Але останнім часом починає турбувати інше питання. А чи ті ж таки мирні мешканці хочуть в Україну?! Чимало переселенців,з якими доводилося стикатися і справді говорять,що на Сході панує тотальна розруха,пропаганда промиває мозок навіть освічених людей,навколо витає лиш ідеал «Новоросії»…В Україні ж вони себе почувають у безпеці,на Батьківщині. Але ті люди,які все ж лишилися на окупованих територіях,і досі продовжують вірити у щасливе майбутнє ДНР та ЛНР,називають нас «украми» та кидають строкаті фрази: «Чого ви сюди приперлися,ми вас не кликали!».

Після сотень смертей та сліз,зіпсованих життів та горя,яке ми пережили за останній рік,такі слова людей,за яких воюємо,просто зводять з розуму,ріжучи ножем по іще живих ранах. І разом із тим розумієш,наскільки гарно попрацювали ворожі пропагандисти,аби навідріз відбити будь-який хороший спомин про рідну державу.

І от,частина міст на Сході звільнена від окупантського чобота. Тепер там самі жителі вивішують на вікнах своїх осель жовто-блакитні прапори,розмальовують у кольори батьківщини лавки,під’їзди,радісно вітають своїх визволителів. Проте і в цій ідилії знаходяться ті,які нещадно промовляють про те,як добре б їм жилося у республіці,під прикриттям «русского мира».

То невже такого миру ми бажали?! Невже за таку єдність гинули?! При всій повазі до своїх співвітчизників,після усього пережитого,не знаю,чи завтра так само вони не встромлять ножа у спину тим,хто так щиро за них переймається. Чи не скажуть знову на нас бандерівці та фашисти,чи не підуть зі зброєю у руках відстоювати якийсь міражний ідеал?!

Всі ті,хто так яро захищали терористів,закликали на псевдо референдум і ганьбили усе,що пов’язане із Україною,і далі лишаються на своїх керівних посадах у містах,і далі продовжують насаджувати людям міфи про щасливе майбутнє не на Батьківщині. Сьогодні вони говорять про це тихіше,а завтра можуть знову здійняти бунт і ще з більшою силою відштовхнути від люду їхню ж державу. Українське тут і досі здається ворожим,а російське,як спасіння небесне. І це при тому,що міста давно уже не перебувають під владою окупанта.

Зрозуміло,аби повернути бодай найменшу кількість донбасівців до проукраїнської позиції треба не день і не місяць. Такі зміни потребують чимало часу і зусиль. Але все ж,вони наші співвітчизники,ми століття радощів і горя розділили з ними навпіл,тож проявити терпіння мабуть,знову ж таки для нас стає пріоритетом.

Політолог Ігор Попов у своєму блозі написав: «Важливо виграти не війну,важливо виграти мир». Значить варто не покидати напризволяще збитий зі шляху народ,а навпаки намагатися підвести його до своїх власних висновків. Показати,що вони втрачають,кидаючи рідну землю,ганьблячи своїх же братів,цькуючи рідну державу. Сьогодні перемога вимірюється не у землях,сьогодні перемога вимірюється у вірі та правді,у силі волі та розумі.

Чому ворожі сили можуть вплинути на українців і докорінно змінити пріоритети у їхніх головах,а чому ми не в силі втримати своїх же побратимів?! Напевно таки наша віра сильніша за будь-які жалюгідні окупантські забаганки. Століттями переживаючи різноманітні страждання,українці виробили в собі величезний імунітет. Тож,сьогодні напевне настав час використати його могутність,згуртувати народ,об’єднати і Захід і Схід держави,і показати свою велич,показати свою українську гордість і виграти не війну,а виграти мир.