Чи може дослухатися до цивілізованої аргументації країна,яка зазомбувала своє населення на фантомні мрії про реанімований статус наддержави та визнає хіба що культ сили? Відповідь зрозуміла. Переконати таку войовничу імперію,зациклену на міфологемах «Русского мира»,можна. Але тільки використавши її силову методологію. Однак за нинішніх реалій,коли,схоже,йде на дно проект «Сполучених Штатів Європи»,коли далеко не монолітне НАТО ефективне хіба для розправи над слабкими у військовому сенсі державними потугами,годі говорити не те,що про переможну стратегію,а бодай про фактор стримування московського месіанського шовіністичного імперіалізму,обґрунтованого доктриною «Русского мира».
 
У цьому сенсі ще не зовсім «розшифрована» так звана «дорожня карта» щодо Донбасу дає зрозуміти: Європа усвідомлює загрозу від РФ,але не піде на конфлікт з Москвою,спробуючи відкупитися (у надії виграти час) від агресора. Цілком вірогідно,спершу Україною,відтак – Балтією. Та,з іншого боку,ця ж таки «дорожня карта» дає шанс для нашої країни мінімізувати майбутні втрати. Заступник глави Адміністрації Президента Костянтин Єлісєєв,окреслюючи п`ять ключових позицій,на яких наполягає Глава Української держави Петро Порошенко,пояснив: найперше необхідно чітко прописати способи відновлення контролю над кордоном,а також розв’язати питання «виведення російських військ і озброєння. Ми повинні мати чітке бачення того,коли і як буде відбуватися висновок численної російської армії з української території,включаючи російську техніку».
 
Однак у ситуації,що складається в Європі,коли наша країна стала плацдармом-полігоном для «обкатки» російської стратегії гібридної війни,дуже багато (якщо не найбільше) залежатиме від монолітності українського суспільства. На жаль,цей фактор має цілу низку тривожних симптомів. Після публікації даних електронних декларацій матеріальних статків «вершителів» доль та інформаційних «викидів» щодо «моральності» фактично ВСІХ народних обранців і високопосадовців,уже створено ідеальне підґрунтя для популістів у стилі новітньої гайдамаччини чи червоного терору. Лозунг «грабуй награбоване» знову досить легко може реанімувати найстрашніші інстинкти. Тим паче,що нестачі професійних провокаторів Україна й зараз не відчуває.
 
Тому й ті,хто нині на владному олімпі,мусять зробити все,аби держава не потонула в хаосі соціальних протестів. І деякі кроки в цьому напрямі (принаймні як відволікаючий маневр) вже робляться. Зокрема увага електорату переключається на інформацію про підвищення 1 січня 2017 мінімальної платні до 3200 гривень,а з грудня цього року – на 10% пенсії. А також на продовження на рік мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення,спрощення механізмів соціального захисту і т.д. Цілком вірогідно,такі кроки можуть бути більш-менш успішними. А в крайньому випадку,аби «спустити пару»,Київ може погодитися і на дочасні вибори до ВРУ. Хоча не важко прогнозувати,що їхні результати у більшій мірі влаштують Кремль.
 
Утім,нинішні реалії та тенденції їхнього розвитку далекі від прогнозованості. У цьому переконували й події минулого тижня.
 
«Вштовхнути в Україну окуповані території»
 
На думку російського політолога та публіциста Андрія Піотковського (див.«Новое время»),Москва не погодиться на останні умови Києва (звільнення всіх заручників,доступ місії ОБСЄ до всієї окупованої території,відновлення контролю над кордоном,виведення російських військ і озброєнь,далі – вибори і,нарешті,розпуск всіх структур так званих «ДНР/ЛНР»). Це,вважає він,зумовлено тим,що «Путін намагається вштовхнути в Україну окуповані території,зберігши при цьому над ними контроль і знищуючи країну зсередини». Київ не повинен на це погоджуватися.
 
Політолог зазначає: «Москва хоче звабити Україну ілюзією відновлення її територіальної цілісності,але у неї це погано виходить. Порошенко стає все більш рішучим». За нових реалій,наголошує аналітик,«єдине завдання Мінських угод – припинення вогню,поділ сторін,позначення окупованих територій,за які несуть відповідальність окупаційні війська. Всі інші положення цих домовленостей – не реалізовувана фантастика».
 
