Лучанам запам`ятався також тим,що у 2008 році на День незалежності України організував і провів спільне читання “Заповіту” біля пам`ятника Шевченка різними мовами. Того ж року разом з однодумцями він вирушив у піше паломництво на Чернечу гору,понад місяць мандруючи 9 областями України. Тоді,під час нашої першої зустрічі,намагалася зрозуміти: що змусило його,випускника двох престижних ВНЗ,волинського і польського,замість зайнятися прибутковою справою чи бізнес-проектом,витрачати власні кошти на подорожі задля того,щоб знімкувати пам`ятники Кобзарю? І не лише фотографувати,а й розповідати людям у різних куточках світу про українського національного генія. Тоді ми говорили про роль Шевченкового слова для нинішнього покоління українців. Про те,що ми повісили портрети Кобзаря на стіну,але забуваємо його читати. А слово Тараса закликає нас не розмінюватися,де б не був,скрізь репрезентувати себе українцем. Через мову,через літературу,почуватися самодостатньою нацією,яку ніхто не може принижувати,як принижували колись,коли простого українця пани могли обміняти на гончих псів. Руслан вважав і вважає,що єдиною постаттю,яка не роз`єднує українців,є Тарас Шевченко.

(на фото Руслан Теліпський – посередині)

Від нього дізналася,до речі,багато цікавих фактів. Зокрема,про те,що за масштабністю пошанування Шевченко у світі — на одному рівні із Христофором Колумбом. У Росії такою пошанованою особистістю,яка асоціюється з країною,є Пушкін,у Польщі — Папа Римський Іоан ІІ,у Туреччині — Ататюрк. Цікава історія монумента Тарасові у Москві — його встановили до 150-річчя поета якраз у розпалі Карибської кризи,коли Хрущов направив свої ракети на Кубу. Радянські вожді дізналися,що американці хочуть встановити монумент Шевченку у своїй столиці,отож не могли допустити,щоб янкі зробили це першими. Тому дали команду встановити раніше,ніж американці. І таки зробили пам`ятник за півроку,випередивши США. Чи міг хто тоді уявити,що у рік 200-річчя від дня народження великого Тараса інший російський вождь,намагаючись знову втерти носа “америкосам”,почне проливати українську кров і принесе на нашу землю війну…

Руслан багато чого мріяв зробити до 200-річного ювілею поета. Зокрема,мала вийти друком його книга “Монументальна Шевченкіана Руслана Теліпського”,думав про нові виставки й подорожі. Але війна багато чого змінила в його житті. Вже півроку,як він став співкоординатором волонтерської групи “Меценати для солдата”. Руслан від самих початків війни долучився до допомоги нашій армії,збираючи кошти де тільки можна,буваючи за кордоном,розповідав правду про цю гібридну війну Росії проти України,долучаючи до списку українських симпатиків усе більше й більше меценатів. Та згодом народилася ідея дещо змінити напрямок допомоги. Так народився громадський рух “Меценати для солдата”. Ця луцька спільнота не байдужих і креативних людей провела чимало акцій,допомагала і допомагає нашим військовим на фронті,доправила на передову дві карети швидкої допомоги та багато чого іншого. Але головний напрямок їхньої діяльності — допомога тим,хто повернувся з війни. “Підстав плече герою,що йде за нас до бою!”,а від інших волонтерських організацій його відрізняє те,що це безготівкова підтримка бійців будь-яким доступним способом. Передусім морально,психологічно і частково фінансово. “Підстав плече герою,що йде за нас до бою!” — під таким гаслом це робиться. Знову зустрілася з Русланом минулого тижня. Він саме збирався їхати до Слов`янська для участі у загальноукраїнському круглому столі на тему “Національний діалог: долаючи минуле,переживаючи теперішнє,будуючи майбутнє”. У червні він долучився до проведення такого діалогу у Луцьку. У Слов`янськ мали приїхати відомі політики,письменники,в їх числі і російські. Руслану,зокрема,цікаво почути,що думають про Україну,письменник Андрій Курков,колишній радник Володимира Путіна Андрій Іларіонов та інші.

“А мені нічого поганого той Ленін не зробив”

— Руслане,розпочну не з волонтерства і з війни,а з пам`ятників. Пам`ятаєте,Ви наводили разючі цифри: у Луганській,Донецькій областях та в Криму було лише по 10 пам`ятників Шевченку,зате Ленін стояв ледь не в кожному місті й містечку. Навіть на Полтавщині було 100 вождів світового пролетаріату,а Кобзарів — тільки 40! На Львівщині ж налічується 200 пам`ятників Тарасу. І що здавалося б ці цифри. Але через два роки маємо вже не війну пам`ятників,а війну реальну,страшну,з тисячами жертв. Що можете сказати тим,хто ще й досі каже: “А мені нічого поганого той Ленін не зробив. Хай би стояв собі”?

