Коли замість вишиванки треба одягнути військовий камуфляж — їх немає
 
— Костянтине,навіть не питаю,чи були ви на Майдані. Ви там не могли не бути…
— Звичайно був,хоча не міг собі дозволити весь час там сидіти. У моменти найбільших загострень збиралися з друзями і їхали. Роботи там вистачало усім. Зокрема,ми охороняли Будинок профспілок. Шістнадцятого,перед тим,коли розстріли почалися,ми поїхали додому. Це була неділя. І вже по телевізору побачили,що там почалося. Пробуємо знову зібрати компанію. І багато з тих,хто їздив зі мною,відмовилися їхати. Практично тоді я,ще один мій друг погодився і біля облради,звідки відправлявся автобус,до нас приєднався ще батько з сином. Ми завантажили бусик продуктами,що позносили люди. У нас ще було 5 вільних місць. Довкола будинку ради ходили натовпи революційної молоді у балаклавах і з палицями. Ми кликали їх з собою,на Майдані треба наша поміч. Ні,вони не з нами. І це було дивно. До Києва ми не доїхали 100 кілометрів,поламався автобус,поки автомайдан прислав нову машину,поки відремонтувалися,то найбільше пекло вже відбулося. Після Майдану,зрозуміло,пішли у військкомат,як офіцери запасу. Моя військова морська спеціальність ,а я гідроакустик підводного човна,ніяк не пов’язувалася із сухопутними військами. Тому не відразу вдалося потрапити у Збройні сили України.
 

 
— Довго чекали поки вас мобілізують?
— Майже рік. Але не диван не лежали. Багато хто з офіцерів запасу,пройшовши Майдан,вирішили освіжити свої бойові навики. Наприкінці березня,коли була загроза появи «зелених чоловічків» на кордоні з Білоруссю,з групою однодумців поїхали допомагати прикордонникам охороняти кордон. Одну з таких груп доручили очолити мені. Цілодобово патрулювали вздовж всієї лінії кордону. Як воно все сприймалося у моєму середовищі дорослих чоловіків,за якими стоять їхні родини,якась справа,збудований будинок? У Донецьку вже горять хати,люди втрачають все,що нажили за ціле життя. Ми хотіли не допустити,щоб все це докотилося й до нас. Дякувати,загроза з Білорусі тоді не підтвердилася,хоча теоретично вона існує завжди. Наприкінці травня ще з трьома офіцерами запасу з Луцька поїхали в Київ на тижневий диверсійно-партизанський вишкіл,що проводився на базі покинутого піонерського табору. На Великдень з групою самооборонців їздили святити волинські пасочки в триколорний на той час Харків. Взагалі того року було багато різних волонтерських поїздок і в зону АТО,і навіть у Європу,де влаштували агітаційний автопробіг містами Німеччини та Польщі,з якого повернулися з трьома подарованими автомобілями швидкої допомоги для потреб ЗСУ. Осінь теж пройшла у навчаннях,бо при міському військкоматі почала формуватися територіальна рота резерву. І ми з кількома побратимами першими написали рапорти ,щоб нас зарахували до її складу. Ця рота мала охороняти ключові об’єкти в області на випадок,коли до нас прийдуть непрошені «зелені чоловічки». А 3 лютого 2015 військкомат нарешті згадав про мене. 8 лютого мені мало стукнути 50 і я попросив,мовляв,дайте відсвяткую по-людськи день народження і тоді піду. Ні,сказали,якщо ідеш,то йти. Хоча по мобілізації мене взяти не могли,бо був багатодітним татом,у нас якраз народилася найменшенька Софійка. Тому попросили написати заяву,що йду добровольцем.
 

 
— Як дружина відреагувала на ваше рішення йти на війну? Ви залишали її вдома з чотирма дітьми. Не кожна жінка таке прийняла б…
— Все було настільки швидко,що вона не встигла відреагувати. Опам’яталася,коли я вже був під Києвом на коротких офіцерських курсах при Академії сухопутних військ. Дехто з друзів говорив про малих дітей,але це казали здебільшого ті,хто знайшов пояснення,чому вони втікають від виконання свого головного чоловічого обов’язку. Все добре. Дружина впоралася. Я знав,що вона впорається. Старші діти допомагали,вони вже дорослі. Таких,як я,багато було. Якби всі шукали причини й розповідали,що в мене те,в мене се,хто захистив би країну? Мене питали у військкоматі,коли я вперше прийшов записуватися добровольцем: «Что,воевать хочешь?» Дурний хоче воювати. Служити хочу. А коли треба — буду воювати.
 
