Відлуння тижня (08.05 – 15.05).

Остаточна крапка над «і» щодо безвізового режиму України з ЄС – не лише найзнаковіша подія минулого тижня. Це ще один реальний крок, без жодного пафосу, до цивілізаційного повернення нашої країни у Європу з усіма наслідками. Водночас, таким чином, як наголосив Президент Петро Порошенко в інтерв’ю телеканалу «1+1», «Україна остаточно оформила своє розлучення з Російською імперією… Мова йде не тільки і не стільки про безвізовий перетин кордону, мова йде про повернення України до історичного місця в складі європейських країн». Інше питання – ціна українського повернення у Європу. Споконвічний стратегічний ворог від своєї стратегії щодо України у відповідності з ідеологемою «не было, нет и быть не может» не збирається в осяжній історичній перспективі відмовитися.

Про це ще раз нагадали події 9 травня. Зокрема – протистояння у Дніпрі з використанням проти бійців АТО вишколених «тітушок». Та й загалом акція «Безсмертний полк», яку реалізовував в Україні Кремль, стала ще одним прикладом витонченої спекуляції на почуттях людей і втілення в життя курсу «русского мира». Як зауважив російський політик Гаррі Каспаров («Главком»): «Щороку 9 травня в Росії ура-патріотична істерія досягає піку. День Перемоги в путінській Росії давно перестав бути «святом зі сльозами на очах», перетворившись в державно-патріотичний шабаш і інструмент просування «русского мира» за межами країни. В цьому році неадекватність, схоже, побила всі рекорди – чого варта, хоча б, ідея про включення і без того перетворену в ганебний фарс акцію «Безсмертний полк», портрети бойовиків терористичних організації «ДНР» і «ЛНР». Благо, що в Україні все-таки завдяки системним діям і грі на випередження зуміли втримати ситуацію  під контролем».

Минулий тиждень засвідчив і зовнішньополітичні моменти позитивної кон’юнктури для України. Зокрема – вступ Еммануеля Макрона у повноваження (інавгурація відбулася у неділю) Президента  Французької Республіки. Глава нашої держави з цього приводу зауважив, що «Україна здобула надійного союзника».  Не варто також недооцінювати показову і несподівану  зустріч у Білому домі 10 травня Президента США Дональда Трампа із міністром закордонних справ України Павлом Клімкіним. Таким чином, як вважає більшість експертів, Вашингтон не віддасть Києва на відкуп  Москві. Правда, надто переоцінювати факт такої 10-хвилинної  зустрічі не варто. Адже ж цього дня Трамп попередньо впродовж 40 хвилин поспілкувався з російським міністром закордонних справ Лавровим.

Так чи інакше, Україні ще доведеться докласти неймовірних зусиль, аби відстояти своє право на державність і перебування в сім’ї європейських народів. Наша Вітчизняна війна триває. І Перемога – ще попереду. У цьому переконували події та тенденції тижня, що вже став надбанням історії.

«Шлях до перемоги»

Роздумуючи про День пам’яті і примирення та десятки мільйонів, які стали жертвами Другої світової війни, Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов зазначає (див. сайт РНБО): «Ми пам’ятаємо і шануємо всіх героїв, хто віддав своє життя, захищаючи Україну від фашизму та сталінізму! У горнилі цієї жахливої війни згоріли понад чотирнадцять мільйонів українців. Вони загинули на фронтах, померли від голоду і хвороб, були вивезені з Батьківщини».  А відтак нагадує, що «після десятиліть миру в Україні знову точаться бойові дії, через агресію РФ окуповано Крим, палає схід нашої країни».

На його думку, «паралелі між подіями в Європі наприкінці тридцятих років минулого століття і сьогоденням є очевидними: поведінка та мотивація агресорів у всі часи однакова. Умиротворити його неможливо, і цивілізований світ має вирішити – чекати наступного кроку агресора, чи зупинити його. На це питання ми давно дали собі відповідь. Ця війна для нас також стала Вітчизняною, тому що ми захищаємо свою Вітчизну, свою Україну». Турчинов висловлю впевненість, що «ми з честю пройдемо наш шлях – шлях до перемоги».

