Нагода для відвертої розмови з колишнім луцьким міським головою,якому тричі довіряли лучани це крісло,видалася більш ніж доречною: 8 червня Антон Федорович іменинник. На його календарі кругла дата,якої бояться не лише жінки. Сімдесят — це вже добра копа літ,коли є що аналізувати,підсумовувати.

Ми домовилися зустрітися вранці. І яким же було моє подивування,коли його авто під`їхало у визначене місце хвилина в хвилину. “Я ніколи нікуди не запізнився. Хто працював зі мною,той згадає” — пояснив. Отож точність — не лише ввічливість королів,а й колишнього луцького мера. розповів,як йому разом із польським бізнесменом-банкіром,коли вирішувалося питання відкриття у Луцьку першого в Україні банку з іноземним капіталом,довелося просидіти понад годину у приймальні президента Віктора Ющенка,хоча їм призначили аудієнцію о десятій. Секретарка навіть не вибачилася. Президент,до речі,також. Та ще більшим був шок,коли дізнався: поки вони чекали в приймальні,у Ющенка в кабінеті була викладачка англійської мови. Він учив англійську в робочий час! Всі питання тоді вирішили,але факт промовистий. Антон Федорович не розповів полякові,чому їм довелося стільки чекати. Соромно стало за… президента.

“Влада не може бути прозорою,бо вона не пеньюар. Але…”

Давайте тільки без споминів про босоноге дитинство,не люблю я того,— попросив іменинник.

Погодилася. Але так чи інакше ми згадували минуле,далеке і близьке. Говорили про Луцьк,його перспективи,проблеми. Але про що б не йшла мова,мимоволі поверталися до того,що сьогодні болить усім українцям. Хотілося б вірити,і світу. Війна,яка триває на буремному українському Сході і якій не видно поки що кінця-краю…

— Антоне Федоровичу,Ви народилися у перший повоєнний місяць. І ось через сімдесят років у нас знову вимушені переселенці,біженці,розруха. Як у далеких 1944— 1945 роках,коли політики вирішили долю українців за Бугом. Вашу родинутеж насильно відірвали від рідної землі,відправили у товарняках у невідомість,позбавивши всього. Та українці вистояли.Чи могли коли-небудь припустити,що своє 70-річчя зустрічатимете в тяжкі для України часи,коли вона знову буде у вогні?

— Хто міг про таке думати? Ми впевнені були,що війна в минулому і вона не торкнеться нашого покоління. На жаль. Мама весь час згадувала,як вона їхала з Одеської області,куди їх відправили після виселення з рідної Грубешівщини,до Луцька. Щоб хоч трохи бути ближче до того місця,де залишилося все,нажите тяжкою працею родини. Дід мав 17 гектарів землі,був середнім за польськими мірками господарем. Їхали з Одещини на даху товарняка у грудні місяці. Скільки мені тоді,півроку. Замотали дитя в перину,клунки якісь поклали,самі що можна на себе наодягали. І раптом мама бачить,як перина з дитиною весь час скочується до краю вагона. Вона підтягувати — не може. Глянула,а там бандити на конях їдуть і один вхопився за перину зі мною й не відпускає. Мама лементу наробила. А у вагоні їхали радянські офіцери. Почули крик,визирнули у вікно й постріляли тих бандюків. То мати кинулася до тих офіцерів і стала чоботи їм цілувати. “Что ты,мать? У вас жрать что-нибудь есть? А то водки море,а закусить нечем” — каже один з них. Дід мій на радощах відтяв їм добрий шмат сала! Ось так я вцілів. Щодо нинішньої ситуації на Сході,то вона мене дивує. Дивлюся по телевізору,як Київ святкує день міста. І уявляю хлопця,який у цей час сидить у бліндажі чи на блок-посту,і теж дивиться на ці святкування. Питається: де ми живемо,в одній країні чи ні? Тут гульба,а там війна…

— Кажуть,навіть під час німецької окупації люди теж ходили в кіно,закохувалися,ходили до школи. Тобто продовжували жити звичним життям…

