Незабаром в Україні відбудуться вибори до органів місцевого самоврядування, і наразі саме час освіжити політичну пам’ять, бо, на жаль, в українців вона дуже коротка і щоразу ми наступаємо на одні й ті ж граблі, а наслідки терпимо наступні п’ять років. «Волинь.Правда» розпочинає серію публікацій про волинських депутатів – хто вони є і звідки взялися, який життєвий і політичний шлях пройшли  перед тим, як вписати свої прізвища у виборчі бюлетені, визвавшись представляти і захищати інтереси народу. Тож пригадуємо, кого ми понавибирали, і  чим ці люди займаються, як заробляють на життя і як взагалі поживають, чи нічого їм не заважає – совість, наприклад. Хоча, політика і совість – поняття такі ж діаметрально протилежні, як айсберг і пустеля Сахара.

КУРС МОЛОДОГО ГУЗЯ: МІТИНГ-СІЗО-РАДА

Розпочнемо із наймолодшого, але й чи не найбільш амбітного народного депутата, обраного по Володимир-Волинському мажоритарному округу – Ігоря Гузя.

Ігор Гузь народився у 1982 році у Луцьку. Вочевидь, політикою марив з дитинства, бо закінчив Волинський державний університет імені Лесі Українки за спеціальністю «політологія». Стартував у політиці далекого 2001 року, у 19 років, ставши співкоординатором Громадського комітету опору «За правду!», яка брала активну участь у акції «Україна без Кучми». Першочерговим завданням організації була відставка Президента України Леоніда Кучми. Молодий Ігор Гузь проривав кордон міліціонерів 9 березня 2001 року. Тоді його, як і інших найбільш активних мітингувальників,  побили міліціонери та «Беркут». Того дня Ігор Гузь потрапив у СІЗО вперше. За те у 2002 році Гузя обрали депутатом Луцької міської ради.

У 2005 році «бунтар» проявив себе вдруге, щоправда, не в Україні, а в сусідній Білорусі. В Україні, мабуть, на той час вже все зло побороли, тож Ігор Гузь вже у складі іншої організації – «Національний альянс», подався за кордон боротися проти президента сусідів Олександра Лукашенка. Там «революціонер» отримав на горіхи від білоруського ОМОН-у і вдруге в житті потрапив у СІЗО, тепер вже білоруське. Вибратися звідти було непросто, тож якби не особисті зв’язки і добре серце нині покійного Бориса Клімчука, який на той час працював послом України в Литві,  не виключено, що «кукурікати» у білоруській в’язниці українському «Че-Геварі» довелося б чи не до цих днів, адже втручання у внутрішні справи Республіки Білорусь – справа серйозна. Там навіть білорусів, і навіть в 2020 році, режим готовий в асфальт закатувати за вільнодумство, а що казати про приїжджих українців у 2005.

У 2006 році Ігор Гузь пішов далі, і у складі «Нашої України» Віктора Ющенка пройшов до Волинської обласної ради, у 2007 році став радником Луцького міського голови та начальником відділу у справах сім’ї та молоді Луцької міської ради. У 2010 році переобрався до обласної ради як самовисуванець. Поворотною точкою у кар’єрі Ігоря Гузя став 2013 рік. Безумовно, логічно, що він долучився до акцій протесту проти режиму Віктора Януковича, але тут доля вдруге звела його із Борисом Клімчуком, який на той час був вже вдруге головою Волинської облдержадміністрації. Свого часу Борис Петрович визволив юного Ігорька з білоруської тюрми, і ось через вісім років той «віддячив».

Для «картинки» близько двох тисяч активістів у буремному січні 2014 прийшли мітингувати під стіни Волинської ОДА з вимогою звільнити з посади голову, і тоді нікого не цікавила особистість цього голови, його життєва і політична позиція, кількість добрих справ, зроблених для Волині та України. На жаль, видатному державнику Борису Петровичу Клімчуку не пощастило опинитися на цій посаді саме в той час. І хто як не Ігор Гузь був одним із тих лідерів місцевого Майдану, перед яким шанований всіма волинянами губернатор став на коліна. І просив він одного – не допустити кровопролиття у Луцьку. Для цього потрібно було написати заяву про відставку, і він її написав під крики «Ганьба!», які підігрівав Ігор Гузь. Чи знав тоді молодий політик-активіст, що за пів року Бориса Клімчука не стане? Мабуть, не знав. Чи бодай в особистій розмові, непублічно, по-людськи поговорив з ним перед смертю? Хто зна. Ігор Гузь продовжував свою  націоналістичну риторику, чітко розділяючи людей за партійними прапорами на своїх і чужих, не дивлячись на їхні реальні справи.

Пригадаємо «гузівську» риторику  зразка 2013-2014 років.

НЕ В СВОЇЙ ТАРІЛЦІ: НАЦІОНАЛІСТ З МАЙДАНУ ВИГЛЯДАЄ ЧУЖИМ У ЗАКРИТОМУ КЛУБІ ОЛІГАРХІВ (ЧИ СВОЇМ?)

Ігор Гузь у 2014 році активно виступає проти до болю відомих нині прізвищ. Не будемо згадувати покійного Ігоря Єремеєва, а от про живих і здорових Степана Івахіва та Ігоря Палицю можна сказати пару слів. Степан Івахів – співвласник фінансово-промислової групи «Континіум». Станом на 2019 рік його статки оцінюються у 93 мільйони доларів. Волинський олігарх входить до рейтингу 100 найбагатших українців. Щоправда, зараз у «Континіуму» не все так добре, як було ще кілька років тому, і Степан Івахів вже не може собі дозволити тягатися з іншим волинським олігархом. Та про Івахіва з Палицею напишемо згодом, зірка ж цього матеріалу у нас Ігор Гузь, який, правда, ще не доріс до їхнього рівня, але він дуже старається.