—У першу хвилю мобілізації не дуже дивилися на кількість дітей. Брали всіх,кого вдавалося взяти…
— Можливо спочатку,але потім брали це до уваги. Бувало,йшли служити хлопці,у яких по троє дітей,а згодом «зіскакували»,побачивши,що і як.
 

 
—У вас такого бажання не було?
— Та ні. Навіть навпаки. Бо у 50 років,коли в країні є така потужна хвиля патріотизму,сприймаєш все по-іншому. От своє п’ятдесятиріччя міг банально відсвяткувати в ресторані чи вдома біля свого каміна,а святкував у холодній казармі. Але які хлопці там зібралися! Душа просто співала. Я взагалі думав,що прийду туди старий,немічний,а виявилося,що я далеко не найстарший і не немічний. Наша четверта хвиля дуже відрізнялася від попередніх трьох. Вона була наймасовішою й організовувалася тоді,коли вже був Донецький аеропорт. Нас,офіцерів,відправили на місячне навчання під Києвом,організоване Академією сухопутних військ. Це був час найбільших наших втрат. Вечорами сиділи,слухали розповіді про ДАП,Дебальцеве. І всі були готові їхати під обстріли й реально воювати. Я потрапив у 14 бригаду,пройшов з нею всі чотири полігони. Після гіркого досвіду 51 бригади нову бригаду готували дуже серйозно. Спочатку був Рівненський полігон,після нього нас спішно перекинули охороняти залізницю у Дніпропетровську область,бо на травневі свята 2015 очікували провокацій і наступу,боялися,що диверсійні групи переріжуть залізничне сполучення. Влітку,коли була пекельна спека,пройшли наймасштабніші наступальні навчання у Широкому Лані. Ми і через річку переправлялися,й авіація була задіяна,тобто все було дуже потужно.
 
— Тоді була віра,що війна швидко закінчиться?
— Так. Багато хто вірив,що буде наступ. Ми справді надіялися,що на броні переможно в’їдемо хоча б у Ростов. Такі настрої були… І не думали,що все так затягнеться. Тільки наприкінці червня 2015 потрапили в сектор «М» біля Маріуполя.
 

 
Патріотизм,на жаль,теж має здатність закінчуватися
— Це правда,що у вас тече кров донських козаків?
— Мої дідусь з бабусею родом із Ковеля. Коли у 1916 році був брусиловський прорив і німці зайшли у Ковель,державних службовців,а дід працював на залізниці,евакуювали на Дон. Вони там і залишилися. А по маминій лінії є коріння донських козаків. Батьки народилися у Таганрозі,колишня Україна,до речі. Тому мріяв заїхати туди на броні! Принаймні до Ростова. У Таганрозі я навчався в радіотехнічному інституті на гідроакустика підводних човнів,хоч виріс у Луцьку. Там отримав і свою військову освіту. Що дивувало,в ті часи,а я навчався у 1982-1987 роках,дуже багато хто з місцевих людей там асоціював себе з Україною. Вони знали про своє українське коріння,пам’ятали,що їхню землю колись передали Росії. Видавало їх і українське «г». Що вихідних таганрожці потягами їхали в Донецьк за продуктами,бо тут матушка-Росія,тут кордон і нічого немає,а в сусідньому Донбасі все є,бо там Україна.
 
—А тепер донські козачки на Донбасі кров українську проливають…
— Треба ще розібратися,які там козаки воюють. Хто читав «Тихий Дон» Шолохова,той знає,як радянська влада донських козаків рубала. Там люди завжди були далеко не московського коріння,не бідні й військово обізнані,тому там крові багато пролилося,коли радянська влада на Дон прийшла. Там ніхто не хотів «совка».
 