 «Українське суспільство готове  до таких змін»

Вже кілька років Україна відзначає День пам’яті та примирення (8 травня) та День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (9 травня) замість радянського Дня перемоги. Директор Інституту національної пам’яті  Володимир В’ятрович зазначає (див.«Апостроф»): «Ми не говоримо нині про скасування 9 травня, а говоримо лише, що цей день залишиться Днем перемоги над нацизмом. Єдине, що ми пропонуємо – перенести вихідний день з 9 на 8 травня. Це не має на меті жодним чином образити чи зачепити ветеранів, для більшості з яких, зважаючи на їхній вік, вихідний день не має такого великого значення, як для молодшого покоління, людей, які працюють».

На його переконання, «ми повинні розуміти необхідність переформатування старих радянських свят, громадських елементів відзначення, що вже триває в Україні». А відтак нагадує, що за останні три роки досить багато зроблено щодо урочистостей, пов’язаних з Другою світовою війною:ми позбулися радянської та російської символіки у вигляді георгіївської стрічки, а червоний мак вже став звичним символом. 8-го травня нині по всій Україні відзначається День пам’яті та примирення.

«Як на мене, це є свідченням того, що українське суспільство готове до таких змін і їх треба реалізувати, – зазначає В’ятрович. – Сподіваюся, що наступного року вже буде можливість перенести вихідний день з 9 на 8 травня». А відтак наголошує, що «нашою метою є виховання молодшого покоління, тих людей, які будуватимуть майбутнє України. Ми не збираємося якимось чином переконувати старших людей, які все своє життя провели в Радянському Союзі. Ми не збираємося якось ламати їхнє уявлення про їхнє життя. Але надзвичайно важливо, щоб ці радянські традиції не відтворювалися в майбутньому. Бо ми прекрасно розуміємо, що ці радянські традиції стають основою якоїсь такої совкової ментальності, а вона є складовою частиною для розгортання російської агресії в Україні».

«Україна втратила за час війни…»

Скільки українців загинуло під час Другої світової війни? Які реальні та міфологічні воєнні втрати нашого народу? Розмірковуючи з цього приводу, історик і політолог Сергій Грабовський передовсім нагадує (див. «День»), що у березні 1946 року Сталін офіційно заявив: Радянський Союз у війні з Німеччиною та її союзниками втратив 7 млн своїх громадян. Проте вже тоді частина як офіцерського та генеральського складу Радянської армії, так і цивільної інтелігенції сумнівалася, а перед середовищі надійних людей владцями називалися зовсім інші цифри. Зокрема  у щоденнику Олександра Довженка є запис, датований 6 вересня 1945 року: «Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання… І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко».

Відтак Сергій Грабовський  посилається на Микиту Хрущова, який «у 1961-му назвав нову, значно вищу, цифру загиблих громадян СРСР – 20 млн. Ця цифра була сумірною з цифрою всіх втрат усіх країн у Першій світовій війні і видавалася значно більш вірогідною». Правда, зауважує він, «у в часи правління Леоніда Брежнєва «20 млн людських втрат» непомітно перетворилися на «понад 20 млн людських втрат», а 1990 року, у розпал перебудови, офіційно було оголошено остаточну цифру – «майже 27 млн» загиблих на війні і від війни громадян СРСР.

Аналітик нагадує, що в Україні «за часів президентства Леоніда Кучми було проведено величезну роботу зі створення «Книги пам’яті України»; але до числа втрат серед військовиків, за словами менеджерів цієї «Книги», не були вписані ті, хто потрапив у німецький полон і загинув там, а також «граки», «чорносвитки» та «сірі піджаки», мобілізовані в 1943-44 роках, і «остарбайтери», забрані до війська вже на території Третього Райху». Відтак він цитує Анатолія Дімарова: «Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років – всіх, аби була нога-рука, а чи сліпий-глухий – не важливо – стали брати до війська. Нас «озброїли» – дали по півцеглини і – «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти – якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур – висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було – там сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами… Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив… Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні».

