Сергій Дзюба є автором 46 книг – збірок поезій «Колись я напишу останнього вірша» (Київ,1995),«Сонце пахне снігом і яблуками» (Київ,1997),«У липні наших літ» (Ніжин,2006),пародій «Любов з тролейбусом» (Ніжин,2003),«Зима така маленька,мов японка» (Ніжин,2004),«Кожній жінці хочеться… на Марс» (Ніжин,2005),казкових повістей «Кракатунчик ? кленовий бог» (Чернігів,1999),«Гопки для Кракатунчика» (Чернігів,2003),«Душа на обличчі. Нові пригоди Кракатунчика та його друзів» (Луцьк,2007),прози та публіцистики «Тато у декретній відпустці» (Ніжин,2007),«Як я був агентом ЦРУ» (Ніжин,2008),«Ловець снів» (Чернігів,2009),«Замінований рай» (Чернігів,2009),«Заєць,мавка і кулемет» (Чернігів,2010),«Королі і «капуста». Неймовірні пригоди українця Павлюка» (Чернігів,2011),«Життя між кулями» (Чернігів,2011),«Троянці» (Чернігів,2012),рецензій «Несподівані зустрічі продовжують життя» (Чернівці,2013). У співавторстві з Іриною Кулаковською написав книжку для дітей «Потягуськи» (Луцьк,2008).

Член Національної спілки письменників України (з 1996 року).

Лауреат міжнародних,всеукраїнських та обласних премій і конкурсів: ім. М. Коцюбинського (1998),ім. М. Гоголя («Тріумф») (1999),ім. В. Стуса (1999),ім. Д. Нитченка (Україна – Австралія,2000),ім. І. Кошелівця (Мюнхен,Німеччина) (2003),ім. Г. Сковороди («Сад божественних пісень») (2005,2011),ім. В. Чорновола (2010),ім. М. Лукаша (2010),ім. П. Куліша (2011,2013),ім. Л. Глібова (2012),ім. П. Мирного (2014),ім. Л. Нобеля «Будон» (Удмуртія,2014) та ін.

– Сергію,ми познайомилися у 2007 році на луцькій презентації Твоєї дитячої трилогії «Душа на обличчі»,яка вийшла друком у видавництві «Твердиня». На презентації окрім дорослих шанувальників літератури зал був заповнений дітьми. Ти декламував вірші,читав пародії,розповідав бувальщини,анонсував майбутню книжку «Потягуськи». Присутні – дорослі й діти – слухали,сміялися з жартів,запитували,долучалися до розмови. Повертаючись до тієї давньої презентації й пригадуючи рік,коли з’явилася книжка про кленового бога Кракатунчика,хотів би запитати,чим є для Тебе дитяча література?

– Дитячу літературу я дуже люблю. І зараз із задоволенням читаю книжки для малечі,які створили прекрасні письменники: Всеволод Нестайко,Володимир Рутківський,Анна Багряна,Василь Слапчук,Марина Павленко,Іван Андрусяк,Леся Вороніна,Анатолій Качан,Ігор Павлюк,Мар’яна Савка,Михайло Слабошпицький,Тетяна Винник,Олександр Дерманський…

Справа в тому,що нудну книжку діти просто не читатимуть. Вони прагнуть дізнатися щось нове,хочуть неймовірних пригод,дотепних історій. В Україні немало дитячої літератури,однак зазвичай це – твори,написані дорослими для… дорослих. Чи то вони вже не пам’ятають,як самі були дітьми,й пишуть для якихось ненормально правильних малюків – повчально,дидактично і нудно. Але справжні дитячі письменники у нас є,я їх щойно назвав. А Всеволод Нестайко – це взагалі світовий рівень!

Багато хто вважає,що мої книжки для дітей – це найкраще з усього,що я створив. Власне,загальний наклад усіх трьох повістей (чи романів,як їх тепер називають) про Кракатунчика – вже 38 тисяч примірників. Це – при тому,що казкова трилогія побачила світ в незалежній Україні. «Кракатунчик – кленовий бог»,«Гопки для Кракатунчика» і «Душа на обличчі. Нові пригоди Кракатунчика та його друзів»,дякувати Всевишньому,досі не залежуються на прилавках. І я отримую зворушливі відгуки та малюнки від маленьких читачів. Одна дівчинка настільки майстерно зобразила головного персонажа – кленового бога,що її картина висить на почесному місці в оселі моїх батьків.