— Так,я розумію все. Але має бути якась моральна межа. Не можна,щоб в одних були танці-манси,салюти,а чиїхось дітей,чоловіків у цей час накривали “Градами”. Можна відсвяткувати,повечеряти в ресторані,але без танців,співів,гучних салютів. Я б не став влаштовувати таких застіль і весіль,як звикли українці,коли поруч плачуть вдови,матері,осиротілі діти. Це моє бачення. Теж саме і про мобілізацію можна сказати. Чому служать одні,а інші гуляють? Сини Сталіна,як не було,воювали на фронті. Кеннеді воював у Нормандії. Сенатор Маккейн теж був льотчиком. Англійські принци всі служили в армії. Чому сини українських можновладців не служать строкової служби? Нехай їх не посилають в зону АТО,на передову,але хай призвуть,навчать стріляти. І по телевізору покажуть,як вони служать. Щоб люди бачили,що справедливість є. А то Путін сміється,що у нас тільки колгоспники й шахтарі воюють.

— Якби ви були на місці президента,що зробили б?

— Якби я був президентом України,то спочатку притягнув би до відповідальності усіх міністрів оборони за те,що розвалювали армію. І Єханурова,і Гриценка,і всіх,хто був після них. До цього всі причетні. Які реформи в армії зробив Гриценко? Замінив солдатські чоботи на берці із двома парами шкарпеток,що виділили солдату у місяць. Ще віддав харчування армії у руки приватних фірм. Що маємо? Коли почалася війна,у солдат немає польових кухонь,навіть води не було кому доставити. А як із законсервованих танків зникла оптика? Люки заварені,а оптики всередині немає. Дивина. А танк без оптики — консервна банка. До війни ми не готувалися,скажете. Але для чого тоді армія державі!? Це ж сором,що 45 мільйонна країна не може себе навіть захистити,не те що наступати. Рік тому не змогли впоратися з кількома тисячами сепаратистів,довівши ситуацію до війни. Сьогодні на місці Порошенка треба сказати чітко і ясно: іде війна,і в цій війні ми можемо вистояти,коли матимемо потужну армію. І все для цього зробити. Нас добиває тотальна безвідповідальність на всіх рівнях. Система навіть демократична має бути відповідальною та каральною. Вимагати виконання і карати за невиконання. Тільки так можна навести порядок. Хто відповів за Іловайськ,за Дебальцеве? Ще Берія казав: “У кожного злочину є прізвище”. Зате міністр оборони Гелетей з міліцейською освітою будує будинок у Лондоні. Сьогодні народ наш показав здатність самоорганізовуватися кращу,ніж держава. Це ще дякуючи народу армія наша вистояла. Яка самоорганізація суспільства,ще на Майдані було продемонстровано це. Народ завжди мудріший за будь-яку партію і за будь-яких вождів. І керівникам треба прислуховуватися до людей. Казав,що можу дозволити собі говорити правду. Тому як не крути,але й ця влада не прозора. Влада не може бути прозорою,бо вона не пеньюар. Але вона повинна говорити людям правду. Рузвельт,коли став президентом США,щосуботи виступав перед американцями по радіо,бо телебачення ще не було. Ця програма називалася “Бесіди біля каміна”. Він пояснював американцям,що і для чого робиться в країні. Це при тому,що там не було такого злодійства,яке у нас процвітає.

— Ви казали,що влада ніколи не скаже правду…

— Сказати правду — це все одно,що хворому на рак сказати,що у нього рак. Тут свої нюанси. Влада не повинна розповідати,скільки танків випустили чи яка зарплата у генерала. Але якщо вона забирає у пенсіонерів частину їхньої пенсії,то мусить пояснити для чого і сказати,що через 5 років,до прикладу,ми вам віддамо ці гроші. Зараз почали анонсувати нову пенсійну систему,накопичувальні пенсійні фонди. Чи можу я,людина з економічною освітою і досвідом управлінським і життєвим,довірити свої кошти приватному пенсійному фонду? Та ніколи. Бо ніхто не гарантує,що гроші звідти не зникнуть у черговій фінансовій піраміді,що їх не вкрадуть і не вивезуть з країни,як вже не раз було. Є приклади нормальні,де такі фонди працюють. У Канаді,наприклад. У цьому фонді коштів у три рази більше,ніж у державному бюджеті. Держава виступає його гарантом. І сама під відсотки бере кредити у цього накопичувального фонду. Канада ніде не бере ніяких кредитів. Тому долар канадський вже 15— 20 років стабільний. Бо там не прийде у Нацбанк якийсь Кубів і не обвалить національну валюту вдвічі за лічені дні. До речі,як ви ставитеся до виділення земельних ділянок учасникам АТО. Вважаєте,це нормальне рішення?

