні проекти олігархів загрожують Україні» («Радіо Свобода»), «Відмова від поступу» («День»),  «Захист угорських національних меншин у сусідніх державах – популістський «коник» влади Угорщини» («ЛБ»),«Путін буде затискати Україну з двох боків: про генеральний план Кремля» («Апостроф»), «Маккейн: Нова адміністрація США буде набагато жорсткіше відповідати на російську агресію» («Радіо Свобода»), «Не виграємо війну з Росією, доки не зрозуміємо її суті» («Газета по-українськи»), «Політична криза в Україні: експерт оцінив ймовірність дострокових виборів» («Апостроф»),  «Кожен третій українець перестав платити за газ та опалення» (ЗІК), «Вперед у минуле» («ЕП»)…

За умов нинішньої геополітичної кон’юнктури, коли Кремль небезуспішно реалізовує стратегію повернення   свого імперського де-факто наддержавного статусу,  в України реальних союзників явно не більшає. Радше навпаки. Та й, судячи з  тональності переговорів    Меркель і Путіна в Сочі, Європа, попри риторику, готова (окрім кількох винятків) грати за правилами Кремля. У тому числі – щодо України, заганяючи її  в прокрустове ложе  мінських домовленостей з усіма наслідками.

Правда, судячи з результатів  президентських виборів у Франції  (їх виграв лідер політичного руху EnMarche! («Вперед!») Емманюель Макрон),поки що не варто поспішати  з прогнозами  про рух Євросоюзу до самоліквідації та замикання європейських держав у своїх національних рамках. Хоча  приклад  Великобританії щодо виходу  з ЄС все-таки може мати продовження. Та для України, яка обрала євроінтеграційний курс,  суттєвішим стає  інший  виклик.  Адже  принаймні два її євросоюзівські  сусіди (Польща та Угорщина) , де  все відчутніше політику вершать націоналістичні  українофобські сили, можуть стати на шлях реалізації територіальних претензій. Зрештою, попри риторику, за великим рахунком частина європейських держав  фактично підіграє  Кремлю і виявляє готовність (у міру ослаблення України)   взяти участь у її розшматуванні.   Попри заяви у присутності американських владців  про підтримку територіальної цілісності нашої країни. Народна «дипломатія» з  усе частішими побиттями українців у Польщі, ситуація з призначенням генконсула  РП в Луцьку нагадують про негайну потребу термінового зміцнення західного кордону.

Зрештою, цих тривожних «SОS»  усе більше.  У тому числі – не тільки внаслідок шовіністичних домагань  політичних сліпців з-за рубежів нашої  держави.  Коли Україна – на фінансовій «голці» МВФ і влада, наче манни небесної, чекає чергових траншів, правда про еліту (хай недавню) виявляється  мало не вбивчою.  Як  один ілюстративний штрих – лаконічна констатація Євгена Єніна, заступникаГенерального прокурора (цитуємо «Укрінформ»): «За нашими оцінками, протягом володарювання Віктора Януковича було вкрадено близько 40 млрд доларів. За 2,5 роки вони вкрали приблизно один державний бюджет України».

Але, замість подальших роздумів з приводу війни вітчизняних  еліт з власним народом, непогамованих фінансових апетитів вершителів доль, наразі  поставимо крапку.  У кожному разі нам не  варто просити  Всевишнього (цитую Василя Симоненка): «Пошли мені, Боже, хоч ворога, якщо друга послати  жаль». Кого – кого, а ворогів  маємо предостатньо.   І достеменно не відомо, де більше:  чи всередині країни, чи  за її межами. Будьмо!

Віктор Вербич