Мої перші похорони – це прощання із чотирма волинянами із «Небесної сотні» Іваном Тарасюком,Сергієм Байдовським,Едуардом Гриневичем та Василем Мойсєм. У душі ще бринів жах розстрілу людей у Києві,коли до Луцька привезли перші труни. І саме тоді я поділилася на дві частини: журналіста,який,незважаючи на все,мусить робити свою роботу,і жінку,якій просто хочеться плакати від болю. Я пам’ятаю перші цинічні коментарі про те,що фотографи зароблять гроші на світлинах облич загиблих,я пам’ятаю болючі моменти,коли до тебе звертаються родичі загиблих,щоб купити фото,а ти їх просто віддаєш… Яка тут нажива…

Тоді я зрозуміла,що смерть потрібно пофотографувати,щоб ті,кому досі не дійшло,що відбувається у країні,зрозуміли хоча б щось,хоча б те,що мої ровесники віддали за Україну життя.

А далі було літо,коли до Луцька почали мало не щодня привозити труни і наче пекло піднялося із глибини землі. Спочатку я запам’ятовувала їхні імена,потім,як вони загинули (18-річний Андрій Снітко кинувся на гранату,щоб захистити товаришів),потім трун стало стільки,що я втратила лік…

Пізніше я почала біситися від цинізму цих поховань,від бабусь,яким НЕ ВИДНО у церкві (Господи,на що там дивитися!),від того,що на Театральному майдані грали у баскетбол у серпні,коли із Свято-Троїцького собору виносили тіла,від того,що люди не зупиняються коли несуть труну. Біситися від бесилля,коли лунає зациклена «Пливе кача по Тисині…»,біситися від безсилля,коли натовп кричить «Герої не вмирають!» і кидає квіти під ноги тим,хто несе труну. І «Герої не вмирають!»,а ти нічого не можеш вдіяти і тільки виєш від болю і туги.

Я щоразу казала собі,що не буду плакати,і не можу стримати цю обіцянку,бо ці чоловіки у гробівцях більше ніколи не обіймуть коханих дружин,не візьмуть на руки дітей,не одружаться (бо у більшості із них на трунах стояли короваї).

А потім були найстрашніші похорони – в обласний центр Волині привезли 5 цинкових трун. Я ніколи не бачила до того цинкових трун. Вони були величезними,холодними,наче із потойбіччя і схожими на столи. Вони зайняли майже увесь собор і справді були трагічними столами смерті,на яких китайкою лежали синьо-жовті прапори,коливо,хліб і портрети.

Я не можу не ходити на ці похорони. Не через роботу,а через щось всередині,наче я собі не пробачу,якщо пропущу хоч один похорон,я мушу вшанувати їх усіх,тих бійців АТО,які полегли за Батьківщиною,під Волновахою,Зеленопіллям і в «Іловайському котлі».

Я буду ходити і фотографувати,щоб «золота молодь»,яка тусить щоночі в розважальних закладах міста,яка вмикає серед ночі за стінкою гучно музику,нарешті зрозуміла,що в країні ВІЙНА і що,не дай Боже,кожному із нас доведеться захищати її кордони зі зброєю у руках.

P.S. В АТО загинуло понад 1400 українських військових. Якщо вираховувати кількість загиблих на 1 млн осіб,то найбільш болючі втрати понесла Волинська область. Вічна пам’ять і вічна слава Героям! Герої не вмирають!