Втім,підкреслює Піонтковський,він «не згоден з тими,хто закликає взагалі відмовитися від Мінська. Це був би неправильний крок,з точки зору тактики,тому,зокрема,що Мінські угоди вартісні для Франції та Німеччини. Набагато розумніше дипломатично переконувати їх,показувати реальну картину ситуації на Донбасі,щоб і Париж,і Берлін розчарувалися в Москві,зрозумівши,нарешті,що нічого позитивного в Мінських угодах,крім припинення вогню,немає». А наостанок він резюмує: «Поки Путін перебуває при владі,Росія ніколи не погодиться на виведення військ і передачу контролю над кордоном».
 
«Спіраль протистояння розкручуватиметься»
 
Конфронтація Росії й Заходу аніскільки не зменшується. Наголошуючи на цьому,аналітик Юрій Райхель звертає увагу (див.«День») на спробу Заходу задіяти російських олігархів для усунення Путіна. Водночас він вважає,що Кремль скористається цим приводом,щоб організувати показові розправи над грошовими «мішками». В арсеналі впливу на Росію є не лише санкції. Констатуючи це,Райхель пояснює,що «у концентрованому вигляді його сформулював ще в серпні 2014 року у виданні «The American Thinker» колишній спеціальний помічник директора ЦРУ і заступник голови Національної ради з розвідки Герберт Мейер. Він писав,що щойно Захід дасть російським мільярдерам зрозуміти,що Путін – це їхня власна проблема,олігархи зберуться на тиху розмову й вирішать подальшу долю Росії».
 
За його версією,завдання світових політичних лідерів часто й конкретно публічно заявляти,що нікого не цікавить,у який спосіб російська бізнес-еліта усуне свою головну проблему. «Вони можуть переконати Путіна покинути Кремль з урочистим салютом або винести дурня ногами вперед з діркою в потилиці – нам байдуже»,- цитує Райхель Мейера.
 
А відтак посилається на статтю оглядача Ніка Батлера «Чи можуть олігархи врятувати Росію?» у впливовій англійській газеті «The Financial Times». У ній прямо говориться,що «20 років тому маленька група російських бізнесменів врятувала країну від повернення комуністичного режиму. Тепер,в абсолютно інших обставинах,втручання олігархів,можливо,знадобиться знов… Росія у тяжкому становищі. Реальні доходи за рік впали на 10%,рубель послабшав на 37%,а ВВП зменшився на 3,7% в реальному вираженні».
 
Як зазначає Райхель,у цих умовах і в разі персональних санкцій олігархам із РФ є що втрачати. Погіршення становища в країні неминуче призведе до того,що матеріальні й економічні активи олігархів у Росії можуть постраждати від спаду довіри до економіки або піддатися експропріації. До того ж,уточнює він,«у разі перемоги на виборах у США Гіларі Клінтон слід чекати додаткових економічних важелів дії на російську економіку й фінансів,які безпосередньо вдарять по олігархах і їхніх ділових інтересах». Експерт резюмує: «Іншими словами,на Заході чекають,що олігархи усунуть Путіна від політики у будь-який спосіб. Будь-який його наступник проводитиме дещо іншу політику».
 
Експерт припускає,що після різноманітних інформаційних «викидів» щодо усунення чинного господаря Кремля «зросте відчуженість Путіна і олігархів,зросте вплив у владі силовиків на шкоду економічному блоку вищого чиновництва». У той же час,він наголошує: «Подальші кроки режиму Путіна неважко передбачити. Першою чергою,посилиться конфронтація із Заходом,у якому в Кремлі вбачають головну небезпеку. Зовнішньополітичний курс дедалі більше наближатиметься до холодної війни,Росія втягуватиметься в нові військові авантюри в чутливих для Заходу регіонах. Усередині країни подеколи народові видаватимуть голову того чи іншого олігарха,що вийшов з довіри,на якого вішатимуть усіх собак. Як мінімум відберуть власність,нажиту непосильною працею й,може,дадуть можливість виїхати кудись до Латинської Америки,оскільки до Європи шлях буде закритий персональними санкціями».
 