Якось їхав зранку у тролейбусі. 17-літня дівчина підвела голову і,побачивши мене,квапливо підвелася,аби поступитися місцем. Таке в моєму житті трапилося вперше. «Ну,все,приїхали – глибока старість!» – іронічно похитав головою й обережно посадив юну пасажирку на її місце. Поцікавився: «Мені – лише 49 років. Невже я так погано виглядаю?». «Ні,просто Ви – Сергій Дзюба,– посміхнулась у відповідь. – Я в дитинстві тричі прочитала Вашу книжку про Кракатунчика!».

Вона розповіла,що рано втратила тата,а з вітчимом порозумітися не могла. Ненька нервувала,почалися конфлікти. А коли в родині народилася друга дитина,дівчинці здалося,що вдома її не люблять і взагалі вона тут – зайва. Та й у новій школі,куди перевелася,не лагодилось – однокласники її вперто не сприймали,вчителі,як здавалося,ставили несправедливі оцінки. Тому й вирішила піти з життя…

У такому похмурому настрої Оленка випадково взяла до рук книжку «Кракатунчик – кленовий бог» – побачила в нашій дитячій бібліотеці імені Олександра Довженка. Погортала й вирішила почитати. А потім… Її життя цілком змінилося: дівчинка вигадала власного чесного та благородного Кракатунчика,уявила його зовнішність,знайшла «те саме» кленове дерево,на якому мешкав її новий друг.

Відтоді вона щодня подумки спілкувалася з ним – провідувала й гуляла біля клена,запрошувала до себе в гості. Разом із Кракатунчиком мріяла,жартувала,фантазувала,робила гопки… Головне,більше не почувалася самотньою! Це була її велика таємниця. І так тривало кілька років. Дівчинка перечитувала книжку (власне,жила нею) й почувалася щасливою.

Поступово налагодились її стосунки з близькими та однокласниками. Вона все менше плакала й капризувала,натомість залюбки допомагала батькам і почала дружити з хлопцем.

Звісно,подорослішавши,Олена облишила свою дитячу гру. Але про Кракатунчика не забула. Дізнавшись,що з’явилося продовження – казкова трилогія «Душа на обличчі»,одразу побігла за книжкою до бібліотеки… Думаю,це були найщасливіші хвилини в моєму житті!

– Спілкування мовою дитинства – у чому полягає найбільша користь від розмови у такому зрозумілому форматі?

– Діти – геніальні. Доросла людина просто не зможе вигадати такого! «Раніше тарілок не було,то люди їли руками,ногами і хвостами…». Це буквально протягом хвилини придумала п’ятилітня дівчинка,розмірковуючи про звичайну тарілку. А її ровесник на запитання про парфуми,відреагував не менш оригінально: «Я бачив,як біля крамнички один дядечко пив одеколон,і йому було дуже добре! Всім людям одеколон із зовні пахне,а цьому дядькові – зсередини…».

Або ще – на цю ж тему: «Понюхайте,я красиво смердю? – слідом за запахом влетіла до кімнати маленька Ганка. – Я так люблю смердіти парфумами! А сьогодні матуся дозволила мені трішки напахтитися своєю «Шанелькою»,то я вилила на себе увесь флакон і мерщій побігла в дитсадок,щоб усі чули,як від мене неперевершено смердить…».

А як Тобі такі креативні думки про собаку? «Якщо ваш песик ловить мишей і лазить по деревах,значить,або це – не песик,або у вас – глюки…»; «У мого собаки – великі розумні очі,симпатичні вушка,привабливий носик і стрункі,довгі красиві ноги. Просто супермодель! Ну,натуральна Алла Пугачова…».

