А зараз я не люблю людей у моїй квартирі. Я здригаюся,коли у двері стукають комунальники,я нервуюся,коли сусіди розмовляють на сходовій клітинці…

Що це? Старість,зрілість,соціопатія? Я сторонюся людей. Я зачиняюся у своєму домі,наче в велетенській мушлі,і мені добре. Я кохаю,читаю,пишу,творю,насолоджуюся світанками і тишею. У моїй мушлі творчий безлад,пил,купа книг і немита пательня (казала мені якось матір колишнього,що мене заміж не візьмуть,якщо не навчусь драяти сковорідки,та щось вона помилилася). Я б із радістю мала би будиночок у хоббітському стилі десь за містом із каміном,пледом і круглим кріслом із ротангу,в яке зручно моститися із книжкою.

Я задумаюся про те,наскільки нам потрібний соціум. Так,доводиться щодня контактувати із іншими людьми – в магазинах і на роботі,в маршрутці і в офіційних установах. І всі ці люди намагаються влізти в твій особистий простір,наступивши на ногу,просячи передати три гривні,запитуючи оскомне мені «а коли ти закінчиш аспірантуру?» чи «як там чоловік?». Тоді навіщо такий соціум,який намагається втиснути тебе у рамки,коли сам ховається за масками і личинами «правильності».

Моє коло спілкування звузилося до найближчих осіб. Мабуть,більшість друзів і знайомих через моє «будівництво стінки» вважає мене зверхньою і зарозумілою нахабою. Але це не так,я зараз річ в собі,мушля,річ у барлозі.

Я можу,як би патетично це не звучало,медитувати,активізовувати чакри,розкривати жіночність і спілкуватися із Богами,нікому нічому не пояснюючи,не виправдовуючись,а просто робити це для себе без позерства.

Чи хочу я виповзати зі своєї нори? Не знаю,мені тут добре. Навіть якщо з боку здається,що у мене депресія,мені тут добре,у барлозі. Не витягуйте мене із мушлі щипцями,будь ласка.