У ці передсвяткові дні не хотілося б про сумне,але… Ми можемо робити що завгодно,готуватися до святкових корпоративів,скуповуватися на базарах до новорічних застіль,планувати різдвяні поїздки у Буковель чи Єгипет,але війна незримо буде присутня скрізь,де б ми не були. Це тільки здається,що вона там,далеко. Насправді вона геть поруч. На вашій вулиці,може навіть у вашому будинку. Нагадає про себе якимось кадром з екрану,чи постаттю людини у камуфляжній формі,яка йде до тролейбуса і кульгає. Чи самотніми оселями,в яких уже давно не пахне чоловіком,де чекають не дочекаються дітлахи міцних татових обіймів,а дружини — палкого поцілунку. Війна не дає забувати про себе ні на хвилину,ні на секунду. От і мені днями вона знову нагадала про себе кадрами параду українських полонених у Донецьку 24 серпня 2014 року. Один із наших військових,який був там,коментував ці кадри,згадував,як люди з натовпу кидали у наших хлопців пляшки з-під води,яблука,вигукуючи лайливі слова. Як знущалися,принижували. Ні,не бойовики,а звичайні донеччани,з якими ще вчора ми жили в одній країні,їли той самий хліб,який вродила багатюща українська земля,прокидалися під одним сонцем,тільки вони раніше,бо вони на Сході,а ми пізніше,бо на Заході. Люди,з якими двадцять три роки поспіль ділили спільні радості й горе,здобутки й втрати,і раптом — така всеохоплююча,спопеляюча ненависть. Чому? За що? Чому наші громадяни,які ще вчора носили в кишені український паспорт,так люто ненавидять все українське? Невже їм невідомо,що батьківщина не продається за жодних обставин,які б претензії ми до неї не пред’являли. Не продається і все тут,як писав Борис Філатов,нинішній міський голова Дніпропетровська. Звідки,з яких же глибин душі піднімається це почуття ненависті до всього,що пов’язане з батьківщиною? Це питання не дає мені спокою. Хоча відповідь на нього,на жаль,очевидна… 
«А що хотіти,якщо їм зранку до вечора вбивають у голови мантри про «фашистів»-укропів,про розіп’ятих хлопчиків і артобстріли житлових будинків «укропівською» артилерією?» — скаже хтось і матиме рацію. Так,ці люди стали жертвами російської пропаганди. Так,зазомбовані телеящиком. Все ніби зрозуміло. Мільйони мешканців Донбасу стали інвалідами гібридної війни,у якій інформаційна складова — головніша навіть за «Гради» з танками. Та все одно не вкладається в голові: як можна знущатися над беззахисним,пораненим полоненим,навіть якщо він ворог? Не може жодна пропаганда перекреслити того,що становить суть людяності. Дивилася ці кадри з донецького параду,і мимоволі згадала іншу картину. Влітку цього року мені випало познайомитися з 85-річною Марією Маковецькою з Хотешова,що на моїй рідній Камінь- Каширщині. В селі її кличуть баба Польова. Донедавна без неї не обходилося жодне весілля,бо стільки обрядових пісень,як знає вона,в селі вже ніхто не знає. Її пісні записували навіть київські фольклористи. Бабця Марія й мені наспівала дивовижні ягідні пісні,яких я ніколи не чула,хоч виросла на Поліссі за якихось двадцять кілометрів звідси. Та вразило у спілкуванні з цією надзвичайно щиросердною жінкою не лише це,а її спомини про війну. На долю її родини випали великі страждання і випробування. Тато в Америці помер,мати залишилася сама з чотирма дітками. Війна,лютував тиф,німці безкінечно бомбили й били по Хотешову. Влітку 1944 року ці краї звільняли від німецьких окупантів. За 9 кілометрів від Хотешова проходила лінія фронту.
