Тож закономірно,що кожного разу,буваючи і на Волині,де постала УПА,вона раділа,зустрічаючись із сотнями своїх друзів. У їх числі зазвичай були представниця молодого покоління Леся Бондарук (тоді журналістка «Шляху Перемоги»,зараз – кандидат історичних наук,співробітник Інституту національної пам’яті). Як і адвокат Олег Максимович,і нинішні воїни – колишній директор одного з департаментів Луцької міської влади,екс-голова Горохівської РДА Сергій Годлевський та директор наукової бібліотеки Волинського національного університету імені Лесі Українки Володимир Собчук (ці троє відомих наших земляків у різний період очолювали на Волині крайовий провід Конгресу українських націоналістів). І ветеран ОУН Степан Семенюк,і політичний дисидент Микола Коц,і світлої пам’яті Галина Коханська (Ярослава Бульбан) та Мелетій Семенюк – учасники національно-визвольної боротьби у лавах Української повстанської армії. Поталанило й автору цих рядків кілька разів поспілкуватися (як у столиці,так і в Луцьку) з Українкою з великої літери.
Слава Стецько останній свій день народження вона зустріла в Києві 14 травня 2002 року. За трибуною Верховної Ради,будучи найстаршою за віком серед народних обранців,відкривала роботу парламенту 4-го скликання. Менше,як через рік,12 березня 2003 року,Ярослави Йосипівни Стецько (багатолітнього голови Організації українських націоналістів,лідера Антибільшовицького блоку народів,засновника Конгресу українських націоналістів,народного депутата України трьох скликань) не стане. Вітчизняні лікарі не могли визначити діагнозу недуги,а коли приїхала до Мюнхена,було вже пізно,щоб відтермінувати неминуче.
Зазвичай вона повторювала під час спілкування: «Чинник,що об’єднує нас,- любов до України». Вірність цьому світоглядно-моральному орієнтиру Слава Стецько зуміла доводити кожним своїм діянням,намагаючись допомогти порозумітися патріотам,націоналістам,відчуваючи без найменшої ілюзії виклики суворого часу. Хоча це чуття України,усвідомлення власного обов’язку і покликання,вона,Анна-Євгенія Музика,успадкувала передовсім завдяки родинним традиціям ще в рідному селі Романівка,що в Теребовлянському районі на Тернопіллі.
Ім’я Cлава (Ярослава) вона отримає,вже проживши чверть віку,від на вісім років старшого чоловіка,з яким єднатимуть і політико-ідеологічні принципи,й кохання. Вони познайомляться сорок четвертого у Відні під час зустрічі за завданням ОУН. І з першого погляду відчують,що їхні життєві шляхи поєднають спільна доля і всесильне почуття. У Ярослава Стецька за плечима будуть три роки польської в’язниці,неволя в німецькому концтаборі Заксенгаузен (в останньому – і тому,що відмовився відкликати Акт 30 червня 1941 року про відновлення української державності). В Анни,яка стала членом ОУН у 18-літньому віці,- досвід підпільної діяльності та перебування у львівській в’язниці. Вона тоді ще й не здогадуватиметься,що незабаром стане рятівницею цього чоловіка. Невдовзі,довідавшись,що поранений Ярослав Стецько перебуває у чеському шпиталі і може потрапити в тенета радянських спецслужб,Анна Музика за допомогою друзів визволяє коханого. Той,марячи (втратив багато крові),називатиме її Славою. Тож,коли вони одружаться у 1946 році,Анна-Євгенія візьме і чоловікове прізвище,і ним «дароване» світське ім’я.
Озираючись у пережите й прожите,вона ніколи не вдавалася до епатажу,єлейно вигідних фантазій,аби героїзувати себе. Слава Стецько несла свій хрест Українки з великої літери. Й очолюючи Організацію українських націоналістів та Антибільшовицький блок народів,і пропагучи в зарубіжжі ідеологію українського державотворення (мала дві вищі освіти,знала вісьм мов),й організовуючи КУН,й будучи народним депутатом трьох скликань. Вона володіла даром перевтілювати ворогів у число опонентів,а опонентів – в однодумців. Скажімо,Олексій Івченко,який перейме естафету лідерства в Конгресі українських націоналістів,був головним конкурентом Слави Стецько 1998 року під час виборів до парламенту в Івано-Франківському окрузі № 89. У числі тих,з ким творила КУН,були і Роман Зварич,і Михайло Ратушний,і Сергій Жижко… А коли Слави Стецько не стало,Леонід Кучма,тодішній Президент,у надісланій телеграмі співчуття зазначив: «Її життєвий шлях завжди буде прикладом самовідданої боротьби за незалежність України,зміцнення нашої державності».
В екстремальний період,вважала Слава Стецько,лише націоналісти спроможні на здатність боротися. В інтерв’ю авторові цих рядків у жовтні 1992-го вона підкреслювала: «Український націоналізм є дуже великою силою в нашому народі. Як відомо,в часи Другої світової війни перестали існувати всі інші політичні угруповання,а залишилася лише Організація українських націоналістів. Вона мала цивільну відвагу сказати цілому світові в 1941 році Актом 30 червня,що ми тут,на своїй землі,відбудовуємо самостійну Українську державу. Фактично два найсильніших тоталітаристи вели війну на наших землях за панування над нами. А тут постала сила,яка задокументувала волю української нації. І було великим досягнням,що на захист самостійності стала Українська повстанська армія. То була ініціатива ОУН… На базі боротьби,на могилах полеглих героїв,яких знає сам Господь,виросло нове покоління». Наче передбачаючи сучасний потворний оскал антиукраїнського імперіалізму тоді Слава Стецько сказала: «Росія не дала нам змоги вірити в те,що вона має добрі наміри. Без жодних гарантій нас знову хочуть втягнути в неволю. Свою самостійність на кожному кроці мусимо боронити,а не так наївно віддавати свої права». Чи не тому,усвідомлюючи потугу українського патріотизму,обіцяє у стилі воєнізованих карателів «ущемляти,а ще краще ампутувати український націоналізм» один з ідеологів Російської православної церкви Кураєв. Чи не тому так цинічно ненавидять апологети «Русского мира» і «Русской православной армии»,повпредів путіно-гундяєвської імперії зла,що анексувала Крим і вершить сатанинський шабаш на Донбасі,та націлилася на всю Україну,на весь світ.
В анкеті на запитання про своє найбільше нещастя Слава Стецько написала: «Поневолена нація». Тому й докладала стільки сил,аби нарешті збулися її ідеали про справді самостійну Україну в дружньому колі держав ,показуючи власним приклад людини,«озброєної любов’ю до України».Вона,будучи вірною УГКЦ і поважаючи всі українські християнські конфесії,зазвичай молилася в церкві святого Миколая Чудотворця,що на Аскольдовій могилі в Києві. Не випадково,саме там,де під стінами покоїться прах героїв Крут,прощалися зі Славою Стецько в березні 2003-го,моляться за спокій її душі у 2016-му. Як зазначав заслужений діяч мистецтв Олег Силин,«навіть своїм образом вона була наче символом України».