– У книзі для сімейного читання «Потягуськи» дітей,написаній Тобою у співавторстві з Іриною Кулаковською,які є головними персонажами твору,немов сфотографовано у часі,оскільки оригінальність дитячого мислення й психології надійно зафіксована на папері: діти виростуть,а записане залишиться незмінним. Дитячий вік – та символічна вода,в яку ми,дорослі,не ввійдемо знову,якщо не намагатимемось мінятися,позбуваючись власної зашкарублості,– мінятися в якийсь абсолютно фантастичний спосіб. А намагатись варто,позаяк завдання залишатися дітьми й оберігати душу від зла – актуальне для кожного. Роман у міні-новелах (таке жанрове визначення мають «Потягуськи») вписується у певну літературну традицію – згадати хоча б Корнія Чуковського з його «Від двох до п’яти». Мабуть,робота над твором доставила неабияке задоволення? Як відбувалося співтворення тексту – з І. Кулаковською та дітьми?

– Ну,як же можна не любити спілкування з такими кмітливими маленькими янголятками?! Я цілий рік ходив у дитсадок із диктофоном і записував свої розмови з п’ятилітніми хлопчиками й дівчатками. Іра працювала психологом у дитсадку й неабияк мені допомогла. Діти це сприймали як цікаву й ненав’язливу гру. Зазвичай ми займалися півгодини,максимум годину,щоб дітлахи не стомилися. Причому кожного малюка,який погоджувався взяти участь у такій розвазі й відповідав на мої запитання,я щоразу пригощав бананом. Потім ми з Ірою Кулаковською підрахували,що за час запису «Потягусьок» персонажі майбутнього роману з’їли 222 банани…

– Чи вже прочитали книгу її – колись п’ятирічні – герої,котрі встигли подорослішати?

– Прочитали й прослухали – «Потягуськи» два роки звучали в ефірі радіо «Новий Чернігів»,отримуючи значний резонанс! А виконавці головних ролей стали справжніми «зірочками» на Придесенні. Кожен отримав книжку в подарунок – і друковану,й радіоверсію. Вони дружно прийшли на презентацію,із задоволенням давали інтерв’ю – розповідали,що в «Потягуськах» – 70 відсотків правди,а решту дядя Сергій і тьотя Іра просто вигадали…

– Поезія XXI століття – розмаїта,вона існує у різних стильових площинах. У процесі творчості кожен поет шукає свого берегу,відтак римовані та верліброві човни,кажучи образно,пришвартовуються у зручних гаванях – на властивій глибині чи,навпаки,мілині – як кому вдається,наскільки вистачає таланту,натхнення і працелюбства. Відточуючи оригінальний стиль,авторові доводиться на чомусь акцентувати увагу,а від чогось – відмовлятись,доводиться йти на художньо-образні й мовні обмеження,продиктовані власним світоглядом,який накладається на життя трафаретом і вихоплює світ так,як його окрім автора не здатен роздивитися ніхто інший. Якою є поетична гавань Сергія Дзюба? З чим довелося Тобі розпрощатися і заради чого? Якої глибини прагнеш і якої мілини уникаєш?

– Знаєш,я – родом із невеличкого містечка,з робочої сім’ї (тато все життя трудився вантажником). Дідусь та прадід – хлібороби. Вищої освіти ніхто з них не мав. Та я ще й дуже хворів: переніс дев’ять запалень легенів,перебував на диспансерному обліку з хронічним бронхітом і до свого повноліття заїкався так,що слова не міг нормально вимовити. До всього,неабияк бешкетував – майже щодня мене виганяли з класу…

Але знайшлася людина,котра повірила в мене,і якій я безмежно вдячний. Ольга Юхимівна Рєзнік працювала завідувачем відділу листів у районній газеті,а я приніс туди свої,так би мовити,вірші. Звісно,ті писання виявилися не для друку,однак відтоді я почав співробітничати з газетою і так цим захопився,що вирішив вступати на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Практично недосяжна мрія для юнака,який не мав жодних зв’язків та грошей на навчання.

