Уродженець Львівщини Богдан Шиба – лучанин, як кажуть, аж до самих кісток. У Луцьку він знаний, найперше, як колишній міський голова, який перервав «еру правління» Антона Кривицького. Волинський «владний Олімп» він також підкорював на посадах голови Турійської райради, першого заступника голови Волинської ОДА. Тричі волиняни обирали його депутатом облради. Нині ж Богдан Шиба – гендиректор одного з місцевих державних підприємств.

Тож про нову посаду, бажання знову стати мером, думки щодо політичних перипетій у Луцьку і, навіть, улюблену літературу – у розмові «Волинської правди» із Богданом Шибою.

– Богдане Павловичу, днями Ви позбулися приставки «в.о.» і стали генеральним директором державного підприємства «Волинський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації», яке очолюєте з січня цього року. Тож з цим Вас і вітаю! Розкажіть трохи про функції очолюваного Вами підприємства. Якось у ЗМІ його навіть назвали «ключовим»… Щоправда, на свій сором, знаю про його діяльність не багато.

– Мені дуже пощастило, бо на відміну навіть від Міністра охорони здоров’я Уляни Супрун, яка вже 19 місяців є виконувачем обов’язків, я позбувся цієї приставки менш як за 12 місяців. Це дуже швидко, як для нинішніх часів. Але загалом дуже показово, що в державі розхитані такі інституційні фундаменти. Це найгірше. Бо як можна створити умови, щоб добре працювала економіка і добре жили люди, якщо немає балансу у владі і розхитані владні інституції? Ніхто ні за що не відповідає.

Щодо підприємства «Волиньстандартметрологія», то воно дуже відрізняється від колишнього Держстандарту, який був своєрідним караючим мечем. Це була структура, яка отримувала кошти з бюджету, мала контролюючі функції і всіх лякала. Натомість «Волиньстандартметрологія» – це комерційне унітарне державне підприємство, яке надає послуги із стандартизації, сертифікації і метрології. Якщо виробник хоче мати гарантію, що його товар чи послуга якісні, то він звертається до нас. І ми надаємо послуги із розробки систем якості, з перевірки якості, з випробування тієї продукції. Таке собі, на перший погляд, рядове підприємство, але, напевно, зараз немає нічого важливішого, ніж безпечність і якість продукції.

Наведу приклад, який вже наводив не раз. З власної ініціативи я попросив депутатів Луцької міської ради, щоб перевірили якість масла, яке їдять діти у місцевих дитячих садочках. На жаль, кожна п’ята проба не містила в собі тваринних жирів, тобто масло фактично не було маслом. І я буду повторювати цей приклад кожного дня, поки ми настільки тісно не налагодимо співпрацю з міською і обласною владою, щоб вони не забували давати проби нам на перевірку і постаралися якомога швидше запровадити європейську систему безпечності та якості харчової продукції на тих підприємствах, які годують дітей. Це невідкладно. Хоча закон дозволяє ще до вересня 2018 року «розхитуватися» із цим. Але ми розуміємо, що за цей проміжок часу можна зіпсувати здоров’я дітям. Я розраховую, що і міська рада, і Волинська облдержадміністрація якомога швидше це зрозуміють і будуть діяти, щоб батьки були спокійні за здоров’я дітей.

– Тобто такі перевірки мають добровільну основу? Яку частину харчових продуктів, які дають дітям у школах та садочках Луцька, наразі перевіряють? Можемо назвати таку статистику?

– Так, ми не можемо самі ініціювати ці перевірки. Статистику тут наводити не треба. Бо не перевіряють абсолютно нічого. Проблема дуже масштабна в межах всієї країни. У вересні 2014 року Верховна Рада наклала мораторій на будь-які перевірки бізнесу. Так чинити не можна, особливо у випадках, які стосуються життя і здоров’я дітей. Результати відсутності цих перевірок одразу не помітні. Для прикладу, ті рослинні олії, якими замінюють молоко при виробництві нібито масла, діють на організм дитини не одразу. Вони відкладаються в організмі, у судинах, а потім дитина підростає і має хронічні хвороби. Коли є одразу наслідок, то всі намагаються виправити. А тут найстрашніше, бо це не помітно.

