«Завше відчував руку Провидіння. Я народився під щасливою зорею. Навіть у найтемніші дні без просвітків відчував,що моя зірка висока»,- зізнавався наш славетний краянин.
Як і кожна направду не просто яскрава,а творча (від імення Творця) особистість,Євген Олександрович не вписувався і не вписується в «прокурустове ложе» сприймання. Зрештою,він цим і не переймався,будучи свідомим свого покликання,торуючи власний шлях. Без нарікань,без навішувань ярликів,без зради самому собі. Він,попри всі суджені випробування,вмів жити,ніколи не будучи бранцем поспіху,суєти-марноти. Тому й,перейшовши можу земного буття,живе в тій благодатній енергетиці свого світу,який – у його книгах,у спогадах про нього.
Дякую долі за кілька десятків зустрічей зі світлої пам’яті Євгеном Cверстюком. Він,приїжджаючи на Волинь,аби відвідати могилу батьків у рідному Сільці,не уникав і зустрічей з різноманітною компанією земляків. У цьому товаристві були й його друзі (передовсім – Андрій Криштальський-старший,Петро й Андрій Криштальські,а в 2-тисячних – Святослав Пирожко). Зазвичай старався зустрітися з Василем Слапчуком,якого шанував і як письменника,і як земляка.
Вкотре подумки дякую за щастя спілкування з Є. Сверстюком. І на Волині,й у столиці. У Києві кілька разів доводилося записувати інтерв’ю з Євгеном Олександровичем – і в редакції «Нашої віри» (спочатку – біля Свято-Михайлівського монастиря,відтак,через кілька років,на Подолі),і в його помешканні,спілкуватися під час мандрів вулицями столиці,спільних відвідин музеїв української літератури,Павла Тичини й Миколи Бажана. Щоразу у доброму розумінні подивовувала Сверстюкова здатність за будь-яких обставин залишатися собою,поєднувати принциповість і небачену скромність,нерідко «приправлену» щирим гумором.
Коли у столичній філармонії віншували Євгена Олександровича з 80-річчям (він наполіг,аби презенти вручали не на сцені,а у фойє),на дійство прийшов і тодішній Президент України Віктор Ющенко. І,зрозуміло,що він відразу ж запитав,де керівництво Волині. Запала тиша. А за кілька секунд репутацію волинських «вершителів доль» врятував Микола Жулинський: «Пане Президенте,Волинь представляє теж президент – Волинського братства». І відразу ж все велелюддя об’єднала щира посмішка. До того ж Євген Сверстюк з прикріпленим до піджака знаком Почесного громадянина Волині (від імені облради цей «орден» на початку імпрези вручив письменник Іван Корсак,тоді депутат облради) перехопив естафету всміхненості. Пояснюючи здивованому Ющенкові,який вручав орден Свободи,що це за відзнака на лацкані,ювіляр дитинно-щиро зізнався: «Найвища нагорода від Волині. Отак! От тепер сяду в своєму селі на ровера – і жоден собака на Волині не гавкне. Бо я – Почесний громадянин Волині».
А мені тоді пригадався кумедний епізод. Євген Олександрович,після відвідин у письменницькому товаристві місцин,пов’язаних з життям і творчістю Лесі Українки,на Луцькому вокзалі захотів придбати пляшку пива. Атлетичної будови буфетниця чомусь вирішила продемонструвати свою владу. Як не просив Євген Олександрович («Пані,прошу пляшку пива»,«Будь ласка,в мене потяг вирушає до Києва»),буфетниця з виглядом царя-ката Івана Грозного тільки пихато віднікувалися: «Мужчина,не безпокойте… Мені нада провірити накладні. І вобще».
Зрештою,пиво таки вдалося придбати в кіоску. Правда,я його передав Євгенові Олександровичу крізь відчинене вікно вагона – поїзд уже рушив. Сверстюк вдячно і якось дитинно,неосудно всміхався. Подібний вираз у нього на обличчі був,коли від час фестивалю «Оберіг» (здається,у 1992-му) вийшов із Ольгою Богомолець з кабінки ліфта,що «застряг» у готелі «Лучеськ». Він заспокоював обурену компанію: буває. А відтак,коли щемливу пісню на слова Ліни Костенко перебивали сопранні гучні вигуки Оксани Забужко (в товаристві англомовного гостя,Юрія та Олега Покальчуків),почувався безпомічно. Однак образи не зберігав у собі. Згодом він приятелював із Оксаною Забужно,допоміг авторові цих рядків записати інтерв’ю з письменницею,яка завше пам’ятає про рідний Луцьк.
«Життя було,діточки,трохи веселішим,ніж тепер,– зауважив якось,за яких два чи три роки до смерті,пан Євген для учнів школи у рідному Сільці. – І це незважаючи на роки неволі,всебід,отриманих від радянсько-більшовицького режиму. Все моє дитинство – постійне очікування свята. Прагнення животворити,оберегти й творити свято – це мій життєвий стиль. Мою вдачу формували і рідна місцина («правічний спокій полів,холодні роси на ранкових і вечірніх травах,різдвяні замети снігів»),і спілкування з рідними,і глибина віри. А ще буремні події зі змінами владних режимів».
А відтак,перевівши подих,продовжив: «Питання про вибір власного шляху в житті постало рано. Мама тихо мріяла,щоб її син був священиком… І тільки у тюремній камері навпроти Святої Софії я остаточно прокинувся і зрозумів,що душа тужить до Вічного Неба».
Навряд чи епізод,який живе в пам’яті,спроможний компенсувати непоправну втрату. Однак усі земні шляхи завершуються. А життєва дорога Євгена Сверстюка продовжується в його слові,залишеному для тих,хто живе та житиме Україною.