Однак я припинив бешкетувати (вчителі аж перехрестилися,коли повірили,що непосидючий хлопчина таки взявся за розум) і згодом позбувся своїх недуг. З того часу загартовуюся – обливаюсь холодною водою; щодня ходжу пішки по десять кілометрів; навесні,влітку та восени плаваю в річці… І своє заїкання самотужки вилікував. Я ж потім тривалий час працював на радіо (зокрема,на радіо «Свобода»). От що таке мрія! Звісно,мене в усьому підтримували батьки та мій добрий янгол – Ольга Юхимівна.

А коли вступав на факультет журналістики,трапилося ще одне диво: наша вчителька хімії – Ніна Дмитрівна Приходько – познайомила мене зі своєю донькою,котра,закінчивши журфак,трудилася тоді в популярній всеукраїнській газеті «Комсомольское знамя»,яку в народі називали простіше – «Коза» (це видання мало мільйон передплатників!). Молода журналістка виявилася напрочуд тямущою й абсолютно безкоштовно підготувала мене до творчого конкурсу. Її звали Оля Герасим’юк… Авжеж,та сама пані Ольга,яка згодом стала «зіркою» телеканалу «1+1» і народним депутатом України.

Ну,а вже в університеті я багато чим завдячую Анатолієві Погрібному (який був моїм улюбленим викладачем),Степанові Колеснику,Павлові Федченку,Георгієві Почепцову,Юрієві Лисенку (Юрку Позаяку),Миколі Хмелюку,Ользі Пазяк,Володимирові Різуну,Наталії Сидоренко… Це – відомі і шановані люди,гордість України!

Втім,навіть у 30-літньому віці,я ще не мав жодної збірки й публікацій у поважних літературних виданнях. Взагалі,вагався: чи варто мені й далі займатися творчістю?! Допоміг випадок – опальний поет Микола Холодний познайомив мене зі знаменитим Богданом Бойчуком,який приїжджав до Чернігова на Шевченківське свято. І пан Богдан,проглянувши мої вірші,забрав їх із собою. Я не надто вірив у диво. Та невдовзі,буквально за кілька місяців,ця поетична добірка з’явилася в українсько-американському журналі «Світо-вид».

А потім я познайомився з чудовим поетом Віктором Кордуном,котрий,разом із Богданом Бойчуком та письменницею й науковцем зі США Марією Ревакович,опікувався цим часописом. Та публікація мене просто окрилила! І саме Віктор Кордун разом з Юрієм Мушкетиком,Володимиром Дроздом,Євгеном Гуцалом та Анатолієм Погрібним рекомендували мене для вступу до Спілки письменників України.

А далі вже були перемоги у всеукраїнських літературних конкурсах для молоді – видавництва «Смолоскип» (щиро дякую за таку підтримку Осипові Зінкевичу й Сергієві Руденку) та добре відомий письменникам молодшого покоління «Гранослов» (журі очолював Василь Герасим’юк). І – перші мої книжки,передмови до яких написали прекрасний поет Леонід Горлач та знаний науковець Роксана Харчук (власне,вони ці збірки й упорядковували).

Моя перша презентація (поетичної книги «Колись я напишу останнього вірша…») відбулася в Чернігівському літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського,де до мене надзвичайно тепло поставився онук класика – Юлій Романович Коцюбинський. Взагалі,ми з Танею багато років дружимо з родиною Коцюбинських і постійно буваємо в цьому ошатному музеї,який,без перебільшення,можна назвати духовною оазою Придесення.

А перший мій творчий вечір у Спілці письменників України відбувся завдяки літературознавцеві Леоніду Кореневичу (тодішньому директору Будинку письменника) та Валентині Запорожець,котра завідувала кабінетом молодого автора. Композитор Микола Збарацький (творець знаменитої «Козачки») приїхав тоді до Києва й увесь вечір задушевно співав наші пісні.

Дуже людяно поставилися до мене знаний поет Микола Сом та його дружина – Ніна Іванівна,яка працювала журналісткою. Микола Данилович не раз запрошував мене (врахуйте,нікому не відомого поета-початківця) в гості,ми спілкувалися,обговорювали прочитане. Він відверто й дотепно розповідав про своє життя та хобі – риболовлю. Було дуже цікаво!