 
— Бачила недавно сюжет із зоно АТО: етнічний росіянин пояснює свій вибір: «Якби Україна напала на Росію,зрозуміло,що я воював би на боці Росії. Оскільки Росія напала на Україну,то я змушений бути на боці України». Але далеко не всі навіть українці зробили свій вибір на користь своєї Батьківщини…
—З першого дня,коли я потрапив в казарму під Києвом,дуже багато зустрів російськомовних офіцерів. Наша армія до сьогодні ще залишається більше російськомовною. І на це треба зважати. Є багато дітей потомственних офіцерів,які свого часу приїжджали звідусіль в Україну. Якщо команди українською вони й виконують,то в спілкуванні переходять на російську. Та все одно потроху все змінюється. У нашій казармі були не просто російськомовні,а й ті,хто не приховував,що вони етнічні росіяни. Але вони йшли і захищали Україну в той час,коли багато наших пузатих патріотів,які люблять штовхатися під сценою,де протестують проти московської агресії,а коли доходить діло до конкретики і коли замість вишиванки треба одягнути військовий камуфляж — їх немає. Є люди,незалежно від того,якою мовою розмовляють,китайською чи російською,сприймають землю,на якій живуть,як свою Батьківщину.
 

 
— До шевченківських днів був дуже зворушливий проект на телеканалі СТБ,коли поезію Кобзаря читали наші Герої війни. Геніальні пророчі твори Тараса Шевченка з вуст сьогоднішніх українських воїнів звучали по-особливому щемливо. І один із кіборгів,молодий хлопець без ноги вище коліна,сказав такі слова: «Головне,щоб ця війна зробила нас усіх українцями не лише за паспортом,а й за духом». От духу українського якраз і забракло на Донбасі…
—У мене є фотографії з розбомбленої Мар’їнки. На одній з них — розбита бібліотека. Я стою з томами Шевченка. Книги валяються на підлозі,мокрі,брудні. Символічна трохи картина. Не шанували бібліотек,не читали Шевченка — і на цю землю прийшли «Гради» й танки. Привіз собі тих кілька томів і почав читати. До того якось не було часу і мотивації. До речі,якраз попався той том,коли Кобзар був у російській армії. Дуже цікаво все сприймається.
 
— Сьогодні вже навіть з вуст деяких європейських політиків звучить вимога перестати називати російсько-українську війну громадянським конфліктом,досить вже евфемізмів. Настав час назвати речі своїми іменами,тобто війну війною. Цього вимагають і деякі українські політики. Ви підтримуєте це?
— Звичайно. Росія спочатку намагалася ще якось завуальовувати своє втручання. А коли вже почала розстрілювати наші підрозділи,в тому числі зі своєї території — сумніви розвіялися. Але інше питання: наша влада веде подвійну гру. Скільки мільйонів українців працює в Росії? Ніхто про це не говорить. Ми ж кажемо про візи,про закриття кордону,і нічого не робимо.
 

 
— Як ставитися до економічної блокади не знають сьогодні навіть знані експерти й політики,не кажучи вже про простих людей. Що ви думаєте з цього приводу?
— Не знаю,хто організував все це,хочеться вірити,що нормальні люди організували цю блокаду. Бо якось воно не стикується,як вже казав,коли йде війна,а мільйони наших громадян їздять в Росію заробляти гроші. Немає віз і ми торгуємо з Росією,люди ходять там туди –сюди через кордон. То може дійсно час все це припиняти? Тим паче,коли почали дізнаватися,що ті заводи працюють на казну ДНР. Так не повинно бути.
 
— Якось ми не замислювалися над цим і мало що знали.
— Спочатку якраз замислювалися. Як так,російські товари у нас? Почали боротися. Поборолися і забули. Про банківський сектор так само. Кілька банків перейменували,решта залишилися. Як може збільшуватися присутність російського капіталу під час війни? Від кого це залежить? Від Гонтарєвої. А вона від кого залежить? Пояснювати,думаю,не треба. Біда та й годі. Знаєте,що найбільше кинулося у вічі,коли повернувся у 2016 році із зони АТО в наше мирне життя? Будівельний бум. Там війна іде,а тут будують на всю! На фронті не вистачає техніки й матеріалів нормальних,щоб зробити бруствер окопа,все робиться вручну,кустарно. Спиш на нарах,приїжджаєш на нове місце і шукаєш дошку,розкладних ліжок немає. І можна ще й ще називати багато чого. А тут гроші є,будинки будуються. Кажуть,у Луцьку попиту на таку кількість квартир немає. Для кого тоді будуємо? А для атовців квартир немає. І всі ці диспропорції людей морально вбивають. Може воно для того й робиться,щоб найактивніші люди,які ходили на майдани,потім пішли в добробати й добровольцями у Збройні сили,геть опустилися руки й вони поїхали з України.
 

