Про це пишуть у прес-службі 14 окремої механізованої бригади у соцмережі:
 
«Ми розпочинаємо низку матеріалів про жінок-військовослужбовців 14 окремої механізованої бригади. Милих і тендітних,сильних духом і відчайдушних,веселих і життєрадісних. Про тих жінок,які не побоялися стати пліч-о-пліч з чоловіками на захист своєї держави.
 
Українське військо сьогодні,мабуть,відрізняється від більшості армій світу. Його відмінність у тому,що чимало українок у надзвичайно складний,страшний і вирішальний для держави час рішуче стали на її захист. Власне,не секрет,що жінці набагато важко дається рішення про військову службу,аніж чоловікові. Залишити дім,дітей,господарство наважуються далеко не всі. Втім,українська історія доводить,що українки у часи воєнного лихоліття завжди ставали пліч-о-пліч із чоловіками на захист своєї країни…
 
Сьогодні жінки служать у всіх родах та видах Збройних Сил України. Воюють у найгарячіших точках АТО. Самовіддано і непохитно разом із чоловіками протистоять російському окупанту,який зухвало загарбав частину українського Донбасу.
 
Тамара Мацюк,яка родом із Володимира-Волинського,з дитинства любила ходити на військові паради,що проходили на головній площі міста.
 
– З дитинства мені подобалися люди у військові формі. А яке захопленням викликали паради на площі Героїв! – пригадує Тамара. – У нашому місті завжди було багато військових,тому,напевне,не дивно,що я з малих літ мріяла одягти форму і стати військовою.
 
Після закінчення дев’яти класів другої міської одинадцятирічки Тамара вступила до Ківерцівського медичного коледжу,який закінчила у 2007 році. Коли дізналася,що в Володимир-Волинській спеціалізованій школі-інтернаті «Центр освіти та соціально-педагогічної підтримки» є,на період декретної відпустки,вакантне місце медсестри,з радістю пішла туди працювати. Водночас,Тамара не полишала ідеї втілити в життя свою дитячу мрію,час від часу навідувалася у військкомат – аби стати військовою. Відповідь була одна: «Ще надто молода,зачекай…»
 
У 2009 році у житті Тамари сталася надзвичайно щаслива подія – вона народила синочка Владислава. А потім…
 
А потім була війна… І потреба у військових медиках неабияк зросла. І 10 вересня 2015 року мрія молодої жінки таки здійснилася – вона підписала контракт зі Збройними Силами України,пішла служити в медичну роту нашої військової частини. Нині Тамара – відряджена виконувати обов’язки медика в ремонтно-відновлювальний батальйон нашої бригади. Дівчина запевняє,що в новому колективі почувається комфортно.
 
– Хлопці у нас слухняні,- посміхаючись,розповідає співрозмовниця. – Допомагають мені у всьому.
 
– Що найскладніше для жінки в армії,зокрема,тут,в районі проведення АТО?
 
– Туга за дитиною,яка чекає на мене вдома… А все решта – дрібниці,які можна пережити без проблем. Знаю,що декого лякають фронтові побутові умови. Але вони,повірте,не такі вже й страшні. Вважаю,що треба вміти адаптуватися й виживати і в таких умовах. Та й зрештою,при бажанні затишок можна створити будь-де.
 
– Як синочок ставиться до того,що мама в АТО?
 
– Сумує,звісно,але мусимо цю розлуку разом із ним пережити. Він щовечора телефонує мені й питає: «Мам,ти вже в ворога стріляла? Знищила його?». Владислав – дуже бойовий в мене хлопчик.
 
У вільний час Тамара вишиває картини бісером.
 
– Я дуже непосидюча,тому думала,що вишивання бісером – не для мене. Але коли спробувала,то ще й як захопилася!
 
І хоча часу на фронті на улюблену справу дуже мало,віримо,що вишивані роботи Тамари,як і її життя,квітнутимуть найяскравішими барвами,серед яких найперша – червона… А ще дуже хочеться,аби незабаром маленький син Тамари,як і всі діти,чиї мами боронять Україну на Східному фронті,обіймали їх,своїх МАМ удома,куди вони повернуться з ПЕРЕМОГОЮ!».