Відлуння тижня (17.07 – 24.07)

Офіційні візити Президента України Петра Порошенка  до Грузії та, відтак,  прийом у столиці  Главою нашої   держави  лідера  Білорусі Олександра Лукашенка – по-своєму значимі, не випадкові події. Якщо довгоочікувана Декларація про стратегічне партнерство Києва та  Тбілісі  – це закріплення фактичного статусу, то переговори з Президентом країни, що входить до складу так званої Союзної держави, – більш багатогранне явище. Якщо  зберігається інтрига у відносинах з Грузією (Україна ПОКИ ЩО  відмовляться виконати вимогу щодо екстрадиції екс-Президента  цієї країни Михайла Саакашвілі), то не те, що розіграти «білоруську карту», а усвідомити всі, пов’язані з нею виклики/іспити,  у повному  розумінні просто неможливо.

Але  прийом «гри на випередження», до якого вдався очільник України, абсолютно виправданий і своєчасний. Так, де-факто суверенітет Білорусі «зав’язаний» на РФ у формулі єдиної Союзної держави;  Мінськ не веде самостійної зовнішньополітичної лінії, діючи у відповідності з директивами Москви (у тому числі – щодо анексії Криму); Лукашенко залишається з титулом першого, і цілком вірогідно, останнього Президента Білорусі, тому що загалом влаштовує ПОКИ ЩО Путіна. І навіть факт вибору Мінська «майданчиком» для переговорів  щодо врегулювання ситуації на Донбасі – не тільки вияв компромісу між Заходом, РФ та Україною, але наслідок дозволу (якщо не вказівки) Москви. Тим не менше, Білорусь, попри унікальну специфіку «демократії», залишається своєрідним «острівком» відносної стабільності на сході Європи. ПОКИ ЩО.

Тому й, майже за півтора місяця до військових навчань «Захід -2017», коли Білорусь може стати плацдармом для початку масштабної війни РФ проти України, наша країна спробувала залучитися суто гіпотетичної обіцянкою Лукашенка у миролюбності. При цьому міністр оборони України Степан Полторак на своїй сторінці у Facebook ( у дні візиту Президента Білорусі!)  попередив: «Майбутні навчання «Захід – 2017» є надзвичайно потужними. Вони можуть бути використані, щоб почати агресію не тільки проти України, але й проти будь-якої країни Європи, яка має спільний кордон з Росією».

Тож запевнення Олександра Лукашенка у миролюбності не повинні заспокоювати. Як наголосив український дипломат, міністр закордонних справ України у 2007-2009 роках Володимир Огризко («НВ»), «самостійної ролі, на превеликий жаль, Білорусія сьогодні грати не може. Але це не означає, що ми не повинні мати з цією країною контакти і діалог, вже не кажучи про доволі зрозумілі економічні інтереси. Зокрема, йде мова про відомий транспортний коридор Балтійське-Чорне море, яким можна дуже серйозно пожвавити взаємовигідні двосторонні торгівельні відносини і отримувати від цього прибуток. Тут я бачу в основному економічний вимір. Тому що у політичних чи військово-політичних питаннях через позицію Москви Мінськ зробити власноруч нічого не зможе і не зробить».

Та чи не найсуттєвішою  подією минулого тижня  у контексті майбутнього України залишиться візит до нашої держави (й перебування у зоні бойових дій на Донбасі)  спецпредставника США з питань України Курта Волкера. «Наше головне завдання – відновити цілісність і суверенітет України», – цитував  його прес-центр АТО. Волкер висловився  й за те, аби США стали більш залученими до  владнання ситуації на Донбасі, а також чітко  напередодні телефонних переговорів лідерів «норманської четвірки» наголосив (цитуємо агенцію  «Інтерфакс-Україна»):«Це не конфлікт, це війна. Це криза, яку необхідно вирішити якомога швидше».

Однак,  як  підтверджують події  та тенденції  минулого  тижня, тема війни не тільки не втратить найбільшої актуальності для України, але й ставатиме все суворішою,  з новими викликами – доленосними іспитами.