 
—І щоб залишилися лише слухняні раби,які будуть владу слухати й мовчати?
— Виходить так. Пощастило мені наприкінці вересня минулого року поїхати в Хорватію у групі бойових офіцерів і солдатів,учасників АТО. Організував цю поїздку хорватський футболіст,який грав у нас,а Міноборони лише дорогу оплатило. Коли поверталися назад через Чернівці,в очі кинулася деталь: повсюди реклама «Візи. Робота за кордоном». Людей ніби підштовхують: «Їдь звідси. Якщо тебе тут нічого не тримає — їдь». Це політика,державна політика. У той же час роботодавці страждають,бо вже не можна знайти на роботу нормального водія чи іншого працівника. І разом з тим…  Повертаючись до армії: коли ми йшли служити у Збройні сили в тому ж 2015 році,про гроші мова не йшла. У мене як офіцера зарплата була біля 4 тисяч гривень,а в перші місяці взагалі смішна — 2—3 тисячі гривень. У мирному житті вдома всі заробляли більше. Ситуація змінилася і вже у 2016 почали отримувати більше. Але гроші ці знецінилися,бо зарплати піднялися і в інших галузях. І багато людей,які хотіли б послужити,не хочуть за 350 доларів ризикувати життям,а їдуть в Польщу,ще кудись,де можуть заробити удвічі більше. І це теж проблема. Армія не дуже добре оплачується сьогодні. І не бачу,що хтось пробує щось змінити. Дуже багато вояків четвертої хвилі,мотивованих,активних,досвідчених пішли з війська. Хоча їх треба було за будь-яку ціну втримати. Вони знають,що гроші ці зароблять в іншому місці,а патріотизм,на жаль,теж має здатність закінчуватися. Свій перший контракт я підписував,коли ще був у бригаді. Другий контракт підписав у військкоматі,прослужив рік і звільнився нещодавно. Хочеться відпочити трохи від Збройних сил. До речі 14 бригада була серед перших за кількістю підписаних контрактів. Це свідчить і про рівень командування,що люди довіряли командирам. Але і багато хороших хлопців з армії пішли. Кажуть,що це гідна зарплата 7 тисяч ну і ще 6 тисяч для воюючого солдата. Все одно це не ті гроші,з а які повинна існувати професійна армія. Професійний вояк повинен мати від 500 до 600 доларів ,не менше. Це для України було б нормально.
 

 
— Один з депутатів Європарламенту із Чехії нещодавно сказав,що у тих черевиках і зі старими автоматами Калашникова,якими воюють українські військові,Україна Європу від російської навали на захистить. І їй треба допомагати і зброєю,і грошима.
— Ну черевики вже не ті. Та й з формою теж трохи краще стало. У тій,що видавали цього року,вже можна було нормально пережити 15 градусів морозу,не одягаючи щось під неї. Згадую перше шикування штабу 14 бригади у 2015: той в «британці»,той у німецьких одностроях,хто що мав. Не було ніяких вимог до форми,особливо в зоні АТО. Зараз вже почали,до речі.
 
