Рівно рік тому, 4 вересня, на Херсонщині помер активіст, спортсмен, чудова людина Микола Стасюк (Найк Стам) з Рожища. Чоловік мав інвалідність II групи (ДЦП). Був чемпіоном України з метання списа.

Давайте сьогодні згадаємо цього чоловіка, який був готовим віддати ближньому все, що мав. Спогадами про найріднішого з Волинь.Правда поділилися сестри Людмила, Алла та друзі.

Микола Стасюк народився 29 вересня 1983 році в місті Рожище, що на Волині. Внаслідок перенесеної, ще в пологовому будинку жовтухи і тривалого кисневого голодування, хлопцеві діагностували ДЦП гіперкінетичної форми. Лікарі не давали надій, що дитина буде ходити, але батьки твердо вирішили, що поставлять дитину на ноги. Любов, турбота, піклування та титанічна праця з боку родини дали свої плоди.

У п’ятирічному віці Микола почав ходити. Спеціалісти дивувались: «Що ви робили?», «Як це можливо?». Адже надій не було. Та батьки робили все, що могло реабілітувати їхнього сина. Постійні пасивні фізичні вправи, масажі, купання у водоймах. Як банально б не звучало, та найбільше купався хлопець у ставку біля Рожищенського стадіону, адже возити в басейн не вистачало фінансових коштів. Мама єдина, хто працювала в родині.

Путівки на море доводилось «вибивати» через Київ, чомусь на місцевому рівні вважали, що мама їздить на відпочинок, а не реабілітувати дитину. Саме з моря Коля приїхав вміючи самостійно ходити.

«Микола ріс допитливим хлопчиком. В сім’ї його називали «мудрунчик». Тато, маючи інвалідність, займався з дитиною вдома: постійно і багато читали. Микола, ще в дошкільному віці, знав назви всіх тварин і риб, які були у шкільних підручниках, де знаходяться і як називаються сузір’я. Він цікавився навколишнім. Пригадую, як спостерігаючи за мурашкою, яка щось несла він хотів її зловити: «Коля, що ти робиш?» «Хочу допомогти, їй важко…», – каже сестра Людмила.

«Ми ніколи не соромились брати його з собою, будь це вистава у школі чи просто прогулянка. Мені хотілось, щоб він був, де бувала я, і бачив те, що бачила я. На початках мої однолітки сміялись: «Твій малий п’яний», бо ходьба з порушеною координацією рухів, виглядає саме так. Та я з гордістю відповідала: «Це мій брат. Він так просто ходить». Врешті решт, його почали сприймати, як свого, навіть вітались за руку. Як він радів цьому…», – додає жінка.

«Чому я не ходжу в садочок, як інші?», «А я піду в армію?». Це були питання, які наповнювали материнські очі слізьми. Мама завжди питала: «Що я маю йому сказати?».

І ось, настав час іти до школи. Миколу разом з іншими сусідськими хлопчаками записали в Рожищенську ЗОШ №1. Та був він там лише один день.

«Після лінійки, коли діти зайшли в клас, мама посадила сина за парту. Та вчителька сказала, що він високий хлопчик і треба його пересадити з-за парти на стілець, який стоїть в коридорі. Коля і цьому радів, а для мами це був удар, вона зрозуміла, що його «не прийняли». От вам і педагогічний такт. Сім’я вирішила відправити дитину в спеціалізовану школу. За рекомендаціями лікарів відправили Миколу в школу міста Костопіль, яку він закінчив у 2001 році. Саме там, вчитель фізкультури, який інколи заміняв вихователів, навчив його досягати поставленої цілі. Саме там, він отримав свої перші медалі – за гру в шахи та шахи. Ці ігри він часто грав з татом», – пригадує сестра Алла.

Після закінчення Костопільської спеціальної школи-інтернату І-ІІ ступеня для дітей з наслідками поліомієліту та церебральними паралічами, Микола продовжив навчання в Рожищенській ЗОШ №1, яку закінчив у 2003 році і отримав повну загальну середню освіту.

Однокласники не зразу прийняли особливого учня. Були прикрі моменти та Коля не здався, він зумів влитись в новий колектив. Довів, що він, така сама дитини, з таким ж інтересами, часто допитував однокласників, хто куди поступає і з захоплено відповідав: «І я з тобою» (зі спогадів однокласників, – авт.).

Ще навчаючись в 11 класі, він самостійно, не чекаючи мами чи тата, як це робимо ми, звертався в центри зайнятості та соціального захисту, щоб отримати інформацію, де він зможе продовжити навчання, чим може займатись далі. Микола розумів, що, як кожна доросла людина, повинен працювати, аби заробляти гроші. На що у відповідь була проведена перевірка, чи благополучна у нього родина, чому дитина самостійно займається влаштуванням своєї подальшої трудової діяльності. І коли бачили маму дивувались: «А це ви?». Він був самостійним завжди.

Далі Микола продовжив навчання в Лютіжі під Києвом, у «Всеукраїнському центрі професійної реабілітації інвалідів», де, у 2005 році, здобув професію «Взуттєвик з ремонту взуття». В 2012році закінчив навчання в «Міжрегіональному центрі професійної реабілітації інвалідів» – «Конторський службовець (бухгалтерія)». Та спеціаліст з інвалідністю нікого не цікавив. Микола не опустив руки, не здався, бо це не в його стилі жалітись на долю і скиглити. Він шукав і виконував будь-яку роботу, навіть копійчану. Розумів – у нього сім’я, і він, як голова родини, повинен забезпечувати її. Паралельно займався спортом, щоб не втратити форму. «От якби за самотренування платили…»,- писав Коля тренеру.