«…почала активніше домагатися дестабілізувати Україну»

Трамп і Путін досягли обмеженого прогресу щодо Сирії, але Москва почала інтенсивніше намагатися дестабілізувати Україну. Про це пише в TheWallStreetJournal експерт AtlanticCouncil Адріан Каратницький (посилаємося на україномовну версію видання «Дзеркало тижня»). «Трамп і Путін добилися обмеженого прогресу щодо Сирії, але Москва почала активніше намагатися дестабілізувати Україну. Путін не хоче розгортати масштабніші збройні формування, але бойові дії в Донбасі відбирають життя 5-6 людей на тиждень», – пише Адріан Каратницький.

Він нагадує, що останнім часом Кремль посилив свою агресію, додавши атаки на цивільні цілі, а також замовні вбивства на українській території, кібератаки, які шкодять економіці, і запустив процес політичної інтеграції окупованих регіонів з Росією.

Російський президент підписав указ про визнання російськими державними і приватними закладами так званих «документів» терористичних «ДНР» і «ЛНР». Економіка самопроголошених «республік» перейшла на розрахунок у рублях. Крім того, підконтрольні Москві бойовики захопили 40 українських великих підприємств на Донбасі. А в окупованому російською армією Криму з’явився так званий інтеграційний комітет «Росія-Донбас».

«Все це не означає, що Кремль вирішив безповоротно, на постійній основі відділити «ДНР» і «ЛНР» від України. Але Путін дуже хоче зробити так, щоб не залежно від статусу регіонів всім все одно розпоряджалася Москва, а не Київ. І все ж радикальні кроки Москви, включно з тими, які носять терористичний характер, дають зрозуміти, що Путін хоче зруйнувати Мінський процес, який почався 2015 року. І при цьому звинуватити Україну у відсутності руху в напрямку миру», – йдеться в статті.На думку Каратницького, США і Європа повинні рішучіше реагувати на нову інтенсифікацію російської гібридної війни. Призначення Волкера може означати, що США перейдуть до прагматичної жорсткої політики щодо Росії. Це хороший знак, який може означати, що «хімія» особистих контактів Трампа і Путіна не візьме гору над фізикою силової політики і дипломатії.

«Ще один крок»

Голова комітету з питань збройних сил Сенату США Джон Маккейн назвав заяву ватажка терористичного угруповання  «ДНР» Олександра Захарченко про створення «держави Малоросія» прямою відповідальністю  президента Росії Володимира Путіна. Про це  стало відомо виданням «Український  тиждень» й «Українська правда». За словами сенатора-республіканця, «амбіція Володимира Путіна щодо відновлення Російської імперії зробила ще один крок: проросійські сепаратисти в Донецькій області України проголосили незалежну державу з назвою царських часів  «Малоросія» (Little Russia). Основну відповідальність за це останнє грубе порушення українського суверенітету лежить на Росії Володимира Путіна, від керівництва, фінансування, війська та зброї якої цілковито залежать сепаратисти».

На його думку, «Путін розраховує, що чим більше його збройні сили і прихильники вб’ють українців, тим більше української території вони зможуть захопити. І чим більше Путін буде змушувати Україну віддавати свої обмежені ресурси на війну, а не на поліпшення економіки, тим більше він зможе розхитати владу в Києві і перешкодити Україні реалізувати її євроатлантичне майбутнє», – зазначає  американський політик.

США і європейські союзники, наполягає Маккейн, «повинні чесно подивитися в обличчя реальності і визнати, що не змогли кардинально змінити плани Росії в Україні протягом останніх трьох років». А відтак наголошує: заяви Вашингтона, що санкції будуть продовжуватися, поки Росія не виконає своїх зобов’язань, не діють.

«У спільній взаємодії США та наші європейські союзники повинні розробити політику і стратегію для збільшення дипломатичних, економічних і військових наслідків, від яких Росія буде втрачати, поки не виконає своїх зобов’язань перед Мінськими угодами», – підкреслює сенатор.

