У 96-сторіноковій книзі «Сором» етнограф,журналіст і кінематографіст у чотирьох аналітичних статтях («Сором у чистому прояві»,«Сором навиворіт»,«Перша шлюбна ніч»,«У кого менше сорому») Віталій Клімчук грунтовно розглядає проблематику «забороненого» пласту українського фольклору.
 
Відтак він пропонує увазі читача як українські сороміцькі пісні,так і російські «озорные песни». Верстку,художнє оформлення книги виконав Володимир Камінський.
 
Віталій Клімчук,побувавши у редакції «ВП»,роздумував: «Кому як не українцям має бути не соромно за свою культуру,усну і пісенну творчість,повноцінні насичені глибоким змістом звичаї та обряди. Гордість розпирає груди за неоціненний фольклорний скарб отриманий від пращурів та примножений сучасниками. Проте виникає дилема – як бути із сороміцькою творчою спадщиною? Перекліпати і перечервоніти,зробивши вигляд,що нічого такого у нас нема і ніколи не було? При недавніх державних структурах хтось мужньо заявляв,що у нас «нема сексу»,але наперекір усьому маленькі українці звідкись з’являлись і згодом самі ставали батьками. А цьому і передувала творчість,що розбурхувала емоції молодих сердець сороміцьким змістом народних творів. «Соромно сказати,приховати – гріх» – гласить дідівська мудрість,але «Стид-не дим,очі не їсть» – заспокоює інша. Говорити про речі сороміцькі прийнято серед усіх народностей,які продовжують власний рід не з пробірки а природнім шляхом – «У кого є Бог,в тому є і сором».
 
При цьому він мотивував,що «продовження нас у дітях відбувається тільки із благословення Всевишнього,так що пропонована книга із сороміцькою народною творчістю у піснях,приказках та загадках послужить ще одним прикладом талановитості нашого українського етносу,який стоїть на кілька щаблів вище у культурному розвитку за свого північного сусіда (старшого брата),який впродовж багатьох десятиліть сіяв у наших мізках похабщину й цинічну творчість». А відтак уточнив: «Утім – папір не червоніє від сорому,а той,хто читатиме,хай знає і про таку сторону творчості українців,за яку,за великим рахунком нащадкам не соромно».
 
Віталій Клімчук також зазначив,що «сороміцькі пісні по праву вважаються народними,але такими,що не заслужили поваги у народу. Нічого спільного з частівками також не мають.Оспівуються у них сороміцькі речі,але без грубих матюків та лайок.Однозначно що зі сцени таких пісень не виконують і на широку гласність вони не претендують.Підпільними вважати їх також не можна.
 
Бо пісня має крила,і,злетівши ввись,втрапляє в очі та вуха кожному сущому. Дорослі дяді та тьоті самі ж ті пісеньки складають та навчають дітей. Як правило чужих – з них спитають чуженькі мама з татом а дорослим вчителям буде потішно з того дійства. А що ж такого сороміцького можна придумати у піснях?
 
Про любов та кохання,охання,ахання та зітхання під вербою,розлуку,заплакані очі – це все трішечки не те. Від таких почуттів не соромно як співаючим,так і слухаючим. А ось якщо сконцентрувати увагу слухачів не на очах,косах,гнучкому стані та могутній статурі. Якщо заспівати про па рубоцький та дівочий організм в плані статевих відмінностей. Це вже буде щось. Тоді і дівочі очі опускаються долу і щоки рум’яніють від приємного сорому».
 
Книга Віталія Клімчука «Сором» стане у добрій нагоді тим,хто намагається незакомплексовано поглянути на багатогранну українську народну творчість.