— Ніби так. Хлопці отримають хоч щось…

— Уявіть,прийшов чоловік з війни. Без руки. Що він з тією ділянкою зробить,коли він на ній побудується? Навіть якщо цілий прийде,як зараз будуватися?

— Дітям залишить принаймні.

— А я б зробив інакше. Побудував би 100-квартирний будинок у місті і віддав би по квартирі кожному,хто воював. Нема сім“ї — отримай однокімнатну квартиру. Одружений — більшу. Це було б справедливіше по відношенню до тих,хто ціною свого здоров`я і життя захищав нас і країну від ворога. Механізми можна знайти. Було б бажання.

“Я теж давав хабара даішникові. Він мені ще й здачу дав!”

— Не можу не запитати про корупцію,нові тарифи на газ,бо ці теми нині у всіх на вустах. Суспільство вже почало втомлюватися від того,що говориться багато,а в реальності мало що змінюється…

— А що газ? Всі надра згідно Конституції є власністю народу. Газовими родовищами нашими володіють олігархи і здирають з нас три шкури за цей газ. Порядок навести можна. Але олігарх олігархові очі не виклює. Подивіться,як красиво обвалили гривню. Не може такого бути в принципі,бо економіка — система сама по собі дуже інертна. Якщо вона валиться,то валиться спочатку одна галузь,друга,третя,а тоді вся економіка. Для цього треба певний період часу. А Кубів за три дні обвалив гривню у півтора рази. На якій підставі? Це був штучний обвал. Потім прийшла подруга Порошенка й далі обвалила. До 30 гривень. Потім злякалися народного гніву і зробили 20. Для чого це робиться? Всі добре знають. Оцінка майна державних підприємств,виставлених на приватизацію,зроблена була два роки назад і вона у гривнях. Для того робиться,щоб подешевше скупити. Ще питання цікаве: чому під час війни не можна вигідно продати “Рошен”,як каже Порошенко про свій бізнес,а державні підприємства продавати,виходить,можна? Тому боротьбу з корупцією треба починати не на побутовому рівні. Хоча треба виховувати в наших людей неприйняття корупції як такої. Я теж давав хабара ДАІшникові. Він мені ще й здачу дав!

— Він знав,що Ви – міський голова?

— Ні,звичайно. Правильно сказав Тефт,колишній посол США в Україні,що корупція в Україні — у верхах. Сьогодні нею займаються ті,хто вчора були міністрами,а сьогодні займають найвищі посади в державі.

— Антоне Федоровичу,помітила вашу велику активність у соцмережах. Зависли там?

— Та вже сталося. Не скажу,що у тих нетрях пропадаю,але коли є час,то читаю,аналізую,висловлюю свої думки та ідеї. Цікаво,як сприймають їх. Хоча читаю багато книг. Люблю мемуаристику,філософів.

— Ви дуже дотепно охарактеризували кожного українського президента і хто як керував країною. Кравчук як парторганізацією,Кучма — як заводом,Ющенко — колгоспом,Янукович був завгаром,Порошенко — як бізнес-структурою. А треба,щоб країною керували як родиною. Тоді буде результат. Згодні з цим?

— Тільки так. Як у сім`ї,треба знати потреби кожної дитини,так і в країні треба знати потреби кожної людини,хто чого потребує. Щоб усі були вдягнені,ситі,щоб могли вчитися,відпочити,полікуватися. Так не буває,щоб те,що вигідне для “Рошен”,було вигідне для України. Колись американцям намагалися нав`язати подібне з відомим автоконцерном“Дженерал моторз”. Сьогодні Україна займає передостаннє місце за конкурентоспроможністю. За нами тільки Венесуела. У неї,щоправда,є ще нафта. Ми живемо сьогодні в світі конкурентному,де виживає та країна,яка конкурентна на фоні глобальної економіки. Звичайно,ми не зробимо кращі “мерседеси”,ніж німці,чи коньяк ліпший,ніж французький чи телевізори кращі,ніж японці. Але у нас є космічна галузь,суднобудівна,є уранові руди,ми багато чого можемо досягати.

