Нещодавно мені поталанило побувати на пасіці. Вперше, що  спало на думку – я в театрі… Я глядач бджолиної вистави, бо спершу подали маску, це ніби своєрідний квиток перед зустріччю з «Божими комахами». Ввійшла, а там: різнобарвні декорації-вулики, заспокійливе хорове дзижчання, цілюще повітря, символічні танці. Смугасті актори у кольоровому вбранні, бо одна несе на лапках оранжевий пилок, інша–жовтий, білий, синій, фіолетовий…  А як майстерно виконують ролі: працьовита бджілка прилітає в сім’ю і на сцені біля вулика своєрідно танцює. Таким чином передає інформацію «своїм» про те, де знаходиться нектар. А  яка дивовижна картина, коли пасічник заселяє рій у вулик – це як урочиста хода, де королева бджіл – матка веде за собою молоду сім’ю на новосілля.

За цим дійством можна спостерігати щодня, від сходу до заходу сонця. Отож, надзвичайно щастить Івану Шкабурі та його дружині Тетяні із села Старий Чорторийськ: вони уже більше тридцяти років разом займаються улюбленою справою – доглядають за пасікою.

«Це свого роду хобі,– говорить Іван Пилипович. Тут не ставиш за мету – зібрати тонну меду, щоб розбагатіти, а займаєшся, бо отримуєш від цього задоволення. Я не професіонал в цій справі, я любитель»,- пояснює пан Іван.

Пасіці, на якій він працює, уже більше ста років. Тут невтомно трудилися Іванові батьки, які в парі прожили 65 літ. Мабуть, і недарма в народі називають мед нектаром довголіття. Бджоли – невід’ємна частинка їхньої сім’ї.

«Нині, я не уявляю свого життя без цих комах. Без них я, як без рук, – радісно каже пасічник. Буває, вийдеш ввечері на пасіку, як затамуєш подих, то не можна відірватися від насолоди атмосферою. Це словами не можливо передати».

Дружина працює вчителем у місцевій школі, на даний час у відпустці: «Мої колеги питають, чого не їжджу відпочивати кудись, то я із задоволенням відповідаю: я  вдома це роблю. В нас коло хати ставок, над яким похилились верби. Сюди прилітає часто соловейко, як почне виспівувати, то не можна наслухатись, – розповідає Тетяна Віталіївна. А бджоли для нас – це діти. Ми живемо ними, звикли до них. Це ніби наркотик, але надзвичайно корисний. Коли торкаєшся вулика, то таке відчуття, ніби тебе починають заколихувати, як в дитинстві –найкращий відпочинок для душі».

Бджоли люблять тишу, як і будь-яка людина. Реагують на швидкі рухи, на парфуми, запах алкоголю, піт, бензин. Іван Пилипович розповідає, що на день може декілька разів переодягатись, бо настільки ці комахи люблять чистоту і порядок.

В народі часто порівнюють працелюбну людину з бджілкою. «І це не випадково, – стверджує пан Іван. Заходжу на пасіку о 5 год ранку, і бачу, що роботяща комаха принесла вже нектар в сім’ю. То що тут можна казати».

Науковці говорять, що у бджіл, як і в кожній людській сім’ї, існує своя ієрархія.  З чарунку ця комаха виходить за 21 день, в роботу відразу не йде. Спочатку три дні вона набирає сили,  потім 9-12 днів доглядає розплід. Згодом починає виділяти віск, таким чином 10-12 днів будує соти (воскові спорудження бджіл). Вже аж потім стає трудівницею, яка літає в поле і приносить нектар.

Дослідники доводять, що за день ця комаха може робити 20 вильотів в радіусі 2 км, і за один раз принести 100 мг нектару (до речі середня вага однієї бджоли 100 мг). В результаті виходить 2 г нектару за частину доби. Але це ще не все, адже ці 2 грами використовуються на доставку до вулика, на годівлю розплоду, на життєдіяльність бджолиної сім’ї. Залишається 1 г нектару. Після доробки цього грама виходить 600-700 міліграмів меду, який йде для бджолиного запасу. Ви тільки уявіть, скільки бджілці потрібно принести нектару, щоб ви скуштували ложку меду, в яку вміщується  15 грамів. В середньому, за сезон від однієї бджолиної сім’ї можна отримати в нас на Волині 10-15 кг меду.

«Моя свекруха не раз казала: «Якби люди були такі працьовиті як бджоли, то добра на землі не було б куди дівати»,– пригадує Тетяна Шкабура.

Спеціально для бджіл пасічник насіває гречку, фацелію, соняшники. Обробляє вулики щавлевою кислотою, на дно кладе безсмертник, звіробій, полин, багно, хрін. Взимку варить спеціальні компоти. На запитання, чим відрізняється одна сім’я вулика від іншої, Іван Пилипович відповів:

«Наприклад, одні можуть дати пуд меду (16 кг), а інші можуть нічого не дати. Це як в селі хати: хтось «крепше», хтось слабше живе. Так і то».

Цікаво те, що в чужий вулик бджілка ніколи так просто не залетить:  «Хіба що восени, якщо нема взятку, то сильніші сім’ї знищують слабших і відбирають мед»,–роз’яснює пасічник.

Іван Шкабура часто читає книги про бджільництво. Запитую: чи можете Ви сказати, що знаєте вже все про бджіл, переконує: «Ніякий пасічник  не може все знати, це не те, що мотор розібрати (сміється)».

Ще одне захоплення у чоловіка – вирощування троянд.

«Подобається мені це. Як дружині подарують, то я завзято візьму пообрізую, повисаджую і доглядаю за ними».

Квітами милується дружина і бджоли-діточки.

Чоловік запевнив, що бджолярство не покине, допоки житиме.

Текст і фото – Інна Кошулинська.