У відповідь як США,так і Європа просто будуть вимушені відповідати на російські зазіхання,зокрема й посиленням санкцій,що охоплюють усі великі сфери торгівлі й фінансів. «Спіраль протистояння розкручуватиметься,економічний стан Росії погіршуватиметься,влада метушитиметься у пошуках справжніх і уявних ворогів. Так буде доти,доки олігархи,зібравшись у тихому місці,не вирішать,що час діяти,й домовляться про майбутній розподіл влади,- пише Райхель. – От тоді реалізація сценарію Герберта Мейера і «The Financial Times» не забариться».
 
«Варшава так і не розуміє…»
 
Аналітик Павло Казарін нагадує (див. «Крим. Реалії»),що донедавна «в Україні було заведено вважати Польщу своїм головним союзником і адвокатом. Але ми живемо в епоху руйнування ілюзій,і це стосується не тільки Москви,але й,зокрема,Варшави». На його думку,«Найбільш невдячна справа – це шукати в минулому відповіді на запитання,які ставить перед нами сьогодення. Але надто вже велика спокуса – і тому в будь-якій країні завжди знайдуться люди,які будуть гортати історичні довідники як збірник готових рецептів. В принципі,тут немає нічого несподіваного – новий світ породжує дуже серйозні виклики,від яких нерідко з`являється спокуса зайнятися історичним ескапізмом».
 
Аналітик розповідає,що йому недавно довелося побувати (за участю польських колег) на круглому столі щодо нової української ідентичності. «Але несподівано все обговорення звелося до теми Волинської трагедії – тієї,що трапилася на українських землях в 1943 році»,- пояснив він.
 
На переконання експерта,«нова українська ідентичність формувалася на Майдані на основі ставлення до майбутнього,а не до минулого». Він нагадує,що гасло «Слава Україні – Героям слава!» перестало бути вузьконаціональним і стало загальносуспільним. Це вже не питання історичної спадковості,коли символ виявляється нерозривно пов`язаним з діями людей,які використовували його 70 років тому. Це старі слова,які звучать в рамках нового соціального договору. І проводити паралелі можна лише з точки зору спільності мети – «незалежність»,але вже точно не з точки зору методів».
 
Але,наголошує Казарін,«спроби частини польського суспільства проводити прямі паралелі між цим образним рядом і трагічними подіями часів Другої світової доводять лише те,що Варшава так і не розуміє до кінця специфіку подій,що відбуваються в Києві».
 
«Уроки 1917 року Церквою так і не було вивчено»
 
Дмитро Горєвой,магістр релігійних наук,випускник Свято-Тихонівського православного університету (Москва) (див. сайт risu.org.ua) висловлює припущення,що «з призначенням Нафанаїла на волинську кафедру УПЦ ризикує,чого і хоче її вище керівництво,створити вибухонебезпечну ситуацію на Волині. В регіоні дуже багато протестантських громад,суттєво присутня УПЦ КП,в особі доволі радикального митрополита Михаїла. Зважена політика Ніфонта,толерантне ставлення до протестантів та проукраїнська позиція допомогли владиці зберегти власну єпархію від переходу більшості парафій до Київського Патріархату. Нафанаїл не буде демонструвати проукраїнську поведінку,однак буде везти безкомпромісну політику,як і більшість ієрархів,що пов`язані з Почаївською Лаврою. Навіть на рівні спілкування перше,що може спричинити спротив волинян новому єпископу – це принципове спілкування з підлеглими тільки російською мовою».
 
Горєвой вважає,що все це «органічно вписується в логіку протистояння керівництва УПЦ (МП) з українською державою та суспільством. Митрополія відчуває себе чужою в нових соціальних та політичних реаліях. Вона намагається відгородитися,будуючи стіну між вірянами,як нижчою ієрархічною ланкою,і Синодом,як вищою… Керівництво цієї Церкви цілком виправдано побоюється,що під тиском священників єпархіальні архієреї почнуть проводити більш-менш проукраїнську політику. Роблячи кроки,які носять антидержавницький характер,чи то відверто чи то приховано,Церква в особі своїх митрополитів штучно створює конфліктну ситуацію. Подібні дії очікувано провокують радикальну частину населення. Цим користується Московська Патріархія та Кремль задля створення інформаційної кампанії проти України». Він резюмує: «Таким чином київські владики МП семимильними кроками тягнуть власну Церкву на дно,в прискореному темпі втрачаючи залишки авторитету та репутації. На жаль,попри гучні заяви про високі стандарти та рівень знань в духовних академіях і семінаріях,уроки 1917 року Церквою так і не було вивчено».
 
