З приводу проблем національної пам’яті у контексті українсько-польського протистояння (зокрема – Волинської трагедії) висловився в «Українській правді» австрійський письменник і журналіст Мартін Поллак. 

2011 року він отримав премію Ляйпцігського ярмарку за внесок у європейське порозуміння. В Україні побачили світ його документальні тексти в перекладі Нелі Ваховської «Мрець у бункері», «Отруєні пейзажі», «Цісар Америки». 2017 рік приніс новий переклад, видання «До Галичини».

Мартін Поллак нагадує, що «зараз точаться дискусії про те, як треба формувати пам’ять. Наприклад, чи говоримо ми про пам’ять національну та певні національні наративи, а чи намагаємося вибудувати інтернаціональний європейський наратив». А відтак констатує: «Але це непросто. Наприклад, у Польщі відбулося випадання в радикальний національний наратив, у якому поляки – вічні жертви, і так далі за списком».

Він переконаний, що «не можна розповідати історію лише жертви чи лише злочинця. Тому що насправді жертви іноді виявляються злочинцями, а злочинці бувають і жертвами теж». А після цього пояснює: «Наприклад, історія УПА: з польської перспективи вони злочинці, а з української – жертви. І вірні обидва твердження, тому важливо їх обох в наших історіях відображати, а не розділяти».

Концептуально, наголошує Поллак, «ці історії треба розповідати спокійно та дистанційовано, виводити їх зі сфери політичної. Треба забрати політику з історії, а ще краще – забрати історію з політичних наративів. Щойно ми віддаємо історію політикам у руки – все пропало».

А відтак зауважує, що «є багато історій, які межують із міфами або ж із міфами, які не зовсім міфи. Такі історії дуже впливають на наше сьогодення».

У цьому контексті, зазначає Поллак, йдеться про «Волинську трагедію. Традиційні зображення, які ми знаємо в польському контекстів, – фото розіп’ятих на сіновалі людей. Також є іконічне зображення трьох мертвих дітей, яких прив’язано до стовбура дерева. Щодо них «Gazeta Wyborcza» провела розслідування та виявила, що це фото не пов’язане з Волинською різаниною. Воно пов’язане з історію матері, котра збожеволіла та вбила своїх дітей, а потім прив’язала їх до дерева. Це історія 1928 року».

Австрійський письменник резюмує: «Таких міфів є ще багато. З ними мають боротися професійні історики, котрі фактографічно, холодно та тверезо мають описати те, що сталося. Так само ми – письменники, автори нехудожньої та документальної літератури – маємо докладати зусиль до того, аби історію розповідати тверезо».