— Німець вельми палив село з самольота. У нас все погоріло: 12 овечок,2 корови,все. Був котик,і той згорів… Німець все хотів нашу церкву побити. Але летить снаряд,то перельот,то недольот. І ніяк не втрапив. Бо не було таких докажчиків,як зараз. Помню,бомба якось впала біля хліва,а нас там повно,цілий хлів. Осколки розлетілися скрізь,але Бог зробив так,що ні одну людину не поранило. А снаряд,коли донизу опускається,то як курка квокче. Досі помню. Якісь солдати хотіли нас в Островок виселити,а потім до Лукова вивезти. Та люди не захотіли,втекли у ліс. Нас — четверо ротів на материній шиї. Мати поділить скибочку хліба на чотирьох,а ми її в пазуху ховаємо,щоб на потім зосталося. А в пазусі тій стільки вошей,ой люди! Виймеш хлібець,воші здмухаєш — і їсиш. А як гнали через наше село німців плєнних,то конвой разрешив їм віддихнути. Посідали вони коло рову. Наші жіночки поприходили,поприносили хто картоплину,хто хлібину,тицяють їм. А вони їм руки цілують,а тоді вже беруть. Щоб вите,дітки,того не знали й не бачили… Хто війну тямить,той кликати її ніколи не буде,— не стримувала сліз 85-річна Марія Власівна,згадуючи ті страшні часи.
Хіба могла 14-річна Марійка забути цей урок гуманізму і людяності? І сьогодні баба Польова не може пройти повз голодного чи бездомного. Буває,у Ковелі на вокзалі побачить когось — тиць якусь копійку. З неї сміються,що Польова геть дурна,дала гроші заброді,який їх проп’є. А вона каже: «Куди він їх потратить — то його діло». І всі замовкають. Помре хтось в селі — однесе 100 гривень. Бо завжди пам’ятає: де б не ступав — згадуй Господа…
Голодні поліщуки,хати яких розбомбили й спалили німці,ділилися останнім харчем із німецькими полоненими солдатами,своїми ворогами. Чи вони менше потерпали від ворога,як нині донецькі начебто потерпають від українських військових? Або інший приклад. «І ще згадується вечірня молитва бабусі — «за усіх воєнних і усіх полонених…» І ці слова з бабусиної молитви «за усіх» чомусь глибоко запали в мою душу. Мама розповідала,як під час війни над селом було збито німецький літак і двоє ще зовсім юних хлопчиків-пілотів,потрапили в полон. Тимчасово їх,поранених та зболених,утримували у приміщенні сільської школи. Наших простих сільських жіночок-матерів не навчали гуманізму у школах та вузах,але я ще й досі пам’ятні бабусині слова: «А що коли й нашого ось так підіб’ють десь на чужині? То може і там знайдеться якась добра людська душа» (її син теж був льотчиком,але радянським). І як не сутужно було,але спакували що могли з їжі та за наказом бабусі мама віднесла пакуночок до школи для полонених. Розповідала мама,яку вдячність бачила в очах цих німецьких хлопців,кинутих,як і наші,в жахливі жорна війни,і сльози… А дядько повернувся з фронту,з війни живий та здоровий,з бойовими нагородами,без поранень пройшовши всі пекельні дороги війни». Тому й повернувся,що мати вимолила це повернення і своїм милосердям заслужила таку ласку для свого сина. Ці люди жили на Житомирщині,а описав цю історію у свої спогадах,присвячених 20 річниці Народного Руху України,відомий волинський рухівець Ігор Семенюк.
 
Навіть під час маршу полонених німців по Москві,який відбувся 17 липня 1944 року,коли столичними вулицями провели 57 000 німецьких солдатів та офіцерів,як свідчать історичні джерела,агресивних або антинімецьких випадів було дуже мало. Хоча Берія у своєму звіті доповідав Сталіну,що «во время шествия со стороны населения было большое количество антифашистских выкриков: „Смерть Гитлеру!“ и „Смерть фашизму!“». Але ніхто не кидав у полонених німців ні яблуками,ні помідорами. Полонених не принижували,і 19 генералам,6 полковникам і підполковникам дозволили залишитися у військовій формі та не зняли з них бойові нагороди. І це теж багато про що говорить. А з українських військових донецькі бойовики не просто зривали погони,а творили речі,про які страшно згадувати…
Нещодавно оприлюднила результати своєї роботи група поляків на чолі з Малгожатою Госєвською,яка збирала відомості про російські злочини на Донбасі. В інтерв’ю польській газеті Tygodnik Powszechny один із членів цієї групи — колишній польський поліціянт Адам Новак розповів про понад 70 задокументованих фактів знущань над українськими полоненими військовослужбовцями й добровольцями. Всі ці факти польськими парламентарями будуть передані в Гаагу у міжнародний трибунал. Він розповів про найжорстокіших убивць серед бойовиків. Що це за люди,хто вони?