Додам, що, якщо три роки тому підприємство мало і контролюючі функції, то послуги із перевірки безпечності та якості продуктів надаємо на добровільних засадах. Але ми хочемо, щоб структури влади показали приклад і зініціювали впровадження систематичного контролю тієї продукції, яку поставляють у закриті заклади, щоб це було закладено в умови тендеру. Треба, що тільки той виробник, який запровадив в себе систему безпечності та якості продукції, міг постачати її у закриті заклади. Це буде перший крок. Так, це буде складно, бо, на жаль, нещодавно я почув, що мораторій на перевірки мають намір продовжити і на 2018 рік. Тому і далі доведеться вмовляти і заставляти перевіряти продукцію на якість. В нас так вміють: заборонити все відразу, не розбираючись, де можна, де треба, а де не допустимо забороняти контрольні перевірки.

Це одна частина нашої роботи. Інша – імплементація і впровадження європейських стандартів в життя і запровадження їх на підприємствах області і міста. З 1 вересня цього року в повному обсязі почала діяти Угода про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Зокрема, діє й економічна частина цієї угоди – про поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі з Євросоюзом. Наслідки поки не надто відчутні. Але орієнтовно навесні в Україну справді «зайде» європейська продукція. Вона відповідає всім стандартам. Якщо ж наші підприємства і виробники не перейдуть на цю систему, то вони просто програють, їх витіснять.

Третій напрямок діяльності очолюваного мною підприємства – метрологія. На жаль, тут теж така ситуація, що навіть різноманітні прилади, починаючи терезів на ринку, перевіряються добровільно. Я щотижня ходжу на ринок, придивляюся, спілкуюся з продавцями. Коли вони мають одну вагу із відповідним клеймом про повірку, то, коли бачать, що прийшов хтось, хто може зробити їм зауваження, носять цю вагу від одного стола до іншого. Це жахливо. Так і з’являється шанс обважити одного покупця на 20 грамів, іншого – на 50. І так кожного. І це сьогодні, коли кожна людина рахує копійку.

З 1 січня 2018 року умови для таких перевірок будуть ще більше ускладнені. Держпродспоживлужба отримала функції контролю. Але, якщо буде мораторій, то і вона не зможе контролювати, бо тоді треба проводити перевірку тільки за обґрунтованою скаргою фізичної  чи юридичної особи, отримавши попередньо дозвіл профільного міністерства. Уявіть ситуацію: Вас обважили, Ви звертаєтеся в Держпродспоживслужбу, вона через місяць отримує дозвіл на перевірку і тоді аж приходить перевіряти. Система контролю за безпекою і комфортом споживача зруйнована. І тому доводиться докладати максимум зусиль, щоб спонукати покупців впливати на виробників і продавців, а ті таки впроваджували систему якості та безпечності продукції. Працювати надзвичайно цікаво, бо надзвичайно складно.

– Але Ви фаховий архітектор, у Вас надзвичайно великий управлінський досвід. А тут, як Ви самі сказали, рядове підприємство…

– Я вже років 25 – архітектор державного управління (сміється) і десь років 25 займаюся державним менеджментом, а одна із його складових – забезпечення якості надання послуг, в тому числі і управлінських. До речі, контролем за якістю надання управлінських послуг теж займаємося, хоча не настільки масштабно, бо є інші структури, у площині діяльності яких це закладено.

– Для лучан Богдан Шиба – це не лише екс-очільник міста, політик, управлінець, гендиректор підприємства, але й активний громадський діяч. Ви і на виставках, Ви і на громадських акціях, і на благодійних вечорах, і на презентаціях книг. Це внутрішній поклик? Чи є інші мотиви?