«Українську сторону насторожує»
 
Інститут світової політики спільно з агентством стратегічних комунікацій Truman Agency презентували дослідження,присвячене відносинам України та США. Ця розвідка підписана директором Інституту світової політики Альоною Гетьманчук,уродженкою Волині. Текст опубліковано у «Європейській правді». Альона Гетьманчук нагадує,що «Барак Обама стане першим президентом США з 1991 року,який жодного разу не відвідав Україну». На її думку,«це – помилка його адміністрації,оскільки візит американського президента став би важливим сигналом політичної підтримки України. Симптоматично,що у Порошенка за останній рік не відбулося жодних повноцінних переговорів з Обамою – лише спілкування на полях міжнародних заходів». Відтак,нагадавши,що українська тематика вперше фігурує у передвиборному дискурсі в США,експерт резюмує,що «підхід української сторони до президентських виборів у США можна сформулювати наступним чином: Трамп – не дуже бажаний,але Клінтон – теж не панацея».
 
Гетьманчук констатує: «Не секрет,що спочатку в США досить скептично ставилися до звільнення Арсенія Яценюка з посади прем`єра і призначення лояльного до президента Володимира Гройсмана. Але ще більш скептично тут поставилися до перспективи ще одних парламентських виборів. Вибираючи «між двох зол»,Вашингтон обрав перше». Однак,підкреслює вона,«Гройсману поки що не вдалося подолати на Заході стереотип про те,що за уряду Яценюка відбувалися зміни,а за його уряду настав застій».
 
Нагадуючи,що в Україні дуже цінують позицію США щодо координації та запровадження і збереження санкцій до Росії,директор Інституту світової політики наголошує: «Між тим,неоднозначну реакцію Києва викликає так званий діалог Нуланд-Сурков… Українську сторону насторожує не тільки сам формат переговорів (про Україну без України),але і те,що Сурков вміло користується каналом комунікації з Нуланд,щоб просувати свої ідеї і,можливо,навіть маніпулювати. Стверджують,що Нуланд навіть почала використовувати деякі лексичні звороти,властиві раніше Суркову».
 
Загалом же,зазначає Гетьманчук,«в українській столиці визнають,що час грає проти Києва,але впевнені,що просування Мінських угод сьогодні можливе лише на умовах Путіна. Тому,мабуть,найкраще,що може зробити нинішня адміністрація США до кінця свого терміну – нічого не робити. Адже вирішення конфлікту навколо Донбасу на умовах Путіна навряд чи посилить зовнішньополітичну спадщину (legacy) президента Обами,але може підірвати її». Вона також нагадує,що «окремі представники американської адміністрації після зустрічі Обами і Путіна в Китаї висловлювали побоювання,що якщо домовленості щодо Сирії запрацюють,в знак подяки американці зможуть посилити тиск на Україну у частині Мінських угод».
 
Нагадавши,що на це літо випала традиційна ротація американського посла: Джеффрі Пайєтта змінила Марі Йованович,Альона Гетьманчук зазначає: «Навряд чи у Вашингтоні збережеться ситуація,коли український кейс курирує особисто віце-президент США,тому роль посла в діалозі з Вашингтоном буде зростати». Але,на її думку,«не виключено,що з приходом нової адміністрації у Білий дім про відносини України і США за останні два роки в Києві будуть згадувати з величезною ностальгією».
 
