Оксана Забужко в інтерв’ю Володимиру Коскіну «Нас хочуть позбавити європейської України» акцентує увагу на невипадковості кампанії проти Шевельова у Харкові і проти Франка у Відні,виходу у світ опусів Табачника «Утиный суп по-украински»,«Фашизм в Україні: загроза чи реальність?».

«Як працювала сталінська і дотепер працює російська пропаганда? Коли українець – хороший,це означає,що він «советский воин»,або ж навіть просто пишуть,що він «російський воїн»,– констатує письменниця – уродженка Луцька. – А якщо він робить щось не те,тоді обов’язково підкреслюється,що він українець. Отакі політтехнології. Нашому поколінню це звично,це просто кадебешні штучки,кадебешні провокації,нічого не міняється,той самий стиль і почерк».

На її думку,українцям слід «учитися культурі подавання голосу. Авжеж,ми маємо за собою сімдесят років мовчання,ми не говорили про певні речі,але за 22 роки можна було якось навчитися висловлюватися,визначати позицію,тобто не тільки виходити на Майдан й виголошувати,демонструвати,що ми проти несправедливостей,а артикульовано подавати сигнали в різних місцях… Українці діють тільки тоді,коли їх б’ють кувалдою по голові,вони починають щось думати і ворушитися. А в режимі діалогу нема якихось дій на випередження».

Забужко також висловила свої міркування щодо люстраційного процесу в Україні. По-перше,вона зауважила: «Олігархи далеко не найгірше,що ми маємо». По-друге,нагадала,що «слово «люстрація» вже автоматично асоціюється з комуністами. Люстрація у Польщі,Литві,Чехії,в країнах східної Європи не стосувалася комуністів,це була люстрація людей,які співпрацювали зі службою безпеки,це – декагебізація». На її думку,«саме агентура – це закладена міна під незалежність. До агентів тягнуться ниточки з ФСБ,їх можна в будь-який момент смикнути і сказати: виконуй завдання,роби те і се,працюй на той чи інший сценарій».

Письменниця наголошує,що «за відсутності люстрації важко розібратися з криміналітетом,ми не знаємо,хто з цього спруту піднявся на газпромівські гроші». Вважаючи,що проблеми України зумовлені «люстрацією,котра не відбулася,тут не в комуністах справа»,вона пояснює: «А річ у медведчуках,клюєвих і в інших людях,котрі працювали на КДБ і працювали як агенти КДБ». А відтак висловлює побажання: «Нам би на теперішньому етапі відбитися від кадебізації всієї країни,яка загрожує з півночі по повній програмі. І тут уже напрошується аналогія з тим,що відбувалося у війні спецслужб з підпіллям в сорокові-п’ятдесяті роки,коли ти дійсно не знаєш,кому можна вірити,хто є Стодоля з чотирьох українців,якщо цитувати «Музей покинутих секретів». Роблять так,щоб ніхто нікому не вірив,створюють атмосферу тотальної підозріливості». Забужко вважає,що волання «Лови злодія!» ,«Провокатор!»,«Банду геть!» – це «по суті почерк спецслужб: війна всіх проти всіх,і в цій каламутній воді дуже добре ловиться рибка,яка їм потрібна».

Вона підкреслює: «Нині треба,певно,говорити не про сили,якими можна розпочати юридичну процедуру люстрації,а про механізми самозахисту,про те,що називається доброю поінформованістю. Добра поінформованість дає змогу впізнавати матрицю підступних намірів. Нині найліпше,найспокійніше і найвпевненіше,я звернула увагу,поводяться історики,тобто ті,хто розуміє,впізнає,ідентифікує,ті,хто в темі. Тож найактуальнішим стає,як в добу боротьби з неписьменністю,гасло «Знання – сила». Вчімося самозахищатися».