Своїми коштами вони живлять українську економіку,стримують девальвацію гривні,марно сподіваючись (а,може,вже й не сподіваючись),що колись українська влада таки забезпечить достойне життя своїх громадян.

Пригадуєте рекламний ролик Арсенія Яценюка перед президентськими виборами 2010 року: жінка нібито за кордоном увечері стомлено дивиться у вікно,а в цей час її нібито чоловік в українських горах доїть корову? А ось уже чоловік на фоні гір говорить: «Нам обіцяли дуже багато. Міняються місцями уряди з опозиціями. Дурять нам голови,а ми мусимо шукати долі в чужих краях». І його висновок,як вирок: «Вони не здатні нічого змінити. Нову країну збудують лише нові та молоді. Я голосую за Арсенія! З ним моя країна стане новою». Влучно,сильно до сліз. Піар на заробітчанах – потужний рекламний хід. Хто ж проти того,щоб Україна стала такою,як інші країни Європи,в яких можна заробити на безбідне існування сім’ї?

Це не перша спроба наших політиків побудувати свою виборчу кампанію на удаваній турботі про заробітчан і їхні сім’ї. Їм,либонь,добре відома офіційна соціологія,а вона засвідчує: досвід роботи за кордоном мають 36,8 відсотка жителів західних областей,26,4 і 21,4 відсотка мешканців відповідно Центрального та Східного регіонів,15,% – жителів південних областей.

У 2007 році,напередодні дострокових парламентських виборів,Юлія Тимошенко рвонула в італійське місто Неаполь,щоб поспілкуватися з українськими заробітчанами,які працюють там нелегально. І… прихопила з собою невідому знімальну групу. Чому невідому? Та тому,що в документальному фільмі «Мати й мачуха»,зробленому за підсумками поїздки і презентованому для оплачених регіональних журналістів з усієї України в столичному кінотеатрі,не знайшлося місця для титрів про тих,хто над ним працював. Єдине,що вказано: автор ідеї,сценарист,режисер – Юлія Тимошенко. Та це не головне – літературні раби погодилися на роль,яку їм відвели за гроші.

Головний меседж,з яким Юлія Володимирівна виступила перед медіабратією: «Наша команда зробить усе для того,щоб повернути українських заробітчан на рідну землю». На що їй заперечили: «А ви у них запитували,чи хочуть вони повертатися? Адже люди повиїжджали за кордон уже й сім’ями,вважають,що там вони – удома,і навіть не думають про повернення,хіба що на старості. Краще зробіть в країні такі умови,щоб не було потреби їхати: дайте роботу,гідну зарплату,мінімізуйте корупцію і хабарництво,а люди самі вирішать,де їм краще».

Це дещо зривало план піар-заходу леді Ю. Але й тут вона викрутилась. Згадала висловлювання про заробітчан Леоніда Кучми «А хто їде за кордон? Туди їдуть повії» і з властивим їй хі-хі прокоментувала: «Мені здається,що навіть враховуючи те,що він уже екс-президент,можна було б відрізати те,чим він це говорив». А тоді вивела на сцену молоде подружжя заробітчан із Маневицького району,яке було показане у фільмі і яке спеціально доставили літаком з Неаполя до Києва,щоб зустрілося перед журналістами із привезеними з Волині батьками. Як влучно підмітив тоді журналіст «України молодої»,«і всім зразу стало зрозуміло,хто тут – мати»,а хто – мачуха.

Ще Юлія Володимирівна пообіцяла,що допоможе главі сім’ї відкрити в Україні бізнес із виробництва меблів,щоб вони більше не їхали на заробітки. Цікаво,чи виконала обіцянку. Бо зробити так,щоб із країни більше не виїжджали,за три роки прем’єрства їй так і не вдалося. Криза,мабуть,завадила.