– А я народився таким, щоб жити не для себе, а для людей, спілкуватися з людьми. Мені комфортно поміж людей. Щоправда, щодня ввечері я люблю дві години тиші для читання. Але решту вільного часу, крім сну, я перебуваю поміж людьми. Не намагаюся це дуже афішувати, бо це потрібно мені для душі. Я голова наглядової ради Волинського обласного молодіжного центру, допомагаю організовувати акції, як тепер модно казати, «розрулюю» якісь проблеми і отримую від цього задоволення. Зараз із молодіжними організаціями вчергове організовуємо акцію «Миколай про тебе не забуде». Допомагаю там організаційно, переконую людей долучитися. Згодом молоді громадські діячі будуть відвідувати заклади для діток з особливими потребами, аби вони відчували себе частинкою нашого суспільства. І від того, що це працює, отримую задоволення. Це робота з людьми, це побудова громадянського суспільства і правової демократичної держави. Це справа мого життя, я до того, напевно, вродився. Знаєте, можу займатися всім, чим завгодно. Напевно, Господь і батьки дали мені найголовніше – нелінивість і небайдужість.

– Що зараз читаєте і яку взагалі літературу любите?

– Я перечитую усю свіжу українську літературу, усі новинки. Крім того, читаю все, що з’являється в українському перекладі із економічно-політичних книг.  Нещодавно прочитав Генрі Кіссинджера. Якщо я щось прочитав і мені сподобалося, то купую ще одну чи дві книжки і пропоную їх іншим людям. До мене приходять багато людей, беруть книжки для читання. Декому із задоволення приношу сам. Для прикладу, колишньому голові Луцького міськвиконкому Костянтинові Литвиненку, моєму колезі. Йому вже через поважний вік важко кудись виходити. Купую дуже багато книг у місцевих книгарнях і намагаюся підштовхувати до цього інших людей. Часом коли хтось зазіхає на якусь книгарню, то стаю на захист.

Знаєте, зараз важко громадянському суспільству. Але буде ще важче, якщо люди, особливо молоді, не будуть розвиватися, не будуть читати, черпати нове. Якщо людина, яка отримала освіту, не буде розвиватися, читати, шукати якісь новинки, можна вважати, що вона не мала освіти. Я намагаюся з усіх боків підштовхувати людей до розвитку, обміну думками, втілення ідей. В тому і полягає моя громадська робота.

Але люди і самі мають зрозуміти: байдужість – згубна. Люди не повинні казати: не піду на вибори, бо він мене нічого не залежить. Вони мають розуміти, що від них залежить щось спочатку у невеличкій справі, потім у масштабному громадському проекті, а тоді, вже набравшись усвідомлення своєї ваги, можна впливати і на політику. Щоб не було такого цирку, який у нас зараз є. Бо ці всі неприємні речі, які маємо і на місцевому рівні, і на загальнодержавному, – це наслідок того, що молоді люди, від яких має залежати все, або банально ліниві, або байдужі, або просто їдуть за кордон. Коли більше, ніж половина молоді, готова виїхати в будь-яку країну, то це дуже боляче. Але не треба сприймати це як катастрофу. Треба, щоб кожен, а особливо старший, досвідченіший, доклав зусиль, щоб молоді люди не виїжджали, а мали нормальні умови тут.

– В одному з Ваших інтерв’ю прочитала думку про те, що кожна нова влада краща за попередню, принаймні перший рік. Ви можете застосувати це твердження і до теперішньої місцевої влади?

– У місті немає нової влади. Рада стара, їй вже пішов третій рік. Вона вже стара, як світ. Міського голови немає. Це, м’яко кажучи, трагедія, бо так не може бути. У місцевому самоврядуванні сільський, міський чи селищний голова відіграє ключову роль, бо є одночасно і організатором роботи представницького органу, і відповідальним за виконавчу роботу. Він бере на себе відповідальність і за рішення ради, і за рішення виконкому, оскільки їх підписує. Рішення ради він може навіть зупинити. Це ключова фігура. Коли її немає, коли цю особу хтось заміняє, то це в рази гірше, ніж коли на певному підприємстві є тимчасовий виконувач обов’язків директора. Бо це виробництво, це річ закрита. Так, це теж відповідально, бо в кожного, хто працює на підприємстві, є сім’я. Треба старатися, щоб люди заробили. А Ви уявіть місто. Доля всіх людей може залежати від якогось непродуманого рішення. Зараз рішення укладають на підставі домовленостей: одна «чесна» фракція домовилася з іншою «чесною» фракцією. Мовляв, ви голосуєте за це рішення, бо нам треба кошти, щоб якісь майданчики поставити і вивіски повісити, а за те ми голосуємо за ваше рішення, бо ваша людина хоче півгектара землі. Тобто обидва рішення деструктивні. То міський голова, який обраний всіма жителями міста, не підписав би обидва, бо він керується інтересами цілого міста. Він несе конкретну персональну відповідальність і усвідомлює, що не відхреститься.