— Пам`ятники Леніна це символи тоталітарного минулого й не є такими безневинними,як дехто собі уявляє. І не просто символи тоталітарного минулого. Вони завжди були засобом пропаганди. У тих,хто захищає Ілліча,треба спитати: а що вони знають про нього,окрім як “хлопченя з розумними очима і чолом високим та ясним”? Чи знають,які накази він віддавав і що таке червоний терор? Чи скільки мільйонів людей стали жертвами того ладу,який він збудував? Старшому поколінню треба пояснювати,що демонтуючи символи минулого,це робиться не проти них,а для побудови своєї держави на новому фундаменті. Якщо ми не розпрощаємося з символами минулого,не виберемося ніколи з того ярма. Колишні середньоазіатські республіки СРСР відразу після розвалу СРСР познімали Леніна і вже забули. Все відбулося безболісно. Не кажу про прибалтійські країни,про те,як швидко вони пройшли цей шлях прощання з минулим,вступивши і в НАТО,і в ЄС.

— Але наші люди не можуть забути тих плюсів радянської влади,що були,і яких немає тепер: безкоштовна освіта,медична допомога…

— Тоді треба згадати ще черги за елементарними продуктами та інші “плюси” планової економіки,про репресії,інакодумство,тюрми і т. д. Я не кажу,що комуністична модель не має права на існування. Під час індустріалізації в Україні справді багато чого було збудовано. Зрештою можна навести приклад Китаю,який досяг великих економічних успіхів. У них є свої мільйонери та мільярдери,але там жорстка позиція влади,немає опозиції,за хабарництво розстрілюють,обмежується доступ до інтернету,щоб не було витоку інформації. Погодьтеся,у 21 столітті такі речі,як на мене,неприйнятні.

— В Україні прийнято,нарешті,закон про декомунізацію. Ленін скидається з постаментів хаотично,ночами. Натомість читаємо,що у східних і в південних областях стали паплюжити монументи Шевченку. Тобто війна пам`ятників триває. Як зробити цей процес безболісним і цивілізованим?

— Шевченка паплюжили під час Майдану і це були провокації проросійських сил. Руйнування пам`ятників у такий спосіб,як зараз це відбувається,є наслідком того,що ми надто довго нічого не робили. І це реакція людей на події,що відбуваються нині на Сході. Я вже казав,що не можна поклонятися катові українського народу. Леніна треба виставляти тільки в музеях. Але я за те,щоб демонтаж відбувався цивілізовано. Деякі з цих пам`ятників можливо справді мають якусь мистецьку цінність,їх виготовляли відомі скульптори. Маємо чимало прикладів,як це можна зробити не по-дикунськи. Скажімо,як зробили це в Литві у місті Друскініскай,де експонуються пам`ятники Леніну,звезені з усієї країни. Якщо пам`ятник виготовлений з металу,можна здати на переплавлення і зробити з нього інший монумент. Не обов`язково Шевченку,йому і так багато постаментів. Місцеві громади мають вирішувати кому. У нас багато своїх національних героїв,які можуть бути увіковічені у бронзі чи в бетоні.

— Днями дізнаюся,що у моєму рідному Камінь-Каширському районі,в одному з поліських сіл місцевий батюшка біля церкви встановив пам`ятник… російському цареві Миколі ІІ. Як вам таке? Пояснив людям,що цар і його сім`я — невинно убієнні…

— А він жертва якої держави? Невинноубієнний? А хто розв`язав першу світову війну? Чому тоді не встановити пам`ятник принцесі Діані,вона теж невинна жертва? Або вбитому президенту Кеннеді? На жаль,наші люди ще слабо реагують на такі речі.

У тилу люди танцюють на дискотеках,йде безтурботне життя. А в цей час на передовій помирають…

— Проект “Меценати для солдата”,співкоординатором якого Ви є разом з Неонілою Головатською та ще десятком відомих чи менш відомих на Волині людей,народився порівняно недавно,але вже багато чого зроблено. Чому обрали саме безготівкову допомогу бійцям,які повертаються з війни? Тому,що фінансовий ресурс українців,і волинян зокрема,вичерпаний і в людей немає грошей для пожертв?