«Суспільним розчаруванням може спробувати скористатися опозиція»
 
До 18-го саміту Україна-Європейський союз залишилося три тижні. Аналітик Ірина Шевченко (див. УНІАН) нагадує,що ще 26 вересня профільний Комітет Європарламенту проголосував за внесення України до переліку країн,з якими ЄС запроваджує безвізовий режим,а також за початок переговорів між трьома інституціями (Європейським парламентом,Європейською комісією та Європейською радою) щодо безвізового режиму для України. Вже також відомо,що 18-й саміт Україна-ЄС відбудеться 24 листопада в Брюсселі. Європейський союз будуть представляти президент Європейської Ради Дональд Туск і президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер. Президент України Петро Порошенко буде представляти Україну. Згідно з анонсованою інформацією,безвізовий режим для українців – головне питання саміту.
 
Натомість аналітик громадської організації «Європа без бар’єрів» Катерина Кульчицька висловлює свої сумніви,що «Україна отримає безвізовий режим наприкінці листопада». На її думку,позитивне голосування Європарламенту до саміту дійсно можливе,втім,це – максимум,який може встигнути отримати Україна. Оскільки рішення Європарламенту – це ще не остання інстанція,безвізовий режим для України у листопаді малоймовірний.
 
За словами Кульчицької,після голосування Європейського парламенту,ще буде голосування Ради ЄС,а після цього відповідне рішення має бути опубліковано в офіційному Віснику ЄС та набути чинності на 21-й день після публікації. Окрім того,українська дипломатія не може бути переконана у позитивному рішенні Ради Європейського Союзу,а інструментів для впливу на неї у нас,на жаль,немає.
 
Однак,наголошує Ірина Шевченко,ряд політологів не сумнівається,що Європа вже увімкнула механізм надання Україні безвізового режиму і немає ніяких підстав вважати,наче вона може від цього відмовитися. Зокрема політолог Сергій Таран зауважує: «На сьогодні немає жодного політика чи жодної впливової партії в Європейському Союзі,які би говорили про те,що Україні не потрібно надавати безвізовий режим. Натомість,всі політичні сили Європи єдині в тому,що Україна свою частину зобов’язань виконана». У той же час,Ірина Шевченко нагадує,що «питання візової лібералізації для України і Грузії,залежить ще і від так званого механізму призупинення безвізового режиму. Наразі цей механізм ще не ухвалений».
 
При цьому,не зважаючи на слова посла Європейського Союзу в Україні Хюґа Мінгареллі,що «розробка механізму тимчасового призупинення безвізового режиму в ЄС не пов’язана з Україною»,українські експерти переконані – європейська спільнота продовжує нас остерігатися. Адже «є країни,які пам’ятають,як після того,як було надано країнам Балкан безвізовий режим,звідти хлинув потік шукачів притулку. Наприклад,Сербія і досі входить в першу десятку країн по кількості шукачів притулку в країнах ЄС». Тож європейці продовжують побоюватися давати безвізовий режим Україні. Хоча,як зазначає дипломат Олександр Хара,«у нас три роки війна,у нас понад два мільйони внутрішньо-переміщених осіб,але Україна не стала джерелом небезпеки для Європи і ми не постачаємо їй нелегальних мігрантів,як це відбувається із сирійцями,з іншими представниками Північної Африки»,– підкреслює дипломат. Разом з тим,він подивований позицією українських можновладців,адже «казати,коли ми отримаємо безвіз – це абсолютно невдячна справа. Як Ірина Шевченко зауважує,що «прогнозувати конкретну дату отримання безвізового режиму,взагалі,небезпечно. Адже коли 24 листопада виявиться,що перспектива безвізу знову відстрочується,суспільство буде вкрай обурене. До речі,не виключено,що цим суспільним розчаруванням може спробувати скористатися опозиція».
 
«Виходячи з власних національних інтересів»
 
Після того,як українські хакери зламали пошту натхненника «русской весны» Владислава Суркова,крім грандіозних планів зі дестабілізації ситуації в Україні,вони виявили низку цікавих документів. Зокрема й таких,які свідчать: Кремль готувався до окупації нашої держави задовго до втечі Януковича. На цьому наголошує в аналітичній розвідці «Уроки історії» Лариса Волошина (див. «День»). Вона констатує: «Листування російського «сірого кардинала» доводить,що Путін почав готуватися до захоплення українських територій задовго до втечі Януковича з країни». А відтак наголошує: « Щодо України Росія завжди дотримувалася,дотримується і дотримуватиметься хижацької політики. Путін,який не зумів створити нічого нового,постійно вдається до історичного імперського минулого. Більше того,він постійно нав`язує історичні паралелі світу. Росія постає то прародителькою «слов`янської раси»,то захисницею всього людства від коричневої чуми,то царською імперією,то союзом радянських республік».
 