Я був міським головою і знаю, що навіть коли десь весною дощ вчасно не йшов і трава не зеленіла, то я був винен, і я нормально це сприймав. Тому що люди обирали мене не для того, щоб на кадилаку їздив, а для того, щоб відповідав. Там узагалі нічого не треба робити, тільки ухвалювати і підписувати рішення, брати на себе відповідальність за те, що це рішення іде на користь громади і буде зреалізоване на її благо. Але тут має бути абсолютна відповідальність за кожне слово, за кожне рішення, а в першу чергу – за стратегію розвитку. Зараз роблять чимало добрих справ – десь майданчик зробили, десь дорогу, але стратегічно місто дуже втрачає від того, що немає голови. Бо серйозний інвестор хоче мати справу з відповідальним партнером. А з ким йому зараз мати справу? З міською радою, яка, для прикладу, ухвалила виділити гроші на школу №27, а потім собі зібралася і вирішила перерозподілити їх на дорогу? Нормальний інвестор думає: та вони завтра так само зроблять і з моїм проектом. Інвестор вкладе свої гроші, а вони передумають. Тому він понесе серйозні збитки. Ніхто не захоче мати справу з такою безвідповідальною структурою.

Друге: якщо сталося так, як сталося, то у 15-денний термін мало б бути подання до Верховної Ради, а та у 90-денний термін мала б ухвалити рішення про вибори міського голови. Що тут коментувати? Вже триста днів минає. Верховна Рада не спромоглася призначити вибори, вона порушує Конституцію, руйнує місцеве самоврядування. Тобто немає індивідуальної відповідальності, є просто колективна безвідповідальність.

Найгірше ж, що це свідомо закладена у законі бомба. Бо мало б бути прописано, що у випадку смерті вибори призначає виборча комісія автоматично, для прикладу, через місяць, а через 60 днів вони відбуваються. Це має бути «на автоматі», бо це річ, яка не обговорюється. Має бути простий спосіб автоматичного призначення виборів. Якщо цього немає, то, вочевидь, комусь вигідно, щоб був хаос.

– Мабуть, не мене одну цікавить питання відновлення Вашої політичної активності. Маєте намір повертатися на політичну арену?

– Я з політики не виходив. Те, що я  не маю певної політичної посади, не приналежний до жодної з партій, не маю офіційних титулів в політиці, не означає, що я нею не займаюся. І думаю, що буду займатися до останнього подиху. Наразі – у вигляді роботи з людьми і громадської діяльності. Бо чисто політична діяльність зараз малоефективна. Щоб мати справу з котроюсь із партій, треба переступити через свої переконання, принципи. Бо ті партії, які мають хоча б якийсь вплив у політиці, це проекти, які фінансують олігархи,  а тому вони і відстоюють їхні інтереси. Працювати з якоюсь ідейною, але маловпливовою, диванною партією немає сенсу. Тому підтримував і буду підтримувати ті політичні сили, які ставлять перед собою не шкурні інтереси. Я чомусь впевнений, що із нинішнього громадянського суспільства виросте політична сила, яка буде ідейною і відстоюватиме інтереси українського народу, а не вузькі кланові інтереси. Це мусить статися. Раніше чи пізніше, не знаю. Але думаю, що не безболісно, бо надто далеко вже забрався своїми щупальцями олігархічний вплив не лише у політичні структури, але і в громадянське суспільство. Згадую, як чотири роки тому починався Майдан. Перший тиждень все було так щиро, від душі, ідейно. А потім почали деякі активісти Майдану під час організаційних засідань опускати очі. Казали: гроші передали, впливи з’явилися, в декого з’явилися тонни бензину і дизпалива. Коли хтось приходив і з такими посоловілими очима казав: «Вже все є», а потім тихенько додавав, від кого, то ставало зрозуміло, що ідейність закінчується і починається процес олігархічного управління. Тому Революція Гідності, тільки розпочавшись, перетворилася у банальну контрреволюцію. Люди, які стали її фінансувати, забрали важелі впливу у свої руки. Тому і реформи такі куці, і Президент лише думає, що він керує державою.