— Дуже різні. Найгірша група — це найманці з кавказьких республік. Чеченці і осетини,а ще донські козаки з Росії. Вони відрізняються особливою жорстокістю. Але інші групи мало їм поступаються. Є,наприклад,організація під назвою “Російська православна армія” — це добровольці з Росії. Їх відрізняє особлива агресія щодо іновірців,тобто тих,хто не належить до Православної церкви Московського Патріархату. “Іновірців” можна вбивати. Найбільш жорстоко вони переслідують українських протестантів. До війни там було невелике протестантське співтовариство. Вони вбили кількох священиків,в деяких випадках разом з їхніми родинами. Інших катували з особливою жорстокістю. Бували ситуації,коли їхні дії,наприклад напади на протестантські храми,православні священики благословляли. Коли я слухав свідчення про цю “армію”,у мене складалося враження,що це просто православні джихадисти. В інтернеті я знайшов їхні відеоролики,наприклад інструкції,як “православно” чистити зброю,щоб воно довше служила. Була розмова з “кіборгом”,я не можу її забути,хоча намагаюся зберігати психологічну дистанцію. Він потрапив у полон пораненим,нашпигований осколками. Він розповідав,що росіяни замість того,щоб зробити йому якусь перев`язку,почали його катувати. А російська санітарка вмовляла колег,щоб вони його кастрували. На щастя,до цього не дійшло. Або інша історія: український солдат розповів,як його взяли в полон чеченці і запитали,чому він віддає перевагу: щоб вони вирізали йому серце,відрізали геніталії чи вухо? Він вибрав вухо. І йому відрізали. Його пораненого колегу добили. Потім прийшов якийсь командир і заборонив добивати інших. Чоловік вижив,я з ним говорив. Його фотографія є в доповіді. Вуха у нього дійсно немає».
Це нагадування для тих,хто все ще вірить казкам про старшого брата на Сході,про братній російський народ. Ми ще маємо якусь крихку надію,що колись відтятий Путіним шматок Донбасу повернеться в Україну. Тішимо себе ілюзіями,що коли Україна вступить в ЄС і заживе як Європа,донеччани й луганці опам’ятаються і зрозуміють,як вони помилялися. І тоді попросяться назад в Україну. За той час,поки ми будуватимемо нову й привабливу країну за зразками справжньої демократії,в окупованому Донецьку й Луганську виросте ціле молоде покоління,яке люто ненавидітиме все українське. Їх уже виховують у цьому дусі. У донецькій школі № 46 до 70-річчя Перемоги діти на сцені імітували розстріл не фашистів німецьких,а… українських військових ( на фото). Вже сьогодні тамтешніх дітлахів записують у «захарівці» — організацію на зразок піонерії,названу на честь лідера ДНР Захарченка. Крім любові до Батьківщини,народу і Донбасу,члени цієї організації повинні шанувати «память погибших бойцов и готовиться занять их место». А ще завжди «захаровец» має повідомляти старшим про негідну поведінку інших,тобто стукати. Кого виховає ця дитяча організація — здогадатися неважко. Нових російських джихадистів,які вбиватимуть українців. Нам потрібен такий Донбас,який тримається на ненависті? Ми й досі не хочемо усвідомити,що Путін створив там фактично другу Палестину чи Осетію,неважливо,як називатиметься територія за лінією розмежування. Згадаймо історію Кіпру,який вже 41 рік як розділений на південний і північний. Перший є членом ЄС і приваблює потоки туристів з усього світу,а «Турецька республіка Північного Кіпру» (ТРПК) досі називається окупованою територією і не визнається в світі ніким,крім Туреччини,яка цю частину острова окупувала. До речі теж під приводом захисту турків від посягань грецької влади приєднати Кіпр до Греції. У буферній зоні між ними лінію розмежування охороняє контингент Збройних сил ООН,між грецькою і турецькою частиною не існує дипломатичних відносин,і турецька частина закрита для в`їзду з грецької сторони. Такий сценарій цілком можливий і в Україні.
