Борис Петрович торує життєвий шлях,започаткований у рідних Волошках,що на Ковельщині,повсякчас пам’ятаючи про свій родовід,знаючи,що мусить конкретикою справ доводити вірність ідеалам та обов’язкам. Тож Благодійний фонд,який створив й очолює,невипадково називається «Рідна Волинь». Тому й найуспішнішим з-поміж вітчизняних голів обласних державних адміністрацій залишається,навіть пішовши з посади голови Волинської ОДА,саме він,Борис Клімчук. Той,який переконував власним прикладом,що «найголовніший критерій – це повсякденна наполеглива робота,щоб виправдати довіру волинян». Тому й,будучи Надзвичайним і Повноважним Послом нашої держави в Литві,а відтак в Азербайджані,не просто сумлінно виконував обов’язав,а зумів прокласти мости істинної дружби для прийдешніх поколінь. Адже про сутність свого розуміння власного життєвого шляху мовив просто й відверто: «Немає доріг,які ми вибираємо. Є дороги,на які нас ставлять і якими ми йдемо».

Борисові Петровичу вдається органічно поєднувати в своєму «я» і щиру мудрість сім’янина,і талант керівника,який заради загальнодержавної справи вміє об’єднувати навіть недавніх опонентів. У його долі зазвичай начебто випадковості – вияв закономірності,адже володіє й унікальним даром не афішувати своєї людяності,здатності творити добро. І тоді,коли він власним коштом ставить пам`ятник у рідному селі на могилі брата Лесі Українки Миколу Косача; і коли вже в 2013-му намагається переконати владців,аби втілити в життя ідею Григорія Гуртового щодо монумента милосердю волинян; і коли,ініціюючи конкретизацію та адресність підтримки літнім краянам,показує приклад відповідальності та працелюбності молодим. Пригадаймо,як Борис Петрович під час своєї першої «губернаторської» каденції гідно,мужньо,по-батьківськи став на захист волинських студентів,яким загрожували виключення з вишів і кримінальні справи за участь в акції «Україна без Кучми». Проведімо екскурс у події 10-річної давності,коли він,звертаючись до волинян із Вільнюса,де був Надзвичайним і Повноважним Послом,засвідчив свою принципову позицію,зумів допомогти вгамувати пристрасті «гарячим головам».

Він,прийшовши у вагому владу зі здобуттям Україною Незалежності,зумів зберегти в собі непоказну,вроджену здатність приходити на допомогу,чинити за велінням свого направду доброго серця. Навіть у ті екстремальні моменти,коли чинився тиск,коли за принципову,зворушливу людяність «віддячували» ударами в спину.

Борис Клімчук щиро виношував мрію про європейське майбутнє України. Але коли відчув,що цю мрію у нас вкрадено,все ж не втрачав надій на можливість торжества справедливості. Тому й з такою приязню ставився до юних євромайданівців,розпорядившись (коли перебував за кордоном) встановити на Театральний площі в Луцьку намет для обігріву. А після кривавого побоїща,вчиненого не без наказу нелюда,він,скориставшись телеефіром,звернеться до волинян. Зізнаючись,що хоче «бачити Україну у Європейському Союзі. Якщо дасть Бог мені дожити – добре,якщо ні – то моїм дітям. Європа – це єдиний можливий шлях розвитку України»,закличе зробити все,аби «зберегти Україну,зберегти державу».

Зізнаючись,що «ніколи не приймав рішень під тиском,працював для області,для волинян»,він напише заяву про звільнення. Причому відразу ж надішле її факсом до Адміністрації Президента. Борис Клімчук виявить унікальну як для політика-управлінця здатність до самопожертви. Адже дорожив не стільки своєю посадою,скільки (і передовсім) керувався набагато масштабнішими інтересами,«заради уникнення силового протистояння та кровопролиття». Тим паче,відверто зазначивши,коли на кілька миттєвостей опустився на коліна: «Це потрібно не мені і не вам,це потрібно Україні». А відтак по-батьківськи побажав: «Далі працюйте і майте віру в Господа,в державу,в свої власні сили».

Напевне,більшість волинян болісно сприйняла відставку Бориса Петровича з посади голови ОДА. Та,напевне,це сам Господь простягув йому руку,аби Клімчук не мав стосунку до того,хто будучи Главою держави,став убивцею співвітчизників,хто,на догоду Кремлю,поміняв титул євроінтегратора на тавро зрадника. А коли Борис Клімчук довідався про смертельну оргію,вчинену снайперами,відразу ж заявив про неможливість перебування в лавах партії,почесним головою якої був екс-Президент.

Своє 63-річчя Борис Клімчук зустрічає із неприхованим болем за прийдешнє. А водночас він не допускає жодного сумніву щодо неминучості торжества справедливості,нашої спільної української перемоги.

Тож хай Всевишній дарує йому,вдячному сину отчого краю,волинянину-поліщуку,українцеві,здоров’я на багато-багато років. Аби серце повсякчасно зігрівалося теплом любові,радості та щастя,аби талант керівника підтвердився новими відповідальними обов’язками та успішною працею. Многих і благих літ Вам,шановний Борисе Петровичу!

Колектив «Волинської правди»