Коли на підприємство «Волиньстандартметрологія» ні за що, ні про що приходили з обшуком в серпні силовики, то я назвав це прокурорсько-ментовською вольницею в Україні. Це як випущений джин з пляшки. Недолюстровані прокурори і міліціонери, які брали участь у репресіях, в розстрілах, потроху повернулися. Дехто повернувся на посади, дехто і досі впливає без посад. І зараз вони під виглядом державної політики ведуть свою олігархічно-шкурну. І всі вони, як модно казати, беруть «під козирок» перед Президентом, але насправді вони готові його віддати на розпинання і звалити на нього всі гріхи. Зрештою, Янукович мав достатньо своїх гріхів, але на нього звалили ще і гріхи його підлеглих і із задоволенням відправили в Росію. А потім сказали: «То він все, а ми білі і пухнасті». Але всі ці білі і пухнасті сидять зараз і тихенько шепчуть: «То все Президент, ми ж хороші, ми ж професіонали. Гляньте, тільки нас усунули від влади, підвищилася злочинність, господарка не працює». Насправді ж, працює. Але не багато було часу. У 2014 році їх усунули, у 2015 році вони повернулися і почали все знову: гнобити підприємців, здирати з них «мзду», влаштовувати їм маски-шоу, лякати. За цей рік лише скільки було рейдерських захоплень агро-бізнесу. Ніколи такої сваволі не було. А це ж вони і роблять, ці вічні «правопохоронці». І шкода, що Президент їм, напевно, забагато довіряє. Він чомусь впевнений, що вони піклуються про інтереси держави і охорону порядку. На жаль, якщо їх не почистити і з голови, і з хвоста, то вони потім все звалять на чинного Президента. І йому буде важко. Бо хто б що не натворив, люди зроблять винним його.

– Богдане Павловичу, Ви маєте досвід управління містом. Досі є речі, які лучани називають «проектами Шиби». Зазвичай, у позитивному контексті. Ними люди досі користуються. Зараз у місті немає очільника. Натомість Ви вже могли проаналізувати, що зробили не так, що можна було б зробити краще. Як почувають себе зараз Ваші амбіції знову стати мером? Вони узагалі є?

– Це не мерські амбіції, це менеджерські. Це не обов’язково стосується посади міського голови. Це стосується ключових посад у державному управлінні, в міському управлінні. Я не кажу, що готовий бути Президентом України. Напевно, як казав герой одного з радянських фільмів, освіти замало (сміється). Але маю досвід і вміння. Найголовніше, що має мати людина, яка береться управляти містом, районом, областю, державою, це стратегічне мислення і мити руки, щоб не були липкі. Мене запитували не раз щодо того, як вдалося з нуля зробити вулицю Набережну. Мовляв, грошей не вистачало, як і завжди, працювали там лучани, не приїхали ні турки, ні македонці, які десь траси роблять. Кажу: все дуже просто. Просто міський голова має мислити стратегічно і не бути в долі. Корона з мене не падала, коли я один раз в день приїжджав і дивився, чи достатня там ширина асфальтного шару, чи піску, щебеню тощо. От і все. Так само у будь-якій проблемі. Тоді і дахи всі текли. Мені казали: «Та тут роботи вистачить на сто років». Але міський голова взяв на себе відповідальність, ухвалили відповідну програму, порахували, що це буде коштувати 80 чи 100 мільйонів. Зрозуміло, що таких грошей ніколи немає. Тоді продали землю з аукціону, а не віддали депутатам, наближеним до «кормушки». У той час за 2007 рік лише від продажу земельних ділянок виручили 46 мільйонів гривень. А це тоді було майже 10 мільйонів доларів, величезні гроші. Плюс цілорічно працювали цивілізовано за програмно-цільовим методом адміністрування бюджету, довели свій високий рейтинг і випустили муніципальні облігації, які потім всі критикували і називали боргами. Бо ж  з усього доброго найлегше потім на словах робити погане.