А тільки-но почав виходити журнал «Літературний Чернігів»,як нам із Танею одразу ж запропонував надрукуватися в ньому головний редактор,очільник Літературної спілки «Чернігів» Михась Ткач. Відтоді в цьому часописі з’явилося немало наших публікацій…

Тобто мені все життя таланить на хороших людей. І я усвідомлюю,що нічого б не досягнув без їхньої безкорисливої допомоги. Тому зараз намагаюся підтримувати обдаровану молодь. Роблю,що можу. Очолюю обласну літературну студію та школу молодого журналіста. Як голова журі,опікуюся щорічними обласними конкурсами для дітей та молоді – літературним і журналістським. Серед їхніх переможців – Анна Малігон,Олена Печорна,Тетяна Винник,Ольга Роляк,Артем Захарченко,Ірина Кулаковська,Володимир Коваль,Олена Терещенко,Андрій Муравський,Олена Грицюк та інші молоді письменники і журналісти,які згодом стали лауреатами міжнародних та всеукраїнських премій і конкурсів. Залюбки беру участь у презентаціях своїх молодших колег,пишу відгуки на їхні книжки…

Кажуть,що кожна людина спочатку наполегливо видирається вгору,а потім стрімко котиться з неї вниз. Цей рік у мене – ювілейний: виповнюється 50; але,чесне слово,досі відчуваю себе молодим. Я так само деруся вгору,і все мені цікаво! Прагну жити за Божими заповідями: не вбиваю,не краду,не заздрю,не зраджую. Радуюся тому,що маю. І сплю з чистою совістю – Богу дякувати,ніякі кошмари не сняться.

Звісно,люблю журналістику. Але,якби починав життя спочатку,став би священиком: може,виганяв би бісів або писав книжки на духовну тематику. Цікаво було б пожити в монастирі на горі Афон,міркуючи про сенс буття,а потім допомагати людям – тут,в Україні…

А поки мене рятують вірші й казки. Коли вони закінчаться,тоді я,мабуть,піду їх шукати до інших світів. Бо що то за життя без чудес?!

– Сучасне віршування має свої високі канони,свої вершини. Скажімо,існує поетичний рівень Райнера Марії Рільке чи Василя Стуса,нижче яких культурна й очитана людина не мала б опускатися. Нижче – навіть потенційно талановиті вірші потрапляють у категорію епігонських. Натомість якраз вірші часто є тією територією,на яку літературний неофіт ступає ще до того,як починає розуміти вагу та ціну написаного слова. Якими критеріями Ти вимірюєш поетичну справжність своїх і чужих віршів? Кого зі сучасних українських поетів читаєш із задоволенням?

– В Україні вистачає талановитих письменників. Я взагалі вважаю,що українська поезія – найкраща у світі! Жив би,наприклад,видатний поет Василь Голобородько в Нью-Йорку чи Парижі,а не в рідному Луганську,думаю,цілком міг би одержати Нобелівську премію. Дякувати Богу,маємо вже всесвітньо відому українську письменницю Оксану Забужко. На жаль,це заслуга не рідної держави (де досі літератори почуваються ізгоями),а виключно пані Оксани,котра зуміла самотужки прорубати вікно в Європу та Америку.

Коли матимемо своїх видатних політиків (таких,як Маргарет Тетчер – у англійців чи Вацлав Гавел – у чехів),до українців у світі ставитимуться значно краще. Звісно,мені хотілося б,щоб вітчизняні можновладці були високоосвіченими і шляхетними людьми,які постійно читають українські книжки. Тоді й ставлення до письменників у нашій країні поліпшиться.

Мрію про це. Але,звичайно,не сиджу,склавши руки. Хочеться зробити щось хороше. Можливо,якби мешкав у іншій державі,де дійсно панують закон та мораль,прагнув би більших матеріальних статків. Однак у країні,де «процвітають» беззаконня й свавілля,бути багатим – соромно. Так ще Конфуцій вважав. Мудрий був чоловік!