— А земля українська?

— У те,що тільки земля врятує Україну,я не вірю. Посіяти пшеницю можна і в Ефіопії,і в Бурятії,і в Україні. А телевізор на рівні японського не зробить ні Бурятія,ні Ефіопія. Україна може. Нам треба розвивати високотехнологічні виробництва,вкладати у них ці кредити,які нам дають. Тільки економіка врятує державу. Ми ж все робили: літаки,ракети,озброєння,кораблі. Чого ми не можемо закупити в Японії технології та випускати телевізори? Нам кажуть: нас врятує малий і середній бізнес. Не врятує. Нам треба робити крупні корпорації,які виходили б на світовий рівень. Ви чули,щоб уряд наш говорив про економіку? Я не чув. Мене це дивує. Тільки мова про те,з кого і скільки взяти податку. Ми втратили великий економічний потенціал на Донбасі. Чим його відшкодуємо,за рахунок чого? Беремо кредити,а куди вони йдуть? Нам хтось пояснює щось? У нормальному суспільстві уряд повинен сказати куди. Якщо на армію — питань нема. Всі розуміють. Кредити йдуть за залатування дірок в бюджеті. Дірки були і будуть завжди. Коли дивишся на ці речі — стає сумно. Коли ми зможемо відновити нашу економіку? Хто нам ще гроші дасть?

— Може спишуть борги,як списали Польщі?

— Не спишуть. Україна стала пішкою у великій геополітичні грі. І дай Боже,щоб ми збереглися у тих кордонах,що маємо.

— Знайомі по секрету сказали,що Ви навіть Карла Маркса перечитуєте…

— Було таке. Прочитав “Капітал”,як пісню. Така річ захоплююча,з гумором,між іншим,написана. Колись вивчали ці твори,але тепер все по-іншому сприймаєш. І отримуєш всі відповіді на питання,що звідки береться.

— І до яких висновків вас привів дядько Карл?

— Рано чи пізно ми знову повернемося до планової економіки. Згадаєте мене колись. Передбачаю реакцію,скажуть,знову совок в мені заговорив. Але ринкова економіка,до якої ми ніби йдемо,дуже затратна річ. Планова радянська економіка була недосконала,звичайно. Не могли спрогнозувати,скільки треба шкарпеток випустити,щоб усім вистачило. А тепер,маючи новітню техніку,дуже просто розрахувати,чого скільки випускати,щоб воно не пропадало,а використовувалося. Подивіться на селянина нашого. Ніяк не вгадає,скільки чого посіяти,посадити,щоб не бути у програші. Виростив картоплю чи моркву,а продати вигідно не може. Хтось цим займається у нас,обраховує,прораховує,шукає ринки збуту? Ніхто. Все навпомацки. Як можна не підвищити зараз людям зарплат і пенсій,коли ціни на все зросли у кілька разів? Це ще ми користуємося старими запасами. А що буде восени,коли новий врожай зберемо? Хтось аналізує співвідношення цін і продуктивності праці? В СРСР темпи зростання зарплати мали у півтора рази бути меншими,ніж зростання продуктивності праці. У нас тепер хтось над цим думає,обраховує? Наші мужі заморозили зарплату — і все. Підприємців це влаштовує,бо ніхто їх не чіпає і не змушує піднімати. Я розумію,бюджетні установи,що фінансуються з бюджету,а чому підприємці мовчать? За таких підходів наші люди будуть лише бідніти,бідніти й бідніти. Прийдуть вибори,їм знов дадуть по 100 гривень,що будуть великими грошима для збіднілої людини,і знов проголосують за тих,хто дав їм ці гроші. І ми ніколи не виберемося з цього кола. Можновладці вже кепкують над нами. Це ж депутат якийсь сказав: “Наш народ такий: скільки йому не обіцяй — йому все одно мало”. От вони й обіцяють. А піпл хаває. Ображені,обібрані люди знову проголосують за Симоненка та опозиційний блок,який,за великим рахунком,і привів своїми діями країну до війни.