Виходячи з цього, резюмує експерт, можна бодай орієнтовно визначити, скільки сотень тисяч, а то й мільйонів люду загинуло за подібних обставин по всій УРСР у 1943–1944 роках. І не лише в Україні – за словами білоруського дослідника Сергія Захаревича, така практика була дуже поширена і на території БРСР під час наступу Червоної армії; як «гарматне м’ясо» використовували й десятки тисяч місцевих партизанів.  Тому, на його думку,  є  заниженою й цифра у 27 млн.  Грабовський нагадує, що незадовго до смерті академік Олександр Яковлєв, сам офіцер-фронтовик, заявив: жертвами війни стали понад 30 млн радянських громадян.  А в  Держдумі РФ організатори акції «Бессмертный полк» назвали значно більші цифри: 42,9 млн. загиблих, в тому числі 19,4 млн. військовослужбовців.

Але при цьому аналітик радить не забувати, що «Друга світова війна для України розпочалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше – 1 вересня 1939-го. Близько 200 тис. українців чинили опір Вермахту в складі польського війська, а одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Берестейщину, Галичину, Волинь і Гродненщину. Лише у Київському та Харківському військових округах до Червоної армії в ті дні було мобілізовано понад мільйон командирів і бійців, на території УРСР був розгорнутий Український фронт. Не забуваймо і те, що фактично без перерви – в останній день листопада того самого 1939 року – Червона армія вдерлася до Фінляндії. Що до півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І десятки тисяч (точні дані досі невідомі) не повернулися з неї».

За даними експерта, «влітку 1940-го та в першій половині 1941 року тисячі українців у складі польських формувань і французького Іноземного легіону воювали з нацистами на Західному фронті й на Близькому Сході. Загалом же до 22 червня 1941 року в складі різних армій полягло не менш ніж 100 тис. українців. Тим часом, скажімо, Велика Британія, яка воювала і у Європі, і на Тихому океані, і в Африці (і воювала запекло), за всю війну, з вересня 1939-го по вересень 1945-го, втратила близько 400 тис. вояків. То невже все, що було до 22 червня 1941 року, – дрібничка, не варта уваги?»

Отож, резюмує Грабовський, «у підсумку видається, що записані Довженком зі слів Хрущова цифри українських втрат у війні близькі до правди. Чи були ці втрати марними? Не зовсім. Одним «світовим злом» і результаті Другої світової стало менше, а друге «світове зло» не змогло повністю реалізувати свої далекосяжні загарбницькі плани («Наш лозунг – всемирный Советский Союз», – співалося в офіційному гімні сталінського Комінтерну), взявши під свій контроль «лише» східну Європу та певні країни Азії».

«Такі підступні маневри…»

Політолог Михайло Басараб звертає увагу на те, що зараз «Москва явно «сподівається залучити до своїх гібридних» репресій проти України Інтерпол, а також спецслужби, органи слідства та правосуддя у традиційно лояльних до Росії європейських державах, – як-от Австрія. До речі, віце-президентом Інтерполу віднедавна трудиться росіянин. А Дмитро Фірташ запросто підкуповує головного комісара кримінальної поліції землі Мекленбург – Передня Померанія у Німеччині. Провідні кандидати в президенти європейських держав, навіть не соромлячись, визнають, що «кредитувалися» у росіян» (тут і далі посилаємося на «Лівий берег»).