– В одному з інтерв’ю Ти сказав,що у писанні є сенс,коли цей процес не народжується з примусу. Але щодення праця журналіста,підпорядкована смакам і вимогам роботодавця,є явищем,у чомусь антагоністичним творенню художнього тексту. Де проходить демаркаційна лінія,яка розмежовує те,що треба написати по роботі,й те,що пишеться заради творчої мети?

– У моїй душі. Взагалі,я пишу тільки про те,що пережив. Наприклад,служба в армії була нелегкою,але це – досвід. Дехто вважає,що то,мовляв,не письменницька справа – писати про українських миротворців. Однак я отримую листи з усієї України,з-за кордону. Людям дійсно цікаво! Тому продовжуватиму цю роботу. Власне,вже з’явилася нова книжка – «Життя між кулями».

– Сергію,Ти є автором низки поетичних пародій – доброзичливих,влучних. Коли,примруживши око,читаєш вірш того чи іншого потенційного кандидата на пародію – на які ґанджі реагуєш найактивніше?

– Я ні з кого не знущаюсь,не прагну нікого принизити; навпаки пишу пародії на вірші,які мені подобаються. Тому й поети на мене зовсім не ображаються,зазвичай самі пропонують: «Пиши ще!». Пам’ятаю,цілком нормально відреагували на мої пародії Василь Голобородько,Чеслав Мілош,Ігор Римарук,Оксана Забужко,Ігор Качуровський,Василь Слапчук,Ігор Павлюк,Іван Андрусяк,Василь Кожелянко,Микола Гриценко,Олександр Стусенко,Анна Малігон,Сергій Жадан,Сергій Пантюк,Юрко Позаяк… Та практично всі,так би мовити,«жертви» цих пародій. У мене – мільйон недоліків,та є одна позитивна риса – я зовсім незаздрісна людина. Тому й пародії у мене – не саркастичні,а добродушні. До речі,багато з них надруковані в «Українській літературній газеті»,і це – не моя ініціатива,а головного редактора – Михайла Сидоржевського. Хоч я йому,звичайно,щиро вдячний,бо резонанс – досить значний.

– З 2007 року у Тебе щороку виходить прозово-публіцистична книжка – «Тато у декретній відпустці»,«Як я був агентом ЦРУ»,«Ловець снів»,«Замінований рай»,«Заєць,мавка і кулемет»,«Королі і «капуста»,«Життя між кулями»,«Троянці». Працюючи над черговою книжкою,які нові художні завдання перед собою ставиш?

– Критерій один: прагну,щоб людям було дійсно цікаво. До речі,майже всі перелічені Тобою книжки мають свої радіоверсії. Адже спочатку всі ці «неймовірні історії про дивовижних людей» (так називається ця моя книжкова серія) звучали в радіоефірі,зазвичай багато разів – на прохання слухачів. Містика,детективи,мандри,гумор,історії кохання,пригодницькі розповіді з «гарячих точок»… Ці історії друкуються і в газетах: у Чернігові,Києві,Львові,Тернополі… Отож,упорядковуючи ту чи іншу свою книжку,я більш-менш знаю,які матеріали приваблюють читачів. Все-таки наклади кожної такої збірки – немалі (інакше її просто невигідно тут друкувати) й бажано,щоб нова книжка повністю розійшлася протягом року.

– У чому Ти вбачаєш головний сенс перекладацького проекту «Вірші Тетяни і Сергія Дзюби п’ятдесятьма мовами»? Це запитання є актуальним,оскільки нещодавно вийшли друком дві книжки перекладів ваших віршів – «Розмова чоловіка і жінки» (польською) та «Вибрані вірші» (англійською). Наскільки результативними у сенсі популяризації власної творчості на міжнародній літературній арені можуть бути подібні проекти?

