Поки Луцьк досі оговтується від підняття ціни на проїзд у маршрутках, а частина лучан тільки наважується пересідати на велосипед, 18-річна студентка Софія Перепеча долає кілометри міського асфальту верхи на коні. Красуню-вершницю у Луцьку можна зустріти у будь-якій частині міста, а жителі мікрорайону ДПЗ вже й узагалі не кидають у бік наїзниці здивованих поглядів.

Першокурсниця найбільшого волинського вишу Софія Перепеча – донька відомої у Луцьку художниці Оксани Перепечі. Саме мама наполягла на тому, аби купити для доньки коня. Річ у тім, що декілька років батьки Софії не могли мати дітей,  а коли дівчинка народилася, то постійно хворіла. У сім років  вона здолала важку недугу – запалення головного мозку (енцефаліт). Хвороба не минула безслідно й дала ускладнення на ноги. Тож у пошуку порятунку для доньки батьки вирішили використати метод реабілітації, заснований на занятті верховою їздою. У сучасній медицині його називають райттерапією.  Вважають, що завдяки верховій їзді поліпшується координація й підвищується м’язовий тонус. Унікальність же цього методу в тому, що м’язові імпульси коня передаються вершникові і приводять в дію м’язи останнього.

Тож  для семирічної на той час Софійки купили лошицю Сантану. Їздили за нею аж до циганського барона на Львівщину.

«Я була ще маленькою, хворобливою. Спочатку нічого не вдавалося. Нервувалася, зістрибувала з коня, кричала, що ніколи більше не сяду. Їздити не вміла ні я, ні Сантана. Тому ми вчили одна одну, разом падали і разом злітали, разом долали власні страхи. Дуже допомагала мама, яка і сама через мене опанувала верхову їзду. Згодом я повністю виздоровіла. Думаю, ключову роль відіграла саме Сантана», – розповіла Софія.

З часом батьки віддали дівчину до школи верхової їзди. Вона брала участь у змаганнях, перемагала, навчалася. Утім, через деякий час перестала займатися кінним спортом професійно. Сантану ж не залишила, і навіть не пригадує день, коли б не їздила нею верхи. Через це, а ще через войовничий характер, знайомі часто називають Софію амазонкою.

Живуть Перепечі у приватному секторі на вулиці Цегельній. Тож Сантана має свої «хороми» у хліві на подвір’ї. Влітку, щоправда, кобилка майже весь день пасеться у парку неподалік від дому. У будинку  господарі теж приділили чималу увагу улюблениці-скакунці. На фасаді мама Софії Оксана Перепеча намалювала голову Сантани, а у художній добірці – чимало картин із її зображенням.

Дівчина запевняє, що Сантана – невід’ємна частина її сім’ї. «Не уявляю, як її могло не бути у моєму житті. Пригадую, коли ми тільки її привезли, то вона могла втекти. Ми ходили вулицями, питали, чи ніхто не бачив коня. А люди крутили біля скронь пальцями, бо ж місто таки. А зараз, коли ідемо, наприклад, вигулювати собак, то її теж беремо. Вона просто собі іде за нами, без поводів, так само, як собаки. Я її майже всюди можу взяти з собою. Але різне було: і падала з неї, і руки-ноги ламала», – поділилася спогадами Софія.

«Ми з нею вже 11 років разом. Я вже її вивчила. Вона стала спокійнішою. Але, скажу чесно, не знаю, чи змогла б посадити на коня свою дитину», – зізнається Софія. Натомість наразі вона навчає верховій їзді п’ятьох дівчат різного віку, а щонеділі та у свята вони із Сантаною катають дітей у Центральному парку Луцька. В господарських цілях вершниця свою скакунку не використовує. Із посмішкою пригадує, що один раз намагалася зорати нею рядок на грядці, але марно.

«Вона в мене дуже ревнива. Якщо бачить, що хтось мене обіймає, то може капризувати. Але як дам цукерку, то образа швидко минає», – сказала Софія, посміхнувшись в бік Сантани, яка всю нашу розмову перебувала поруч, прогулюючись разом із нами парком.

Дівчина впевнена, що на світі важко знайти людину, яка б розуміла її краще за Сантану. Все найсокровенніше, каже, може довірити тільки їй, хоча друзів в Софії достатньо.

«Отак ми і творимо світ одна одної, я – її, а вона – мій», – завершила розповідь Софія.

Автор статті – Іванна Рудишин.