На його думку, важливо розуміти один момент: «Такі підступні маневри Росії можливі лише тому, що Україна мовчки погоджується на нав’язану Кремлем правову кваліфікацію справжньої міждержавної війни, як «внутрішнього конфлікту». На цьому брехливому положенні побудовані «Мінські домовленості» й усе, що з ними пов’язано». Аналітик прогнозує, що «на «Мінськ» нанизуватимуться все нові й нові  «подляни» й пастки, – аж доки Україна не займе адекватну і послідовну позицію». Він переконаний,  що мусимо чесно сказати: «На Донбасі триває збройна агресія Росії проти України,  Крим і ОРДЛО перебувають під російською окупацією. Лише розставивши все на свої місця і наполягаючи на цьому, ми переконаємо світ, що українські вояки на Донбасі відбивають російську збройну навалу – в повній відповідності до міжнародного права».

«Щодо щастя – не сарказм»

Аналітик Леонід Швець у виданні «Інформатор» звертає увагу на парадоксальну ситуацію, що склалася в РФ після того, як вона обрала (повернулася до традиції) агресії проти сусідніх країн. Він не сумнівається, що «2018 року  сильно несвіжий Володимир Володимирович, нудьгуючи, знову прийме привітання свого щасливого народу». А відтак уточнює: «Щодо щастя – не сарказм. Всеросійський центр вивчення громадської думки (ВЦИОМ) в кінці квітня повідомив, що 85% опитаних росіян зізналися, що вони щасливі. Ніколи так не були щасливі жителі Росії з 1990 року, коли почали проводити такі виміри».

Очевидно, підкреслює Швець, «між фактом вічної  наявності Путіна і щастям росіян є прямий зв’язок, а оскільки перемог у нього немає ніяких, крім істеричного святкування перемоги, досягнутої більше 70 років тому зовсім іншими людьми, ось і виходить, що за цю заслугу і шанують свого лідера  росіяни». За його версією, «старий політтехнологічний прийом ліпити Штірліца з непоказною рибоокогогебіста обернувся багаторічним божевіллям із катастрофічними для країни наслідками, День бабака з нескінченного Дня Перемоги».

А тим часом, резюмує аналітик, «поки Володимир Путін, потерпівши  чергову поразку у Франції, святкує чужу перемогу, Еммануель Макрон з повним право може святкувати перемогу справжню і в повній мірі свою. Молодість, інтелект, ентузіазм, сучасність – де б нам такого на 2019 рік роздобути?»

«…хоче повернути політичний контроль над усією Україною»

Керівник Департаменту багатосторонніх відносин Фонду «Майдан закордонних справ» Олександр Хара зазначає (див. УНІАН), що адміністрація Дональда Трампа передусім сконцентрована  на внутрішніх проблемах США та ключових зовнішніх викликах, які стоять перед Сполученими Штатами. Тому, на його думку, американці не втручатимуться  в українсько-російський конфлікт. Натомість, резюмує експерт, «США від початку були присутні в переговорному процесі не формально, але суттєво, а головне – вони брали участь у вибудовуванні системи стримування Росії».

На його думку, загалом  формат – це другорядна річ, «набагато важливішою є сутність домовленостей. Мінські домовленості не відображають сутності конфлікту, адже завдяки їм складається хибне враження, що в Україні відбувається громадянський конфлікт, і є лише певна роль Росії в цьому конфлікті. Але це не так. Ми маємо агресію Російської Федерації, яка почалася в Криму, а потім розповсюдилася на територію Донбасу. Якщо ми дамо певні додаткові повноваження та автономію цим регіонам, це абсолютно нічого не вирішить, оскільки Росія хоче повернути політичний контроль над усією Україною. Для нас це абсолютно неприйнятно, тому ми не можемо погодитися на право вето цих регіонів у нашій зовнішній та безпековій політиці, амністію та непереслідування тих, хто скоїв злочини, та низку інших речей, яких домагається Росія» .