Тому можу сказати: причина ненависті частини мешканців Донбасу до України не лише в антиукраїнській істерії,яку організував Путін на своїх,як він вважає,землях і в самій Росії. Причина у вихованні й моральності тих,хто заселив свого часу вимерлий від голодомору Донбас. Серпомолоткаста ідеологія вчила ненавидіти всіх,хто думає не так,хто вірить не так,хто одягається не так,не ту музику слухає,не ті книжки читає. І навіть тепер,коли місце Генсека і парторгів зайняли московські батюшки,суть ідеологічної роботи не змінилася: всі,хто проти Росії і «русского мира» — вороги. Ці люди давно забули,що таке справжня любов. Бо вони ніколи не любили себе. Завжди принижені,обібрані то владою,то бандитами при владі,вони цілували руки тим,хто кидав їм кістку з барського стола. І вважали це щастям. Те наймерзенніше,що дрімало в їхніх совкових душах,вихлюпнулося умить,як тільки прийшли «свої» зі зброєю і запахло захланним духом сталінщини: сусід почав писати доноси на сусіда в ДНР,бабці раптом стало цікаво,до якої церкви ходить її сусідка і т. п. Чого дивуватися,що такі «громадяни» прив’язували до стовпів «позора» своїх же земляків за доносами і плювали їм в обличчя. І що кидали пляшки в українських полонених на тому параді. Де б не ступав — згадуй Господа. Це точно не про них…
 
Нещодавно прочитала в соцмережах сповідь росіянки з Нижнього Новгорода Катерини Стульської,і на серці стало тепліше. Після всіх україноненависницьких виступів так званої російської еліти на кшталт Валентина Гафта,Валентини Тализіною та іже з ними,які були прекрасними акторами й виявилися абсолютно обмеженими й сліпими громадянами,її слова вселяють надію,що любов все одно переможе ненависть. Має перемогти. Зберігаю стиль автора,тому не перекладаю її допис українською:
 
— Мне никогда не приходилось чувствовать ненависть к любимому человеку. Только с любимой страной вот случилось. Недавно мы летели из Омска в Москву. Я не могла заснуть от усталости и смотрела в окно. Говорят,что когда ненавидишь того,кого любишь,то глядя на него,спящего,можешь простить ему все на свете,но только пока его глаза закрыты. Моя страна спала: прекрасная,безгрешная,огромная. Людей сверху не видно,как не видно того,что они творят в своей невинности и своем неведении. Но когда люди просыпаются,моя страна сейчас больше всего похожа на зомби. На страшного,полуразложившегося,забывшего себя,агрессивного,безжалостного и токсичного зомби. Можно повторять как мантру: она “вынесет все,что Господь ни пошлет”. Но это не Господь посылает,а мы выбираем. И нет в мире бесконечного ресурса,чтобы заглатывать дыры от этих наших выборов. Моей страны,которую любила,уже нет. А я только теперь поняла,как ее любила. Сейчас остается только честно делать свое дело,учить детей и хранить из последних сил то,что осталось. Хотя бы для себя и для своих. Столько,сколько получится. Последнее время вокруг нас все больше ненависти. Люди все больше делятся на “мы” и “они”. Я не аналитик,я мать,дочь,жена,преподаватель. Не хочу ненависти,хочу только любви… В мою душу стучится ненависть. Мне предлагали ненавидеть Украину и украинцев. Люди,это психиатрия. Судьба нашей общей когда-то родины такова,что чистых национальностей практически нет. У множества русских есть украинские предки или родственники в Украине. Как я могу ненавидеть часть своей семейной истории,часть себя самой? Если кто-то начал ненавидеть Украину,он просто дал себя обокрасть. Точнее даже — дал себя изуродовать.
У меня растут дети. Как мне учить их любить свою родину,если их родина сейчас творит такие вещи? Как учить их уважать свой народ,если народ,ослепленный обманом,с какой-то страстью бросился ненавидеть?»