Українцям,підкреслює аналітик,яких російські загарбницькі плани стосуються першою чергою,варто було б розглянути історичні паралелі трохи з іншого ракурсу. «Російська пропаганда прикриває незмінну ненависть до чужої волі поясненням,що «це вони перші нас не люблять,причому з незапам`ятних часів». Паралельно через підконтрольні Росії засоби масової інформації українцям пропонується оцінювати ситуацію,що склалася,виходячи з того,як до України ставляться інші країни. «Захід нас не любить»,«європейський бізнес хоче російських грошей»,«США цікавиться Сирією,а не Україною»,- зазначає Волошина. – Оцінюючи свої національні перспективи з точки зору погляду на нас інших,ми мимоволі дивимося на світ «по-російськи».
 
Аналітик нагадує: «Українцям в Кремлі кажуть,що Захід їх зливає; російським громадянам – що тільки Сталіна Захід поважав і боявся; і світу – мовляв,холодна війна не іграшки – давайте розділимо сфери впливу по-хорошому,а то «можемо повторити». Вони користуються методами НКВД: залякують,дестабілізують,брешуть і захоплюють плацдарми». Проте,переконана вона,те,чи повторить РФ свою криваву стратегічну традицію,«залежить вже не від Росії,а від українців і їхньої готовності оцінювати ситуацію,виходячи з власних національних інтересів і завдань». Волошина наголошує: «Сьогодні доля України залежить не від того,як бачить її світ. І навіть не від того,які плани на неї будує Путін. А від того,якою її бачать українці».
 
Поза сумнівом,чвертьстолітній період від часу відновлення української державності,не минув безслідно. Попри скептичну аксіому,наче кожна наступна влада виявляється у якійсь мірі гіршою за попередню,дається взнаки усвідомлення необхідності жити в статусі громадянина своєї країни,а не колонії.
 
І що додає впевненості в шансі на здатність пройти крізь горнило суворих випробувань – наявність української політичної нації. Вона,будучи поліетнічною,багатоконфесійною,але єдиною за усвідомленням своєї сутності,спроможна на рішучі дії. Але викликів із кожним днем стає все більше.
 
На цих та інших факторах у міру своїх можливостей акцентували увагу і ЗМІ: «Путін ще не закінчив на Донбасі та просувається вглиб України» («Апостроф»),«МВФ відклав приїзд місії в Україну» («ЛБ»),«Ленінопад» завершено: в Україні впав останній пам`ятник «вождю» (УНІАН),«Сірий кардинал» Кремля Сурков контактує з багатьма українськими політиками…» («Сегодня»),«Штайнмайер: Мінські угоди запобігли «пожежі» в центрі Європи…» («Факти»),«Цілком можливо,що Україні не дадуть затягувати «мінський процес» (Укрінформ),«Посол США при НАТО: жодних політичних кроків до безпеки на Донбасі» («ЄП»),«Мінські ілюзії» («День»),«В Україні завершився перший етап подання е-декларацій за 2015 рік» («Тиждень»),«Страшилки» не виправдались: Порошенко заявив про виконання Україною 144 вимог для отримання «безвізу» (УНІАН)…
 
Тож серед позитивних,оптимістичних моментів,- і той,що,як зауважив Президент Петро Порошенко,наша країна,має всі шанси під час саміту Україна-ЄС в Брюсселі 24 листопада,отримати довгоочікуване рішення про безвізовий режим «як визнання прогресу і знак солідарності». Однак,як наголошує британський «TheEconomist» (посилаємося на версію «Тижня»),«у той час,як і Росія та Захід борються за Україну,саме події в середині країни визначатимуть її долю. Два роки по революції на Майдані,Україна застрягла у сірій зоні напівреформ напіввійни».
 
Тим не менше,оптимізму та віри у власні сили в українців сьогодні достатньо,аби не стати бранцями історичних помилок. Будьмо!
 
Автор публікації – Віктор ВЕРБИЧ