Наголошуючи, що РФ прагне політично поневолити  нашу  країну», Хара уточнює: «Причому так Росія діє не тільки стосовно України, але й щодо Сирії, європейських країн і США. Тобто, це не пов’язано з Україною – це пов’язано з путінським режимом, який побачив для себе можливість підвищити свій статус на міжнародній арені за допомогою України, Сирії, Балтійських країн та Балкан. Очікувати, що Кремль відмовиться від бажання отримати цей статус, не варто. Тож він і надалі нагнітатиме ситуацію, використовуючи різні методи: ескалацію збройного протистояння на Донбасі, події 9 травня та іншу «м’яку силу», розхитуючи Україну зсередини». Він переконаний, що «Путін зупиниться тільки тоді, коли Росія буде просто завалена внутрішніми проблемами, які не дозволять йому займатися ігрищами на зовнішньополітичній арені».

«Хто б не прийшов до влади в разі палацового  перевороту…»

Яку драму розгорне Путін восени? На це запитання в однойменній публікації видання «Радіо. Свобода» намагається відповісти російський політолог і  публіцист Андрій Піонтковський. При цьому він вважає, що в РФ можуть відбутися події у стилі старовинної  забаву російських царів від Івана Грозного до Йосипа Кривавого, оскільки «Путін дав зрозуміти своєму оточенню, що він не планує йти на наступний термін, і для більшої переконливості навіть представив бригаді обраного ним наступника».  Але, наголошує аналітик, «насправді він нікуди йти не збирається – саме через безнадійність ситуації в країні загалом. Він розуміє, що ніякий  «наступник» безпеки гарантувати йому не зможе».

За даними Піонтковського, в РФ «жорстка сутичка дворових за танучий ресурс триває на наших очах, у тому числі і між силовими структурами. Між ФСБ і МВС… Між вірним Золотовим та іншими силовиками, які одностайно вимагають від Путіна голови Кадирова… Бортніков, вустами Муратова і Яшина викриває Золотова як замовника вбивства Нємцова і тим самим замахується одразу на двох путінських власиків, Кадирова і Золотова». У той же час, підкреслює Піонтковський,  «як складеться з поплічниками у пана Путіна – передбачити складно. Але ще раз повторюю: сам йти і тим самим наближати свою загибель він не збирається. І в будь-якому випадку, з Путіним або без Путіна, привладне угрупування має намір, як і в 1991-му, 1993-м, 1996-му, 1999-му, 2003-му, 2012-му роках – вирішувати ключові для нього питання владовласності виключно в своєму номенклатурному колі».

Але, на його переконання, «хто б не прийшов до влади в результаті палацового перевороту, цей переворот у разі успіху стане позитивною подією, що різко послаблює режим загалом. По ‑ перше, хунті не вдасться створити мобілізуючий міф про нового спасителя вітчизни – для цього знадобилося б надто багато часу. По ‑ друге, зачистивши Путіна, вони будуть змушені обґрунтовувати свій переворот і легітимізувати власну владу викриттям його злочинів, а це викриття неминуче торкнеться і їх самих». Тому , підкреслює Піонтковстький, «влада постпутінської хунти буде нестійкою і не дуже тривалою».

«Не можемо стільки чекати»

Політолог Олександр Палій  в ефірі інформаційного проекту «Перші про головне. Коментарі» на  телеканалі ZIK зазначив: «Говорити про те, що війна на сході країни закінчиться скоро, ми не можемо. Треба розуміти, що конфлікт буде вичерпано одночасно із певним обвалом Росії. Це можуть бути зміни чи переворот. Спрогнозувати термін початку цих радикальних змін дуже складно». За його версією,  «опираючись на динаміку розвитку економіки сучасної Росії, хочу сказати, що обрушиться вона не скоро. «Житиме» ця країна ще років 40. Але ми, звісно, не можемо стільки чекати, а маємо продовжувати свою справу і обороняти територіальну цілісність країни».