Про українських трудових мігрантів політики згадують лише у двох випадках: перед виборами,коли треба мобілізувати голоси їхніх родин і співчутливих громадян,а ще тоді,коли нема вже де брати гроші в державну скарбницю. У 2013 році злочинний режим Януковича додумався оподатковувати грошові перекази,які надсилають заробітчани з-за кордону. Тодішня опозиція гостро критикувала таку ідею,і вона таки не була втілена.

Та вже у вересні 2014 року,коли вчорашня опозиція стала владою,Нацбанк нібито для стабілізації національної валюти запровадив обов’язкове переведення у гривню валютних переказів з-за кордону для фізичних осіб. І що це дало? «Протягом дії цього обмеження обсяг виплат грошових переказів через банки суттєво знизився – вдвічі-тричі,залежно від системи переказів,валюти переказу та країни-донора»,– зазначав заступник начальника управління організації та супроводження роздрібного бізнесу Укрексімбанку Андрій Гайдуцький. Але те,що знизилися офіційні перекази,не означало,що заробітчани почали менше заробляти і менше передавати. Просто почали передавати більше нелегальними шляхами. Побачивши,що такі методи ще більше руйнують довіру населення до банківської системи,Нацбанк наприкінці того ж вересня скасував пункт постанови стосовно переказів і поновив режим виплати коштів без відкриття рахунку в інвалюті,й вже у жовтні обсяг переказів суттєво зріс.

Сьогодні можна впевнено сказати: те,що гривня не зазнала краху – заслуга саме заробітчан. Адже вони переказують за рік в Україну грошей більше,ніж надходить іноземних інвестицій. У ситуації,коли не розвиваються експортно орієнтовані підприємства,іноземна валюта виводиться в офшори,надходження грошей від українських трудових мігрантів регулює платіжний баланс і дозволяє стабілізувати курс гривні. Судіть самі: якщо обсяг іноземних інвестицій у 2012 році становив 6,13 млрд дол.,то українці з-за кордону відправили своїм родичам 7,5 млрд. дол. У 2013 році,за даними НБУ,обсяг грошових переказів зріс до 8,5 млрд дол. і знову перевищив рівень іноземних інвестицій – 5,7 млрд дол. Минулого року за обсягом грошей від заробітчан Україна займала десяте місце у світі та перше у Європі.

«Згідно з даними,оприлюдненими в ООН,кількість українських трудових мігрантів,які постійно перебувають за межами країни,становить 8 мільйонів осіб,а в сезонний пік їх чисельність зростає. Як повідомив у своїй щорічній доповіді Світовий банк,Україна стала п`ятою державою в світі за кількістю тих,хто шукає кращого життя за кордоном (більше виїхало лише з Мексики,Індії,Росії та Китаю). Спорожнілу соціальну нішу заповнюють іммігранти зі ще менш розвинених країн,які деформують соціокультурне середовище України. Цей показник особливо тривожний на тлі депопуляції українського народу – низької народжуваності й високої смертності»,– стверджує В. Бурдяк,доктор політичних наук,професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Фахівці Міжнародної організації з міграції зазначають,що більшість трудових мігрантів з українськими паспортами – вихідці із Західної України. Причому працюють наші земляки не лише у країнах Заходу,але й у Росії (43 відсотки від усіх українських заробітчан),незважаючи на збройний конфлікт на Донбасі. Хоча останнім часом у зв’язку із запровадженням з початку цього року для трудових мігрантів у Росії спеціальних патентів і зростання неприязні до українців на побутовому ґрунті наші співвітчизники переорієнтовуються на заробітки в країнах Європи,найбільше – у Польщі. За офіційними даними,лише у 2014-му на роботу в інші країни виїхало понад 50 тисяч українців. А скільки ще неофіційно.