«Так є і зараз»

На брифінгу із Президентом Грузії Георгі Маргвелашвілі Глава Української держави Петро Порошенко нагадав: «100 років тому ми втратили незалежність – і Україна, і Грузія. І тим відповідальніші мають бути наші дії зараз для того, щоб зберегти і захистити український і грузинський суверенітет, українську і грузинську територіальну цілісність, українську і грузинську незалежність. Захистити нашу свободу і захистити нашу демократію». Він підкреслив, що «загроза для нашої свободи, незалежності і демократії є одна й та сама. І ми нікому не дозволимо диктувати майбутнє нашим великим народам. І це робить нас набагато ближче».

Український лідер наголосив: «Українці твердо вірять, як це було й раніше у скрутні часи – українці можуть розраховувати на братній грузинський народ так само, як братній грузинський народ може розраховувати на тверду підтримку українців! Так було у 2008, так було у 2013, так є і зараз».

«…фатальних  помилок»

Колишній кандидат в президенти Білорусі, політв’язень, лідер партії «Білоруська Християнська Демократія» Віталь Римашевський у коментарі «Народній Правді» наголошує, що «агресія Росії проти України налякала білоруську владу. Думаю, Олександр Лукашенко розуміє яку небезпеку для нього становить Кремль. Цей фактор визначає його рух в бік Заходу та України, бо так він намагається компенсувати вплив РФ на Білорусь».  Але при цьому пояснює,  що «тотальна залежність Білорусі від Росії є результатом попередньої політики Лукашенка, стратегії помилок, можливо, фатальних помилок.  Вся економічна залежність побудована на тому, що Лукашенко бачив себе в ролі лідера Союзної держави РБ і РФ. Йому здавалось це реальним, він витискав білоруську мову з державних інституцій. Та зараз ніяких шансів закріпитись на російському політичному полі у нього немає, він це розуміє».

Віталь Римашевський також констатує, що зараз Москва не може собі дозволити економічну підтримку Мінська, яка була в період високих цін на нафту. «Через те білоруська влада намагається налагодити відносини з ЄС, Україною та зберегти колишні відносини з РФ, не трансформуючи існуючу соціально-економічну модель Білорусі, – зазначає він. Тому візити Лукашенка в Україну треба розуміти саме в цьому контексті. Олександр Лукашенко не зацікавлений у конфлікті з Україною». Білоруський політик висловився і щодо майбутніх військових навчань «Захід 2017». Він не думає, що ці навчання приведуть до негативного сценарію – нападу на Литву чи іншу країну. Але при цьому пояснює, що у випадку російського наступу незначний контингент НАТО  в Польщі та країнах  Балтії «не зможе  стримати масштабний наступ російських військ».

Римашевський радить українцям не плекати ілюзій щодо його країни, оскільки «більшість громадян Білорусі перебувають під впливом російських ЗМІ, які у нас домінують, вони приймають московську точку зору». Натомість, нагадує політик, на відміну від більшості закомплексованих на московській пропаганді громадян, чинна «білоруська влада розуміє небезпеку». Він звертає увагу на парадоксальне явище: «Найбільш рейтинговим політиком в Білорусі лишається Путін. Його рейтинг зростає. В той час рейтинг Лукашенка поступово падає (за даними цьогорічного дослідження «Білоруської аналітичної майстерні», позитивно до Путіна ставляться 65% білорусів, Олександра Лукашенка в дослідженні не було, але станом на літо 2016, за даними центру NISEPI, його рейтинг перебував у межах 28-30%, тобто це найменш шанований білорусами лідер; до Петра Порошенка позитивно ставляться 2,4% білорусів – «Народна Правда»).  Найбільш цікавим є те, що рейтинг ЄС теж падає». Загалом же, переконаний Римашевський, поки що в Білорусі «Лукашенко лишається при владі, бо Москва не бачить лояльнішої заміни, а тому не може його усунути. Він відчуває цю загрозу. Якщо подивитись на вибори з 2001 року, альтеративні кандидати, риторика яких була направлена на підтримку Москви чи ті, які мали підтримку Кремля, репресувались навіть жорсткіше, ніж кандидати, підтримані Заходом».