— Наші люди дійсно збідніли. Хоча те,що вони зробили для армії,це громадянський подвиг. Ми свідомо не хотіли мати справу з грошима,щоб не було ніяких проблем. Щоб зняти всі питання й показати,що не маємо тут ніякого власного інтересу,що не відмиваємо гроші. Ми поставили на кін свої репутації. Тривалий час я просто збирав кошти,не афішуючи,як міг і що міг робив,щоб допомогти хлопцям. Збирав і в Польщі,і на своїх виставках,залучив до цього своїх польських друзів. Мої польські друзі вже не уявляють себе без допомоги Україні,без того,щоб українців рятувати. Ми живемо в такому епохальному часі,що від кожного з нас залежить,чи буде Україна чи ні. Ми програвали свої війни за незалежність. За нас весь час переписували нашу історію. Нас зраджували партнери й сусіди. Все одно мали хай погодинну,але історію незалежної держави. Зараз ми маємо свою державу,і знаємо,хто не хоче її існування. Весь світ знає,що ми є жертвою агресії Росії,якій вже ніхто не вірить. І це грає на користь Україні. Головне,що не повторився і не повториться грузинський сценарій,коли Європа схилила Грузію до миру,а Росія за п`ять днів захопила частину грузинської території. Те,що ми боремося і ефективно боремося з російською навалою — це факт. Росіяни думали,що вони розділять Україну по фарватеру Дніпра. А мають лише 10 відсотків території,на якій зосередили велику кількість техніки. Нам вдалося не пустити їх далі,хоча військова потуга Росії та наша — не співрозмірні. З нашою непрофесійною,практично ущент зруйнованою армією ми зупинили потужнішого агресора завдяки морально-вольовим якостям наших громадян,бійців-добровольців і тих,хто служить у війську. Оце є показник. І треба весь час пам`ятати ціною яких жертв ми маємо тут мир. У нашій спільноті є лікарі,психологи,священики,бізнесмени,громадські активісти,журналісти. Нас об`єднує одна мета — у будь-який спосіб допомогти та підтримати наших бійців. Згадаймо,скільки воїнів-афганців було покинуто свого часу суспільством напризволяще і скільком так і не вдалося знайти себе у мирному житті. Тому треба зараз допомогти нашим бійцям повернутися до мирного життя,щоб війна не відбивалася на їхніх родинах,на їхніх дітях. Це дуже важко. Тут,у тилу,люди танцюють на дискотеках,йде безтурботне життя. А в цей час на передовій помирають. Людська психіка на війні ламається,коли виносиш з поля бою “двохсотих” або коли по частинах збираєш своїх друзів. І не кожен з цим може справитися. У наших героїв,які ще вчора зі зброєю в руках,відстоювали нашу з вами свободу,можуть виникнути проблеми через низький поріг терпимості чи загострене почуття справедливості. Їм треба постійно відволікатися від страшних спогадів і втрат побратимів. І наше завдання — не залишати їх наодинці з проблемами. Допомагаючи їм,ми можемо долучитися до долі нашої країни в цілому.

— Але наші хлопці трохи в іншому становищі,ніж були афганці. Вони повертаються із війни,де захищали свою державу,своїх рідних і свій дім. І першою чергою вони повинні розраховувати на допомогу держави,чи не так?

— Звичайно,це геть інша війна. Але посттравматичний синдром такий самий. Не хочу нарікати на державу й говорити про неї не буду. Я є держава,я є Україна. І мене цікавить,що я можу зробити для її захисників. Започатковуючи проект “Меценати для солдата” ми свідомо задіювали до волонтерської роботи той прошарок населення,який не є соціально активним. Щоб всі зрозуміли,що кожен з нас може зробити для нашої спільної перемоги. Ти можеш не дати гроші,але можеш надати послугу зі знижкою для бійця,який повернувся з фронту. Ти можеш допомогти йому своїми знаннями,комунікаціями,здібностями. Ти можеш подарувати бійцеві кілька хвилинок щастя. А це дуже багато вартує. І тоді ефемерний захисник України буде для тебе в образі цієї конкретної людини,якій ти особисто допоміг. Чи то послугою,чи безкоштовною консультацією,чи медичним обстеженням. Чи можуть перукарня,шиномонтаж,крамниця,медичний центр,нотаріус,стоматолог,фермер,ательє надати безкоштовні послуги учасникам АТО і їх родинам,або встановити певні пільги? Можуть. Подарунковий сертифікат,знижка,картка постійного клієнта,та будь-що,аби воно було від щирого серця. До прикладу етно-ресторан “Панич”,що у Луцьку,надав сертифікати по 300 гривень на дуже пристойну суму. Ті,хто ними скористався,залишають у мережах дуже гарні відгуки. Він запросив дружину на обід,випив горнятко кави — і вже маленька радість. Боєць відчуває,що його поважають,про нього турбуються. Треба пройти фахове обстеження у медичному центрі — будь ласка. Нещодавно організували свято для двох жінок-військовослужбовців колишньої 51,а нині 14 мехбригади з Володимира-Волинського. Ці мужні панянки в погонах пройшли зі своїми бойовими побратимами всі гарячі точки,бачили все жахіття війни. Чи не заслужили воно на те,щоб їм подарували квіти,відвезли у косметологічний центр,запропонували гарний обід у ресторані чи зробили невеличкий презент-подарунок? Вони заслужили більшого,але ми подарували їм таке маленьке свято у Луцьку з допомогою наших партнерів-меценатів,які долучилися до цієї акції. Всіх не перерахую,бо програма була насиченою. Це найменше,що ми можемо зробити для наших героїв.