У трудовій міграції беруть участь переважно люди кращого працездатного віку: 70,2 відсотка мігрантів перебувають у віці 30-55 років,а ще 17,7% – не досягли 30 років. Середній вік українського заробітчанина становить 41-42,тоді як середній вік решти наших співвітчизників – 46 років. Треба сказати,що після п`ятдесяти років наші чоловіки різко знижують міграційну активність,тоді як у жінок високий рівень її залишається і в такому віці.

Якщо втрату трудових ресурсів наша держава ще може пережити (сьогодні в країні їх надлишок),то чим виміряти моральні втрати,яких зазнають українські сім’ї,члени яких виїжджають в пошуках кращої долі за кордон? Заробітчани часто повторюють: «Повертатися через рік ще немає з чим. А через п’ять – уже нема до кого». Чоловіки,жінки яких виїхали за кордон,тут часто спиваються або знаходять собі іншу пару. А діти… Діти,дивлячись із якою легкістю в сім’ю починають надходити гроші,перестають учитися (все одно мама купить атестат чи диплом),тринькають зароблене мамами направо й наліво,навіть не намагаючись самим знайти роботу. Та й кому потрібні такі спеціалісти,які купили оцінки за євро чи долари? Дивлячись на них,втрачають мотивацію до навчання і трудолюбиві діти з благополучних сімей. І самі прагнуть виїхати за кордон. У кращому разі як спеціалісти,а частіше – лиш би на якусь роботу.

У моєму дворі часто можна зустріти сільську бабусю,яка вигулює кімнатну собачку. Якось розговорилися з нею. «Онучка дістала вже. Каже,якщо не будеш виводити собачку надвір – тебе з хати вижену,– скаржиться старенька. – Вона все гуляє собі,то одного,то другого кавалера приводить,але їй за це слова не скажи. Мушу на старості мовчати й терпіти,бо куди піду?» Виявляється,дочка цієї літньої жінки,щоб вивчити своє чадо,повлазила в борги,не змогла віддати кредит,тож продала мамину хату,винайняла квартиру,в якій тепер вони живуть із онучкою,а сама поїхала відробляти позичене за кордон.

І таких історій безліч.

Коли трудові мігранти щойно виїжджають за кордон,то думають: «Зароблю грошей,віддам борги,куплю квартиру (вивчу сина чи дочку),машину,відкрию якийсь бізнес». Але доки виконають перший пункт,мине кілька років. Гроші,зароблені там,тут якось швидко закінчуються. Ну,купить він чи вона квартиру,а ще ж треба ремонт у ній зробити. А ще машину купити. А далі жити за що? Тим паче,що діти підросли і вимагають все більше й більше. От і повертаються назад на заробітки. Виїжджають сім’ями,з дітьми,слабо усвідомлюючи,що в першому поколінні нормального життя на чужині не збудуєш.

Яку альтернативу може запропонувати їм рідна держава? Програми навчання веденню малого бізнесу? Може,десь вони і є,та тільки через драконівські податки для підприємців,про зниження яких тільки говорять,а на ділі все підвищують і підвищують,мало знайдеться охочих ступати на цю стезю. Роботу за фахом? За роки перебування там трудові мігранти втратили попередню кваліфікацію,та й не схочуть повертатися на роботу з мінімальною зарплатою.

Доки в Україні зарплата в рази буде меншою від країн Європи,доти виїжджатимуть туди на заробітки наші співвітчизники. А щоби хоч якось відбулися зміни на краще,треба провести деолігархізацію економіки,взяти під жорсткий контроль діяльність монополій,закрити офшори,спростити правила ведення малого бізнесу,знизити податки,але змусити платити їх усіх. Про це постійно говорять політики,поки перебувають в опозиції. А коли стають владою,завжди знаходять тисячі причин,щоб пояснити,чому це не зроблено. То «папєрєднікі» винні,то «кляті москалі». А жити люди у своїй державі по-людськи хочуть вже і зараз. Тож щоб здобути щось «хоч синам,як не собі»,їдуть на заробітки за кордон. Бо тут вони – чужі серед своїх,а там – свої серед чужих.