– Власне,як усе почалося? Кілька років тому я очолював радіо «Новий Чернігів». У нас був хороший колектив (ми й зараз дружимо),де кожен журналіст міг втілити будь-які свої найнеймовірніші ідеї. Ми випускали радіокниги,фільми,готували радіоп’єси,які ж самі й озвучували. Це було надзвичайно цікаво! Хотілося йти на роботу навіть у вихідні…

Саме завдяки радіо я й познайомився з видатною українською письменницею з Бразилії Вірою Вовк. Пані Віра приїжджала до Чернігова,і ми з Танею підготували з нею інтерв’ю. А незабаром отримали лист із Ріо-де-Жанейро – письменниця з власної ініціативи переклала наші поетичні добірки німецькою та португальською мовами (вона саме упорядковувала антологію української поезії,яка побачила світ у Бразилії). Відтоді ми постійно спілкуємося,і Віра Вовк щороку дарує нам свої нові книги.

Її переклади наших віршів прозвучали в радіоефірі,з’явилися на сайтах,і це викликало неабиякий резонанс. Зі США відгукнувся співзасновник легендарної Нью-Йоркської групи,прекрасний поет Богдан Бойчук,який запропонував: «А хочете,я перекладу Ваші вірші англійською?».

Переклади пана Богдана та наше інтерв’ю з ним також сподобалися радіослухачам. А незабаром ми вже знайомили їх із творчістю голови Спілки українських письменників Словаччини,головного редактора журналу «Дукля» Івана Яцканина… Ось так і розпочався цей дивовижний проект.

А потім чернігівська влада радіо «Новий Чернігів» закрила… Мовляв,немає коштів. Можеш собі уявити? Протягом двадцяти років були,і раптом комусь дуже захотілося спекатися журналістів,які не запобігали перед можновладцями. Це при тому,що саме тоді співробітника радіо «Новий Чернігів» визнали кращим журналістом України,нагородивши престижною премією імені В’ячеслава Чорновола. Чи,може,це й стало останньою краплею,яка переповнила чашу терпіння місцевих чиновників щодо неслухняних правдоборців?!

Втім,виявилося,що офіційно закрити популярне радіо бюрократичним розпорядженням – можна,але знищити його – неможливо. Ми просто тепер «оселилися» в Інтернеті. Адже радіокниги користуються попитом!

Всі започатковані проекти продовжуються,зокрема й міжнародний – поетичних перекладів п’ятдесятьма мовами світу. Нас підтримали і провідні всеукраїнські видання – «Золота пектораль»,«Буквоїд»,«Голос України»,«Урядовий кур’єр»,«День»,«Українська літературна газета»,«Літературна Україна»,«Всесвіт»,«Кур’єр Кривбасу»,«Березіль»,«Бористен»,«Дзвін»,«Крилаті»,«Література і життя»,«ШО»,«Жінка-Українка»; і закордонні – «Словото днес»,«Читалище»,«Знаки» (Болгарія),«Lublin»,«Spheres of culture» (Польща),«Книжевні новини» (Сербія),«Тренд»,«Літературна академія» (Македонія),«Babylon» (Чехія),«Cogoleto» (Італія),«Цицернак»,«Ахбюр» (Вірменія),«Ахалі Саундже»,«Сакартвелос республіка» (Грузія); «Инвожо» (Удмуртія),«Республика» (Чувашія),«Тамыр» (Казахстан)… Потрапили ми й до закордонних антологій та збірників (Бразилія,Франція,США,Німеччина,Болгарія,Ізраїль,Естонія…).

Сьогодні маємо публікації віршів та рецензій у багатьох країнах. Є вони й на сайтах та в соціальних мережах. До речі,відомі письменники,перекладачі,науковці з усього світу перекладають нас,українських літераторів,безкоштовно. Взагалі,цим має займатися держава – пропагувати свою культуру,твори українських класиків і сучасних письменників. Так,як це роблять,наприклад,американці,французи,німці,скандинави,поляки… Але,оскільки наша держава цим абсолютно не переймається,українські літератори мусять займатися цим самі. Власне,як ми вже переконалися,це – цілком реально!

– Час – суворий і справедливий контролер – пропускає у майбутнє лише найкращі книжки. Якими творами Ти хотів би запам’ятатися нащадкам?

– Сашо,чесне слово,я цим зовсім не переймаюсь. Мені цікаво зараз – живу,аж крила болять…

Луцьк – Чернігів,2014 р.