«Являє  собою загрозу українській безпеці»

Олександр Хара, директор департаменту міжнародних багатосторонніх відносин Фонду «Майдан закордонних справ», називає дружбу України з Білоруссю  «замком  на піску» (див. УНІАН). «Зацікавленість Білорусі у співпраці з Україною зрозуміла, оскільки вона затиснута між Росією і Заходом, який до останнього часу намагався вплинути на режим Лукашенка, щоб припинилися репресії, щоб розпочалася певна демократизація цієї країни і щоб на загальновизнаних умовах Білорусь існувала як прикордонна з Євросоюзом країна. Тому для Лукашенка важливий прорив блокади, адже ще донедавна його вважали «останнім диктатором», – підкреслює він. До того ж, відтак уточнює, «Білорусь стала тим мостом, який пов’язує інтереси між українським та російським бізнесами. Враховуючи розрив прямих транспортних зв’язків і торгівлі з Російською Федерацією, Білорусь залюбки взяла на себе виконання цієї функції. І, звісно, має з цього певний зиск».

Крім того, констатує експерт, «у Лукашенка зберігаються надзвичайно складні відносини з Путіном. Оскільки у Росії лишається достатньо мало ресурсів, вона роздратована намаганням Лукашенка грати у свою гру». При цьому Хара резюмує: «Що дає Україні співпраця з Білоруссю – це філософське питання. Виходячи з того, що Білорусь є союзною державою Російської Федерації, воєнно-політичним союзником РФ, вважає НАТО загрозою своїй національній безпеці, а на території Білорусі розташовано декілька військових об’єктів РФ, і зараз обговорюється посилення цієї присутності, Лукашенко являє собою загрозу українській безпеці». На його думку, теза, нібито «Лукашенко контролює свою країну і не хоче стати частиною Росії, тому він і не нападатиме на Україну, і не дасть можливості зробити це Росії», надзвичайно слабка. Аналітик нагадує, що «крім того, Білорусь голосувала проти територіальної цілісності України в Генасамблеї ООН (тоді проти проголосувало 11 країн, включаючи Росію, Білорусь, Венесуелу тощо)». А відтак радить не забувати, що «у вересні відбудуться безпрецедентні навчання «Захід-2017», у яких братимуть участь і росіяни, і білоруси, пліч-о-пліч відбиватимуть якусь умовну агресію. Але насправді будуть відпрацьовуватися певні операції, в тому числі й проти України. Також буде відпрацьовуватися ядерний удар із тактичної зброї по Польщі».

Тобто, робить висновок Хара, «Білорусь не є миролюбною країною, з якою можна про щось домовлятися і будувати стосунки. Україна зараз заграється і будує «замок на піску», але все розсиплеться, тільки-но Путіну захочеться чогось більшого від Білорусі. Наприклад, складно уявити, що в разі, якщо Путін вирішить завдати удару по Києву з території Білорусі, Лукашенко відмовиться від цього, в результаті чого удару не буде. Я собі не уявляю, що Путіна зупинить Лукашенко в цьому питанні».

«…починає нову ідеологічну гру»

Політолог Петро Олещук на своїй сторінці у соцмережах назвав п’ять причин запуску Кремлем проекту «Малоросія» (його  окупанти доручили озвучити  лідеру бойовиків Захарченку). Він зазначає, що, по-перше, виникла адміністративна необхідність об’єднати два окупаційних анклави, оскільки «карикатурні вожді на кшталт Захарченка теж не мали правити три роки. Реальність підкорегувала плани, і у окремих республіках із прив’язкою до українських областей більше немає потреби». По-друге, дається взнаки й управлінський фактор: «Очевидно, ми маємо справу із технічною заміною правлячих еліт. Мабуть, скоро всі справи у Малоросії вже офіційно переберуть на себе десантники з Росії у вигляді господарників з російських регіонів. Їх можуть доповнити кілька відомих регіоналів-втікачів». Олещук звертає увагу й на ідеологічний вимір, висловлюючи припущення, що «Росія починає нову ідеологічну гру, зміст якої полягає у створенні іншої України – дружньої для Росії. За три роки вони збагнули: вести війну проти України під відвертими українофобськими гаслами собі дорожче. Вигідніше проголосити ціллю створення іншої України. Звісно, суверенної, але дружньої по відношенню до Росії. Якщо це так – слід очікувати на шароварщину в Донецьку і Луганську. З бандурами, віночками та вусами Шевченка. Росія, очевидно, буде зараз активно просувати неомалоросійство як ідеологію».