Микола присвятив себе не лише спорту. Разом з учасниками ТАМІ (театр активних молодих інвалідів), створеного на базі ГО «Джерело життя», під керівництвом Алли Антонюк, брав активну участь в театральних виставах, з якими вони виступали не лише в Україні, а й за її межами. Поїздки не завжди фінансувалися. «Гроші треба? Знайдем. Пишіть відношення», – заспокоював керівника театру Микола.

Він не боявся звертатись за допомогою. Як кажуть його друзі: «Він міг зайти в будь-які  «двері». В таких випадках думаєш: «Як добре, що він погано чув». Адже інколи люди дуже грубо та жорстоко реагували, принижували. А він просто хотів допомогти, не собі, а тим, хто не в змозі сам заробити, тим, хто на інвалідному візку хоче бути активним, наскільки це можливо.

48 медалей лишив Микола Стасюк після себе. Одна з них, чемпіона України з легкої атлетики по метанню списа. Кожна з них – це важкий труд і виснажливі тренування, і все для того, щоб перемогти хворобу та довести світу, що люди з інвалідністю теж на щось здатні.

«І я борець – не інвалід», – часто казав Микола словами Миколи Сингаївського.

Коли ми купуємо хліб,  не замислюємось, скільки людей дотичні, щоб ця хлібина опинилась на столі. Так само і в кожну медаль було вкладено багато сили, старання, наполегливості, надії, витримки і прагнення досягнути результату. Мрія Миколи була ввійти та виступити у складі Української паралімпійської збірної. Та, на жаль, 4 вересня 2020 року  його життя раптово обірвалось. В Херсонській області, куди він поїхав для участі в чергових змаганнях, перестало битися серце чемпіона – Миколи Стасюка. За секунди не стало людини, яка жила для людей, а не для себе.

Він рожищанин, жив і своєю діяльністю прославляв місто. Не афішуючи, допомагав та робив добрі справи. Навіть рідні не знали про всі його вчинки та досягнення.

«Я хочу слави на небі, а не на землі», – писав Микола. Та після смерті хлопця, перечитуючи його листування та коментарі про нього просто не віриться, що така людина жила серед нас, а ми не помічали, не цікавились… Ходить «інвалід», то хай ходить… А скільки талантів він приховував в собі, ми не бачили. Чи не хотіли бачити? Як писав товариш Миколи, Сергій Цуман, що в такому тілі Бог сховав золоте серце.

Не помічаючи за життя таких людей, можливо, хоч після смерті, не лишимось байдужими до світлої пам’яті нашого земляка, який довів, що не обов’язково мати здорове тіло, щоб досягати результатів, та не треба великих статків, щоб допомагати тому, хто потребує цієї допомоги.

***

Факти з життя Миколи Стасюка про які розповіли рідні та друзі

• Хотів піти добровольцем в АТО, «щоб не гинули здорові», але йому відмовили через інвалідність. Звертався, щоб зняли інвалідність, де його, як казали друзі: «відфутболили». Ніхто серйозно не сприймав.
• Щоб хоч якось допомогти хлопцям на сході, за мізерну пенсію, купував чай, макарони та інше. «Ти б краще додому, щось купив», – казала мама. «Дома є, хлопцям треба помагати», – казав Микола.
• Збирав корки з пластикових пляшок – на протези, дуже сердився, якщо бачив, що вдома якусь викинули не знявши корок. «Ти викинула, а комусь нога чи рука була б…», – дорікав рідним.
• Допомагав волонтерам у Рожищі.
• Привів додому хлопця-переселенця на милицях, який приїхав з Донецька у Рожище, щоб нагодувати його і напоїти чаєм. «Мамо, ми повинні йому допомогти, в них війна». До речі, після смерті Миколи цей хлопець телефонував, щоб погорити з ним, та почувши сумну звістку, був шокований… «Целуйте маме руки и поблагодарите. Хорошего сына вырастила.  У вас красивые места и добрые люди. Коля очень помог мне, жаль, что не стало такого, доброй души человека».
• Брав участь у всіх мітингах, не лишався байдужим до проблем громадськості. «Чому ти їдеш туди?» «Треба підтримати людей, я високий, буду тримати плакати, щоб побачили вимоги». Саме там Микола знайомився з активістами та депутатами.
• Допомагав матеріально товаришеві у якого багато дітей, хоча сам «обростав кредитами», бо пенсії не вистачало на життя, не афішуючи про допомогу. «Чужих дітей не буває», – казав Микола.
• Після ранкової пробіжки, прибирав стадіон (в Рокинях, там жив останнім часом з дружиною), і дуже розсердився, коли в групі громади про це написали. «Можна вас щось попросити? Не кажіть нікому, що це роблю я. Мені не важко позбирати сміття. Я хочу слави на небі, а не на землі», – писав Микола.
• Щоб допомогти ГО «Джерело життя», де займаються люди з особливими потребами, в оплаті оренди приміщення, Микола сам пішов щедрувати і усі зібрані кошти передав директору центру. На наступний рік вмовив ще одного товариша. А вже потім «джерельчани» створили власний вертеп.
• Досягнув високих результатів у спорті серед людей з інвалідністю.
• Учасник та призер чемпіонатів України з легкої атлетики для людей з інвалідністю.
• Кандидат в майстри спорту України з штовхання ядра (ядро знайшов на металоломі. З ним і тренувався, авт.).
• Чемпіон України з метання спису (спис подарував хтось із депутатів, можливо, професійне обладнання і дало змогу достойно підготуватись та виступити, – авт.).
• Прапороносець збірної Волині з легкої атлетики.
• Допомагав, скільки міг, фінансово, хворим дітям. Хоч у самого лишились кредити.

Микола Стасюк з дружиною Альоною