Лозунг «Перемогли Гітлера – переможемо Путіна», який подекуди  використовували в Україні цьогорічного 9 травня,  нагадує про парадоксальне переплетіння нинішній реалій та Другої світової війни.  З цього приводу Президент Петро Порошенко наголосив: «Ми, українці, є повноправними учасниками перемоги над нацизмом. Гіркі спогади про ті роки не полишають нас, дбайливо передаються з покоління у покоління. Свято це є і буде, але ми більше не станемо відзначати його за московським сценарієм». До речі, про українську ціну перемоги над нацизмом свідчать і такі цифри: у 1941 році населення України становило 41 млн 657 тис., тоді як в 1945-му – 27-28 млн осіб. Тобто за час війни загинуло 13-14 млн українців, з них 3,5-4 млн – солдати Червоної Армії.

Хоча, коли згадати, що  Друга  світова війна розпочалася 1 вересня 1939-го, після укладення Пакту Молотова – Ріббентропа, то й нинішні реалії  не настільки несподівані (зокрема у контексті анексії Росією частини української території та війни, яку вже четвертий рік ведуть Кремль і його найманці  проти нашої держави). Інше питання: на жаль, Захід  все ще не цілком усвідомлює, що саме Україна сьогодні вирятовує Європу від  російського імперіалізму.

На незасвоєних уроках історії у контексті сьогодення та новітніх викликів наголошували і ЗМІ:«Нікуди тікати»  («Апостроф»),  «День перемоги над пам’яттю» (УНІАН), «Росія почала продукувати ідеї федералізації України» («Сегодня»),  «Трамп повинен зустрітись з Порошенком перед зустріччю з Путіним – заява сенаторів США» («Голос Америки»),  «Диявол в деталях. Про славу, пам’ять та Червону армію» («НВ»),«Клімкін знову допустив, що США можуть приєднатися до «нормандського формату» («Слово і Діло»), «Трамп закликав Україну і Росію укласти мир» («Тиждень»), «Відставка директора ФБР – привид Уотергейту» («DW»),  «Еліта і корупція» (zik),  «Єдиний Пояс замість Великої Стіни: оновлення можливостей для України в КНР» («Обозреватель»), «Отримавши безвіз, Україна остаточно оформила розлучення з Росією, – Порошенко» («Цензор. НЕТ»)…

Тим часом,  фінал «Євробачення – 2017» ( і  завдяки минулорічній перемозі Джамали, і внаслідок  зусиль столичної  влади, налаштованості киян)  засвідчив  причетність до європейського «світу»  всієї нашої держави та української політичної нації. З цього приводу  не приховував захоплення  кореспондент північнонімецького видання «Schweriner Volkszeitung» (посилаємося на версію «DW»): «Неймовірно багато змінилося у Києві. Мегаполіс на Дніпрі, у середньовіччі одне з найбільших і найбагатших міст Європи, яке як колишню столицю Київської Русі ще називають «Матір’ю міст руських», перегорнув сторінку свого радянського минулого. Попри всі політичні й економічні проблеми в країні, місто випромінює оптимізм і життєрадісність, вражає своїх відвідувачів динамікою та заразною легкістю».

Оптимізм, попри нерідко песимістичні тенденції, стає запорукою неминучості нашої спільної прийдешньої Перемоги. Сумніви щодо такої візії мають  шанс «розвіяти» і події найближчих днів.  Адже, як наголошує на своїй сторінці у Facebook Петро Порошенко, «17 травня у Страсбурзі – як ми домовилися з нашими європейськими друзями, – урочисто підпишуть відповідний законодавчий акт. Це, напевно, буде один із найважливіших моїх візитів за три роки на посаді Президента».

Зрештою, неминучість прийдешнього  українського  успіху передовсім зумовлена і  самоюситуацією в Україні,  й спроможністю   політичних еліт знайти спільну мову у контексті відстоювання засад державності та демократії.  Як  і  майже всезагальним усвідомленням того, що найголовніші виклики – попереду. Будьмо!

Віктор Вербич