Водночас, підкреслює він, у політичному сенсі, «по суті, декларація Захарченка- це дзеркальне відображення мирних планів української влади. Мовляв, ми за реінтеграцію… Очевидно, це спроба перехоплення ініціативи, і демонстрації готовності домовлятися. Крім того, це виголошення формальних претензій на всю територію України. Так само як офіційна українська влада стверджує, що поверне всі території як тільки в Росії буде криза, так само і малороси оголошують про перспективи повернення Києва». І, нарешті, – п’ятий (символічний) фактор: «Цікаво, що 2014 року в Росії чітко розмежовували Новоросію та Малоросію із центром у Києві. Обидві були об’єктом зазіхань, але цілком автономними. Очевидно, проголошуючи Малоросію в Донецьку, вони здобувають символічну перемогу та символічно повертають усю Україну. Просто культурний центр Малоросії – Київ ще «чекає на звільнення».

«Усе це виглядає як повзуча анексія»

Про що  насправді свідчить заява «лідера» так званої «Донецької народної республіки» Олександра Захарченка про заснування нової держави «Малоросія» та його претендування на всю територію України? З цього приводу розмірковує у «DeutscheWelle» аналітик Костянтин Еггерт. Він вважає, що Кремль зробив ще один крок до анексії Донбасу. На думку Еггерта, «весь цей навмисний кремлівський туман – завіса, покликана до певного часу зберігати інтригу з приводу майбутнього фактично захопленої території Донбасу. Варто згадати, що відбувалося там останніми місяцями: визнання рубля офіційною валютою так званих «республік»; остаточний перехід шкіл на російські посібники та програми; фактичне захоплення підприємств, що належать українським фізичним і юридичним особам; визнання паспортів «ДНР» і «ЛНР» в Росії».

Відтак він резюмує: «Усе це виглядає як повзуча анексія. Але офіційно анексії не буде. Це, по-перше, занадто великий ризик нових, жорсткіших санкцій. А, по-друге, ідею входження  «ЛНР» і  «ДНР» до складу Росії, згідно з даними соцопитувань, підтримують не більше чверті росіян. Тоді як загалом «морально і матеріально підтримувати мешканців Донбасу, навпаки, згодна більшість».

Еггерт переконаний, що «триває підготовка офіційного визнання маріонеткових республік напередодні президентських виборів в Росії під приводом «порятунку російського населення». Зрозуміло, остаточне рішення іще не ухвалене – Кремль завжди намагається залишати собі свободу рук до останнього моменту. Але іншої ідеї, здатної створити хоч якусь патріотичну хвилю напередодні ключових для Путіна виборів, окрім російського націоналізму в стилі Мілошевича, в адміністрації президента, схоже, так і не знайшли».

Експерт зазначає, що для Путінового тріумфу і розкручування його рейтингу Кремль запусках процес «абхазизації Донбасу». При цьому Еггерт прогнозує, що «реакція Заходу на визнання сепаратистських утворень буде поміркованою. Думаю, що якщо Путін визнає незалежність «республік», то ЄС і США запровадять нові санкції. Однак вони навряд чи будуть надто жорсткими. До того ж, Берлін і Париж, схоже, не змінять негативного ставлення до постачання Україні озброєнь. Адміністрація Сполучених Штатів поглинена сирійської війною і Північною Кореєю, реформою системи охорони здоров’я і проміжними виборами в Конгрес. Захід, звичайно, може організувати бойкот чемпіонату світу з футболу 2018 року, який має відбутися в Росії. Однак і це поки не гарантовано». А відтак резюмує: «Україна знову стане жертвою Росії… Проект «Малоросія» може сьогодні виглядати дивною фантазією Захарченка. Проте, як показали останні 10 років, те, що здається дивним сьогодні, легко перетворюється на політичну реальність завтра».

Такі та інші попередження небезпідставні. Плекати ілюзії, коли РФ підтягнула до кордонів України потужний наступальний кулак, не варто. Навряд чи це просто «гра м’язами».