Добровольці були в 2014 році,будуть і в 2017
— Не просте питання,на яке не можуть знайти відповіді політики світу: доля Донбасу,якою ви бачите її?
— Дуже складне питання. Розмовляв з місцевими мешканцями,з тамтешніми мамами. Іду по замінованій вулиці в Мар’їнці,бачу,біжить така дівчинка,як моя Боженка. Прошу дозволу у мами сфотографуватися з дитиною. А мама з манікюром,хоч і війна,починає перти на нас,що «если бы вас здесь не было,то все было бы хорошо». Починаєш розмовляти з нею трохи ніби м’якшає. Розумієте,там люди просто намагаються вижити. Хтось зайняв якусь позицію,а більшість намагається вижити. Яким буде майбутнє Донбасу — зараз сказати важко. Як на мене: якщо вони хотіли з Росією,то,напевне,треба,щоб це була окрема територія і щоб був кордон. Прийняти тих,хто хоче жити в Україні й відмежуватися від тих,хто не хоче чи не може. Це треба було робити ще в 2015 році. На жаль,оці торги,барижництво,Ахметов – це все бізнес на крові,як не прикро визнавати. Бо можна навести порядок із видобутком бурштину й будуть надходження,пропорційні тим,що були на окупованій території Донбасу. Оборот від бурштину — це ще один бюджет армії,те,що проходить контрабандою через кордон — це ще один бюджет. Гроші є де взяти. Тільки треба політична воля для цього. І менше корупції. Навести порядок у державі треба. Ми хочемо жити в нашій країні,хочемо,щоб наші діти тут жили. Але не можемо між собою домовитися. Люди у нас такі. І нам ще допомагають такими бути,думаю,25 років Україна була дуже жирним шматком. І розуміли,що це конкурент і її треба трохи знищити. Росія в цьому допомагала та й Захід до цього теж приклався. Згадайте,за які смішні гроші повикупляли підприємства ,наприклад,у Луцьку. Електроапаратний завод купили за ціною хорошого маєтку. Шовковий комбінат — за неповні 50 тисяч доларів. Із землею,з усім. Це просто жах. 25 років безсовісно грабували країну.
 

 
— Чим плануєте займатися далі?
— Звільнився з армії два місяці тому. Після двох років служби у Збройних силах планую відпочити хоча б місяці два. Збираю довідки,папери,не так все просто виявилося,бо є у нас УПА — українська паперова армія. Окрім того,залишаюся в оперативному резерві і на випадок якихось подій,навчань,знову буду в армії. Хто знає,наскільки затягнеться мій відпочинок. Хотілося б,щоб війна закінчилася і був мир уже.
 
— Але хочеться закінчити її хай невеличкою,але перемогою…
— Нинішні війни ведуться здебільшого фінансовим методом. Основна війна ведеться грошима й політикою. А коли така війна,як у нас,то це вже додаток,який вигідно,напевне,мати. Бо на неї можна списати все.
 

 
— Зважаючи на всі ці недоліки,на зневіру,яку намагаються посіяти нам у душі,якщо не доведи Боже,почнеться повномасштабна війна ,чи буде знову такий сплеск патріотизму серед українців,як був у 2014-2015 роках?
— Знаєте,наш танк хоч старий та іржавий,але народ наш пройшов хорошу підготовку,багато людей,які сьогодні живуть цивільним життям,пройшли бої і загартувалися у гарячих точках. Так що резерв є. Резервісти і в минулому році проводили збори. Збирають їх,їдуть хлопці в бригаду,в ту ж саму 14,проводять на базі бригади бойове злагодження. Проблема в іншому: якщо таке трапиться,скільки їх буде в Україні? Якщо людей просто підштовхують виїжджати за кордон,щоб тут не створювати проблем владі. Вона відчуває,що учасники бойових дій — люди активні й на багато здатні,тому їх треба якось нейтралізувати. Бо якщо їх багато збирається в одному місці,то починаються погані для влади речі. Фактично з блокадою вже почався Майдан. Бо блокування є однією з його форм. Люди гуртуються,їдуть і ще питання,чим все закінчиться. Знаю одне : все,через що ми пройшли і ще пройдемо — не даремно. Має підніматися загальний рівень країни,а не конкретних осіб. Мусимо вірити,що вдасться збудувати нову країну для наших дітей. Бо для кого все це робиться? Тільки для наших дітей. Якщо нічого не робитимемо — нічого не зміниться. А добровольці були в 2014 році,будуть і в 2017. Головне,щоб ми дійсно наводили лад у країні. Щоб всі наші зусилля,кров і смерті не були марними. Бо якщо не наведемо ладу,то і далі втрачатимемо кращих своїх людей задарма.
 
Розмовляла Ніна РОМАНЮК