Це стратегічний підхід до справи. Так само і з громадським транспортом. Тоді містом курсували приблизно 300 чи 400 переобладнаних бусиків. Вони ганяли містом, підрізали, стукались, не зупинялись на зупинках, створювали проблему. Ми їх замінили, придбавши 50 нових автобусів на луцькому заводі. До того ж, договір я підписав ще за рік до того. І однією з умов було те, що завод не зупиниться, а натомість запустили нову лінію і почали випускати автобуси і тролейбуси. Першу їх партію місто викупило. Завод запрацював, приблизно 1500 працівників набрали, плюс приблизно 500 в депо. Люди отримали роботу і зарплату, а міська скарбниця – податки. Тож це окупилося за перший місяць,  і навели порядок з громадським транспортом. Бо він курсував за графіком, зупинявся на визначених зупинках. Проблему вирішили стратегічно. Але з часом цю ситуацію скомпрометували, загнавши Луцьке підприємство електротранспорту в борги. Це робиться дуже просто: виділяли компенсацію з бюджету за проїзд пільговиків, але кожного року не додавали 2 мільйони. Тож вже з часом ЛПЕ не могло вилізти з боргів ніяк. Тому почали розказувати, що автобуси не такі, лізинг не такий, ще щось не таке. Хоча ці автобуси чесно «відпахали» 6 років на благо лучан і окупилися 100 разів, бо їх експлуатували безбожно.

Але це я знов веду до того, що головне – стратегічне вирішення проблем.

Управління містом – це організація міського простору так, щоб в ньому комфортно проживали люди і щоб було максимально ефективно організовано інфраструктуру, щоб не було небезпечних явищ і впливів. Це серйозна робота. І дуже шкода, коли очільниками міста стають люди, які не вміють мислити стратегічно. Зараз же обирають люди, які домовляються, обирають цю людину за принципом «хто на цій посаді буде нам найменше заважати робити свої темні справи». А тоді вже з’являються передвиборчі агітаційні плакати, бо та людина влаштовує тих, то на той момент «заправляє» владою.

Це проблема не лише міста. Я слухав, що зараз декларує Волинська обласна рада, яка пропрацювала два роки: треба бурштин викопати, мідь знайти, з торфом розібратися, ліс забрати. Зачекайте, але це не робота влади. Вона це має навпаки берегти: щоб ліс не рубали, щоб бурштин не копали і так далі.  Натомість, сільськогосподарські підприємства зникли, промислові теж. Обласна рада має звітувати: пропрацювали два роки, за цей час відкрили таку-то кількість підприємств, скільки-то тисяч людей отримали роботу. Решту люди зроблять самі. Якщо вони матимуть роботу і гроші, то погодяться і співфінансувати облаштування інфраструктури там, де вони живуть. Натомість нині звітують, що отримали ліцензію на видобуток бурштину і таке інше. Ви ж розумієте, що це дорога в нікуди? Так не має бути. Обласна ради має складати план соціально-економічного розвитку області, а не план копання корисних копалин. Там має бути визначено, скільки треба робочих місць з нормальною зарплатою, за скільки часу вони будуть створені, які підприємства будуть працювати із залученням інвестицій та інновацій. Промислова революція відбувається, а ми і далі бурштин збираємось копати? Я таку політику не розумію і не сприймаю.

– Ви дещо втекли від запитання. То таки готові знову стати мером?

– Оскільки я працював на такій посаді, то як я можу бути не готовим? Найголовніше, щоб людям негайно повернули право обрати місту очільника. Бо інакше – потоптана Конституція в Україні, потоптані інтереси 220 тисяч лучан. Лучани мусять невідкладно отримати це право і обрати собі гідного міського голову! Це все, що можу сказати з цього приводу.

– Дякую за розмову!

Спілкувалася Іванна РУДИШИН