До того ж фактор часу поки що –  на користь кремлівського режиму, який розуміє, що «промедление смерти подобно». До речі, судячи з інформацій про другу неформальну зустріч Дональда Трампа  з Володимиром Путіним  на саміті G20, звинувачень на адресу України за начебто втручання в американські вибори 2016 року, РФ може  незабаром вдатися до радикальних кроків у питанні «обустройства Украины».

Тим паче, що й внутріукраїнські настрої  у значній мірі сприятливі для цього. Під час презентації соціологічного дослідження «Громадська думка стосовно непідконтрольного Донбасу: що змінилось?» директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна  минулого тижня заявила, що абсолютна більшість населення України (70%), як і рік тому, вважає, що для досягнення миру на Донбасі можна йти на компроміси. Встановлення миру на Донбасі силовим шляхом бачать 18% опитаних. Нагадаємо, що це дослідження Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічна служба Центру Разумкова провели з 9 по 13 червня 2017 року.

На традиційних і нових викликах, які можуть «зрезонувати» у вигляді «гримучої суміші», акцентували увагу і ЗМІ: «Втрата людяності. Байдужість. Порожнеча» («УП»), «Проект «Малоросія» –  провокація Кремля, – німецьке видання» («24»),«Радіо Свобода Daily: Росія «узаконила» односторонню відмову від громадянства України» («Радіо Свобода»), «МЗС Польщі залишило нісенітниці Захарченка про «Малоросію» без коментарів» (Укрінформ),  «У Єврокомісії назвали Україну та Польщу «двома різними світами»(УНІАН), «Гройсман: Україну мають будувати українці» («ГОРДОН»), «Сепаратистські» справи Луганщини. Прихована амністія» («УП»), «Звинувачення США на адресу України: якими будуть наслідки» (УНІАН), «Рай» для бойовиків, стоп-листи, голосування щодо Криму й інші особливості дружби Лукашенка з Україною» («ЛБ»),   «Заплутався, як риба в сітці: три причини, чому Лукашенко хоче дружити з Україною» («Народна Правда»)…

Як наголошує у Facebook координатор Групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук, «заява про  «Малоросію» – це черговий сигнал, що Москва не збирається виконувати жодних домовленостей і готова піти на загострення. У контексті підготовки до масштабних навчань «Запад-2017» (заплановано на середину вересня), Кремль може ініціювати різні заклики «про захист» «від народу Малоросії», аби ще більше загострити обстановку і використовувати це для торгу під час переговорів».

При цьому Кремль у реалізації імперської стратегії фактично відмежовується від радянських доктрин «рівноправності народів». Пригадаймо Путінове «відкриття» щодо сутності українців: «Мы в общем-то один народ». Як і «молитвенну» системну інформаційну локшину «воїнів у рясах»  про «Русский мир». У цьому контексті вже восени Дума може ухвалити законопроект депутата-єдинороса Костянтина Затуліна і визнати громадянами РФ осіб,  родичі яких жили колись на території Російської імперії і Радянського Союзу «на момент закінчення їх існування», тобто  – значну частину мешканців як України, так і Польщі, Фінляндії, Узбекистану, Таджикистану…

Апетити Кремля  може стимулювати й прискорити їх реалізацію  масштабна недалекоглядна політика чинної польської влади, враженої вірусом шовінізму та авторитаризму. У Варшаві, яка в політиці щодо Києва де-факто підіграє Москві, тривають протестні акції.Громадян обурює судова реформа, рух країни до диктатури. Цілком ймовірно, йдеться про польський Майдан. Якщо польські високопосадовці надавно погрожували Україні заблокувати її гіпотетичний вступ до ЄС за «неправильну» історію, то зараз Євросоюз  готовий побавити Польщу права голосу в ЄС.

Тиждень, що розпочинається телефонними перемовинами лідерів держав «нормандського формату», навряд чи матиме ознаки «відпочинкового». Судячи з загострення ситуації на Донбасі, завершення липня буде гарячим не лише у температурному вимірі. Будьмо!

Віктор Вербич