— Може скластися враження,що в такий спосіб Ви ніби намагаєтеся відкупитися за те,що не Ви,а ці хлопці проливали кров на війні. Дехто у волонтерстві бачить саме такі мотиви…

— Дурниці. Навпаки,то наш внесок у перемогу. Я сам мотивований цим і мотивую так меценатів. У нас один спільний фронт. Як же тоді волонтери,які самі воювали,або жінки,чиї сини та чоловіки воюють на Сході? Їм від чого відкуплятися? Волонтерство — це поклик душі та добровільна справа кожного. Або ти співпереживаєш і підставляєш плече допомоги,або нічого не робиш. Підтримати тих,хто страждав,хто ризикував найдорожчим — своїм життям,а багато хто залишився калікою,наш обов`язок. Це обов`язок кожного християнина,хоча б молитвою підтримати,як мінімум,а максимум — щось зробити. Ми не маємо грошей,щоб піаритися,робити розкрутку проекту. Ми робимо це для бійців. Чи хтось оцінить? Це неважливо. У кожної людини є своя точка зору. У когось є недовіра,є скепсис. Я роблю це не для таких людей. Якби не було вдячності від самих бійців — цим не займався б. Не всі можуть піти та щось попросити для себе. Боєць не піде до власника автосалону чи в перукарню або магазин просити для себе знижку. Він почуватиметься приниженим. Тому це робимо ми,щоб він не почувався так. Тим самим демонструємо,що це не ми йому робимо послугу,а що він нам робить послугу тим,що погоджується прийняти нашу допомогу. У такий спосіб ми демонструємо,що можемо долучитися до нашої спільної боротьби,що можемо підтримати й підставити плече тим,хто був на передовій. Принагідно наша спільнота займається й іншими справами. На замовлення дістаємо військове обладнання з-за кордону. Зараз організовуємо літній відпочинок для дітей учасників АТО. Свого часу завозили медичну допомогу у прифронтову зону.

— Тобто саме підставити плече,а не відкупитися?

— Для мене це однозначно.

— А не станеться так,що бійці просто звикнуть до такої опіки та будуть чекати її весь час,як щось само собою зрозуміле?

— Тут справді дуже тонка межа. Люди по-різному можуть до цього ставитися. Ми прагнемо єдиного — щоб процес акліматизації в мирному житті відбувся менш стресово і швидко. Ми даємо їм вудку,а не рибу,щоб кожен міг забезпечити себе і морально-психологічно,і фінансово. Але ми не татко і не мамка. Багатьом не потрібні якісь конкретні,дороговартісні послуги. Комусь достатньо,щоб його вислухали за філіжанкою кави. Повірте,люди добре відчувають фальш,що робиться щиро,а що для галочки.

Люди грають за тими правилами,проти яких самі ж боролися

— Ви у квітні їздили на передову разом із групою польських побратимів з батальйону “Люблін”. Завезли два автомобілі швидкої допомоги,а польські колеги провели ще й навчання з тактичної медицини у двох військових підрозділах. Хто вони,ці польські волонтери?