“Це абсолютно нормально,коли нова команда продовжує справу попередньої”

— На часі децентралізація влади. Багато списів ламається довкола неї. Чи стане вона рятівним колом для громад?

— Влади ніхто ніколи не віддасть. Бо влада — це гроші й кадри. В усі часи так було. У нашому випадку доцільніше говорити про децентралізацію відповідальності. У нас ніхто ні за що не відповідає. Скажіть,якої влади не вистачає сільському голові сьогодні,щоб сміття вивозили у відведене для цього місце,а не викидати по лісах,в яругах,засмічуючи все на світі? Чи поставити за свою каденцію чотири-п`ять стовпів — для цього треба велику владу чи кошти великі? Не треба чекати,що дадуть владу — тоді будемо робити. Держава ніколи не дасть стільки грошей,щоб вистачало. Бо поки дадуть гроші на одну проблему,завтра інша виникне. Не треба чекати закінчення війни,щоб почати щось робити. Війна може тривати довго,Ізраїль воює все життя. Треба вже розчищати території свої,бізнес організовувати,щоб хтось міг якогось податка заплатити. Сьогодні є над чим працювати.Не треба шукати причину,щоб нічого не робити,списувати на війну,Путіна і т. д. Так,цей фактор є. Але життя триває,і воно має поліпшуватися. Хай по трошки,але поліпшуватися.

— Багато кого мучить питання: чи не хоче Кривицький повернутися у владу? На свій вік,дякувати,виглядаєте гарно. Маєте багато цікавих ідей,думок. Може повернетеся?

— Повернутися? Хіба у президенти! А чому б ні? Порядок навів би швидко. Я спробував сходити у Верховну Раду. Дехто питав: навіщо воно мені? Я хотів донести до людей,що є ще й альтернативна думка,що є люди,які не марширують у загальній колоні,а йдуть своєю дорогою і бачать її чітко та ясно. Опираючись на свій досвід та економічні знання,міг би запропонувати якісь елементи новизни,які сприяли б розвитку держави. Ось і все. Я не хочу говорити про наших депутатів. Але що вони зробили для Волині? Хтось привів сюди якогось інвестора серйозного,сприяв розвитку економіки міста чи області? Вони не мають своєї думки,бо працюють від імені партій. Сьогодні партій як таких немає немає,є об`єднання людей під певного лідера. Ні одна партія не має чіткої ідеології та програми,за яку відповідала б. Приходить новий уряд,відкладає убік програми попереднього,придумує свої,мовляв,я прийшов,я найрозумніший. Так не має бути в державі. Має бути якась спадкоємність влади. От почав я,коли був міський головою,будувати фонтан свіло-музичний у Луцьку. Хотів його зробити першим в Україні,але не встиг. Він був би окрасою міста. Для лучан,туристів,навіть для дітей сільських,які більше ніде такої краси не побачать. По суті основа вже була. Чому наступним керівникам його було не добудувати,а не казати,що то корито Кривицького? То не корито,а основа для серйозного інфраструктурного об`єкту у місті. Взяли й закрили площу в центрі кіосками. Як на мене,то площа має бути вільною.

— Зізнайтеся,як людина,яка пройшла у владі всі щаблі,яка добре знає її смак: влада — це наркотик,залежність,від якої важко вилікуватися? Дивлячись,як важко з нею дехто розлучається,складається таке враження…

— Якщо ти прийшов працювати — то це важка праця.

