“Двадцять чотири роки тому я й не сподівалася,що отримаю можливість відвідувати храм,посильно поратимусь по хаті,одружу дітей,– згадує Марія. – Цілісінький рік була прикута важкою хворобою до постелі. Лікарі наполягали на операції,але на це великих надій не покладала,та й грошей на неї не було. «Якщо не відважишся на операцію,то тобі залишиться жити чотири місяці»,– констатував нейрохірург в обласній клінічній лікарні. Привезли мене в Ковель,кинули у непримітну палату і три дні,як до безнадійної,ніхто не заглядав. А потім до іншої хворої прийшла лікарка Людмила Македонська. Побачила мене і очам своїм не повірила: «Маріє,це ти?»,хоч таки впізнала,бо в цій лікарні я працювала санітаркою більше десяти років. «Я,Людмило Никифорівно. Та,якої скоро не стане». Невропатолог вислухала мою біду і попросила: «Ану повернись на бік,огляну!». «Не можу»,– відповідаю. Тоді Македонська як взялася до мого немічного тіла,то я від нестерпного болю зубами аж простирадло погризла. Так тривало по півтори години щодня більше місяця. Втрачати мені було нічого,зате з’явилася надія стати на ноги”,- розповідає Марія Яківна.

У той непростий для Марії Гушинець час вона безпомічно лежала і просила Бога: “Господи,допоможи,постав мене на ноги,не залишай сиротами моїх дітей. Служитиму Тобі до останнього подиху. Дуже хотілося мені тоді вивчити 90 псалом,але навіть молитвослова в руках не могла втримати”.

І Всевишній почув щиру безконечну молитву хворої тілом. Через деякий час лікарка принесла своїй пацієнтці кульбачку,а згодом жінка зробила перші самостійні кроки. Потім була перша сповідь у Милецькому Свято-Миколаївському чоловічому монастирі – і життя Марії докорінно змінилося,- повідомляє Слово Волині.

Але,власне,в побуті воно ніколи й не жалувало жінку. Якщо закінчувалися одні проблеми,то починалися інші. І коли стало зовсім нестерпно,вона поїхала паломницею в Чорторийський Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир. Після служби вирішила поговорити з батюшкою.

“Повернетеся додому і побачите велике диво”,- попередив жінку ігумен Варлаам.

«Авжеж»,– подумала. – «Гору немитого посуду і безлад у хаті». І справді,тільки-но вступила в сіни,довелося гріти воду і доводити до ладу тарілки та каструлі. А на душі було так тривожно,ніби очікувала нової біди,бо на те були причини. Найдужче боялася чоловікового гніву. На щастя,нагодилася сусідка.

“Тільки ми увійшли з нею в хату,дивлюсь – ніби ікона нова на стіні. «Оце так! Невже чоловік купив? На нього це зовсім не схоже»,– подумала. А Наталка Гурська як вигукне: «Люди добрі,та у вас же ікона оновилася!» Придивилися ми,і справді — ікона стара,а ніби нова. То був мамин простенький Різдвяний образок. Придивились до інших: дві ікони Спасителя теж поміняли свій колір,посвітлішали. Одна належала також моїй матері,інша – чоловіковій. А ось третя ікона Божої Матері,– показує на іконостас,– від прапрадіда. Боїмося й в руки брати її,щоб від давності не розсипалася,тому й не знаємо навіть назви образа”.

А вже потім подружжя Гушинці помітили,що й старенька ікона великомучениці Варвари,яка висіла в сінях,теж поміняла свої кольори,тепер на ній стало багато білого та рожевого кольорів. Перенесли її в кімнату.

“На образку не було навіть видно,яка це свята,- продовжує свою розповідь жінка. – Ікона дісталась мені теж від матері. Тільки після оновлення розгледіли,що це свята Варвара,яку Православна Церква вшановує 17 грудня”.

Про диво,що сталося в її оселі,Марія Якимівна розповіла в милецькому монастирі. А коли вкотре навідалася в чорторийський,то першими словами,які почула від батюшки Варлаама,були: «То що,«оновлена»,вкусило б тебе інше лихо,якби не сусідка?» І звідкіля було йому знати? Дуже я здивувалась,але розпитувати не стала.

«Шляхи Господні незвідані»,– любимо ми повторювати. І справді так. Одні шукають чудес,інших ці чудеса знаходять самі. Лише дуже хочеться вірити в те,що дива підуть людям на користь,зміцнять їх у вірі,спонукають до покаяння,бо нічого випадкового у цьому світі немає,все закономірне і виписане в книзі життя кожного.