— Із керівником батальйону “Люблін” Дам`яном Дудою знаємося понад десять років. Він викладач військової академії,а з недавнього часу очолює батальйон територіальної оборони у Любліні. Ми знайомі по молодіжній групі,яка займається пішим паломництвом з Любліна до Ченстохова. Минулого року ми перетнулися під час паломництва знову,коли я розповідав про війну на Сході й збирав гроші на кевларові каски,зібравши понад тисячу євро. Він тоді приглядався,допитувався,потім захотів приїхати. Я організував йому поїздку у Маріуполь,а тоді в батальйон “Кривий Ріг”. Тоді почали збирати кошти на медикаменти і на дві карети швидкої,які відвезли у Станицю луганську і Широкіно. Вони були вражені,побачивши наші військові аптечки,джгути 30-річної давності. Оце зараз збираються кошти на джгути-турнікети. Доземний уклін Дам`янові,який їздить по Польщі та збирає для цього гроші. До речі що змушує їх,поляків,ризикувати своїм життям на нашій передовій,бути за 500 метрів від позицій сепаратистів? Вони теж хочуть відкупитися? Ми ночували у Водяному за 2 кілометри від аеропорту. Не кожен туди поїде,щоб відкуплятися. Наші хлопці,бачать,що поляки приїжджають не як туристи,не як на мавпочок подивитися,а щоб реально чимось допомогти. Вони так само ризикують,сплять у бліндажах разом з ними,показують,як артеріальну кровотечу зупинити,як правильно пораненого з поля бою виносити. Поляки навчили українських військових,що не можна бігти до пораненого побратима,а треба бігти спочатку до командира,щоб не стати наживкою для снайпера й наступною його мішенню. Пораненому ти можеш уже не допомогти. І витягувати пораненого треба 30-метровим тросом,а не самому бігти під кулі. Маєш подбати про свою безпеку. Цим і багатьом іншим нюансам,які рятують життя,вчили польські інструктори українських військових.

— Ваш проект аполітичний. На цьому особливо наголошуєте. Чому так дистанціюєтеся від політиків? Чи не пропонувала Вам своє крило якась партія?

— Пропозиції були. Хотіли примазатися,але ми відразу поставили вимогу: долучайтеся,але афішувати вас не будемо. Відпали відразу. Переконаний: як тільки громадський активіст стає політиком,він вже ніколи не зможе стати громадським активістом. Бо в політиці людина завжди шукатиме елементи власного блага. Якщо не для себе особисто,то для свого брата,кума,свата. І це дуже прикро. Люди грають за тими правилами,проти яких самі ж боролися. У політиці індивідуальність мало проявляється. Там задіюються інші нюанси: бізнес,кулуарні домовленості,кон`юнктура. Я не є ідеалістом,що прийду в політику і зможу все змінити на краще. У мене все більше переконання,що я можу стати одним із них. Тому і не йду в політику. Можливо з часом щось зміниться,коли у нас не буде політичних проектів,а будуть партії з відкритими списками,з відкритими джерелами фінансування і коли олігархи не будуть на них впливати. Коли не будуть розводити людей,як кошенят,кидаючи їм кісточки з барського столу. Так,я сьогодні поступаюся своїми матеріально-фінансовими благами,але не даю розмити себе у потоці сірої маси. Я бачитиму,де можу бути більше корисним для суспільства. Якщо не бачитиму такої можливості — зосереджуся на роботі з молоддю і принаймні,отримуватиму задоволення від того,що роблю.

— Попри всі події в Україні,у 2014 році ви встигали ще й подорожувати зі своєю “Монументальною Шевченкіаною” по світу,організовували виставки спільно зі Світовим конгресом українців у багатьох країнах світу. Де побували?

— З початку року до 200-річчя Тараса Шевченка акції та виставки пройшли в містах Латвії,Швеції,Угорщини,Бельгії,Нідерландів,Франції,Португалії,Італії. Також два місяці ваш проект тривав у Південній Америці,зокрема у Парагваї,Аргентині та Бразилії,де компактно проживає українська діаспора. Спочатку планувалося,що Шевченкіана поїде і в Росію,але через події на Сході України цього не сталося. До речі я ще й вступив до аспірантури Східноєвропейського університету,далі працюватиму над документальною Шевченкіаною. Книгу видати не вдалося,немає коштів зараз для цього. Якщо оглянутися в минуле,то ми втратили великий пласті монументальної спадщини столітньої давнини. Майже не залишилося опису тодішніх пам`ятників,не кажучи вже про їхнє зображення. Хтось вважає,що я дійсно гарну справу роблю. Хтось вважає це даремною тратою часу. Я архівіст і моя монументальна спадщина можливо буде оцінена наступними поколіннями,а не теперішнім.

— Дякую,Руслане,за розмову і за Вашу громадянську позицію.