Мені подобалося,що можу щось зробити для людей,себе самореалізувати. Для мене так,принаймні,було. Можу сказати,що прожив нормальне життя,працював на благо людей. Те,що є негатив якийсь,так всі ми не все робимо правильно,допускаємо помилки. Хто б що не говорив,але Луцьк розвивався,працювала економіка,він вижив у важкі часи. І навіть у лихі дев`яності був порядок. Луцьк займав достойне місце в Україні. Перший всеукраїнський семінар з благоустрою не випадково був проведений у нас. Що не встиг зробити— наступники доробили. Проблеми в місті будуть постійно існувати. Місто розвивається,потреби людей зростають,і якщо чогось вистачало сьогодні,то післязавтра його не вистачатиме. Воно,як будь-який суспільний механізм,проходить всі стадії: народження,дитинство,юність,зрілість,старість і вмирання. Завдання керівника міста — помітити вчасно процес старіння,зробити так,щоб оновити багато його елементів,щоб воно не впало. Сьогодні є можливість це робити за рахунок інвестиційних програм,за рахунок ініціатив місцевого бізнесу,який треба більше навантажувати,щоб він більше працював на місто. Місто тільки тоді розвивається,коли має нормальну економічну основу. На жаль ми сьогодні випускаємо продукції менше на одного жителя,ніж Рівне,Львів чи Тернопіль. Тому треба затягнути сюди інвесторів,зробити сприятливі умови для ведення бізнесу,як свого часу зробив Сінгапур. Уявіть,на території площею 900 квадратних кілометрів там працює 130 підприємств!

— Нині діючий міський голова Микола Романюк добудував залізничний міст на “варшавку”,реконструював вокзал,що не було зроблено вашою командою. Не шкрябає десь,що зробили не Ви?

— Це абсолютно нормально,коли нова команда продовжує справу попередньої. Я був колись у Вінніпезі,і мер міста розповідав,як вони дороги робили,які теж у них були поганими. Коли нарешті зробили дороги,інша проблема виникла: тепер стільки машин,що треба працювати над транспортними роз`вязками. Потрібні чотирьохрівневі розв`язки,а грошей немає. Він два роки збирає гроші на перший рівень. І каже: “Моя каденція кінчиться,прийде новий мер,зробить другий рівень,потім третій і т. д.” Це нормально.

— Зараз від багатьох доводиться чути,що владу мають взяти в руки молоді люди,за плечима яких немає радянського минулого. Що наше покоління має відійти убік і дати владу тільки молодим. Інакше змін чекати системних змін в країні не варто…

— Якщо людина вчора розклеювала листівки по місту,це не означає,що вона автоматично може керувати цим містом. Не поділяю цієї ейфорії. Може скажу непопулярні речі,але то моє переконання. Якщо так станеться,то Романюк може бути останнім мером,до якого можуть спокійно підійти прості лучани зі своїми бідами й проблемами. Якщо до влади прийдуть молоді зубри,які виросли зовсім в іншому лісі,то для них людина з її потребами буде до лампочки. Вони рватимуть все на себе. Так,вони знатимуть англійську мову,матимуть дипломи гарні. Скажіть,думає Яценюк,як зараз вижити пенсіонерові за 1200 гривень у місяць? Ну прийшли у нас молоді до влади і що,змінилося щось? Стали більше сіяти буряків,збирати зерна? У будь-якого будинку є фундамент. У держави — це люди,які створювали цю державу. Хай молодь ця візьме у старшого покоління відповідальність,людяність. Молодість,помножена досвід,дасть результат.

— Зараз ви відійшли від активної діяльності. Не страждаєте на пенсії від відчуття непотрібності?

— До всього треба ставитися по-філософськи. Всьому є свій час. Так що до пенсійного віку ставлюся цілком спокійно.

— Маєте заняття,якому віддаєте вільний час? Кажуть,у вас дуже гарний сад.

— Є таке. У саду люблю працювати. Онуками займаюся. Антона на хокей вожу,подобається йому це діло. Байдикувати ніколи.

— Ще знаю,що у Кривицького неймовірно смачні квашені помідори. Рецептиком поділитеся?

— Без проблем. Рецепт справді цікавий і непростий,дуже багато всіляких спецій. Але помідори супер. Хочете,скину вам на пошту.

— Як святкуватиме свій ювілей?

— У вузькому сімейному і дружньому колі. Ніколи не любив бенкетів,святкувань. Будуть найближчі друзі,з якими дружимо давно. Декого з них вже немає,на жаль.

— Ми теж вітаємо Вас.