Перша спроба пройти у парламент, де відкриваються перспективи вже зовсім іншого рівня, у 2012 році під крилом «Батьківщини», для політика виявилася невдалою, тоді на окрузі він поступився Степану Івахіву. На хвилі Майдану Ігор Гузь у 2014 все ж потрапив до парламенту. Однак, що ж сталося з войовничою націоналістичною позицією Ігоря Гузя під куполом Верховної Ради? Де полум’яні промови з трибуни, де активне  обговорення важливих законопроектів, де робота на окрузі? Зате є тихенькі голосування за так званий «економічний розвиток України». Законопроєкт передбачає приватизацію і закриття шахт, а також купівлю вугілля за кордоном. А потім всі ми дивуємося, в тому числі, і сам нардеп, чому появляються схеми «Ротердам+», «Амстердам+» і купівля російського вугілля. А ми дивуємося, чому у Нововолинську не будується шахта №10 і закриваються діючі шахти.

Не зважаючи на абсолютно порожню каденцію 2014-2019 років, у минулому році Ігор Гузь знову перемагає на своєму «прикормленому» окрузі і проходить до Верховної Ради. Але у якій команді він опиняється тепер? Чи ж не в компанії з тими ж «негідниками-побратимами» – Ігорем Палицею та Степаном Івахівим, яких так розносив у буремні революційні роки?

Давайте поглянемо, а хто увійшов до політичного проекту Ігоря Палиці. Сам Ігор Палиця, у якого, згідно з декларацією, тільки готівки 27 мільйонів гривень, Віктор Балога, офіційна вартість бізнесів якого оцінюється в понад 30 мільйонів гривень і «чемодани» задекларованої готівки, Олександр Герега, багатство якого оцінюють в 94 мільйона доларів, Ярослав Дубневич, проти якого відкрили кримінальне провадження за підозрою у привласнені 93 мільйонів гривень «Укрзалізниці», той же Степан Івахів зі своїм «Континіумом»… Ну, одним словом, у цій компанії у кого не ткни пальцем, то потрапиш як не у «грошового мішка», то… в Гузя, декларація якого в порівнянні з однопартійцями виглядає не те, що скромно – бідно.

Чи не почуває він себе серед цього товариства трохи не в своїй тарілці? Команда, до якої прибився вічний революціонер, нагадує якийсь закритий клуб мільйонерів і мільярдерів, який йде у велику політику явно не для того, щоб відстоювати інтереси студентів, бюджетників і пенсіонерів. Та й націоналістичні лозунги Гузя зразка 2013-2014 року цих хлопців навряд чіпляють за живе, у них свої інтереси, своє «весілля».

І поки «верхівка піраміди» змагається за вищі місця у рейтингу «Форбс», «низи», голос яких, насправді, лиш раз на п’ять років має значення, думають, як вижити. На округ, де у шахтарському місті Нововолинську проживає понад дві тисячі шахтарів, Ігор Гузь жодного разу не зумів привезти міністра вугільної промисловості, не дивлячись на проблеми, з якими стикнулися волинські шахтарі. Це як один із прикладів бездіяльності нардепа, який намагається всі проблеми скинути на міського голову. Нововолинськ – місто обласного значення, промисловий центр Волині, для якого Ігор Гузь, за великим рахунком, не зробив нічого!

Зате з підконтрольних нардепу ЗМІ активно проводиться кампанія з дискредитації чинного міського голови Нововолинська Віктора Сапожнікова. «Волинь.Правда» в одному із матеріалів писала, як журналісти з підконтрольних Гузю ЗМІ зловтішалися передінфарктним станом міського голови. Нагадаємо не тільки Ігорю Гузю, а й іншим фанатикам політики: не переступайте «червоних ліній», лишайтеся людьми, бо не знаєте, як життя може повернутися, і в якій ситуації можете опинитися завтра ви. Гаразд, якби команда Гузя мала б достойну альтернативу чинному міському голові. Та Гузь нікого не може запропонувати кращого, аніж такого самого активіста, як і він сам. Про «професію», у якій треба вміти тільки голосно кричати, «Волинь.Правда» писала, тож хто такі активісти і як вони заробляють на життя – пояснювати не треба.

То хто такий Ігор Гузь насправді? Коли він був щирим? Коли боровся за правду, проти брехні і кримінально-олігархічного режиму, називаючи його адептів «негідниками», чи коли опинився в одній команді з ними і круто змінив риторику? Після цього Ігор Гузь продовжує вважати себе націоналістом? Так і напрошується риторичне питання: то хто ж ти, народний обранець чи слуга олігархів? Фігура чи «підтанцьовка»? Отримавши мандат довіри від волинян, злигався з олігархами і обрав своє майбутнє, за яке агітуватиме на місцевих виборах. А яке майбутнє Нововолинську пропонує ця олігархічна команда? Людину, яка не знає, що таке самоврядування і комунальна сфера, яка уявлення не має, з якими проблемами доведеться стикнутися у перші дні на посаді?

То невже через особисті амбіції ставленика олігархів в окрузі, нововолинці дозволять потопити власне місто в хаосі? Вже очевидно, що «грошові мішки» сипатимуть на місцеві вибори фінанси, як з рогу достатку, аби лише привести у ключові міста своїх мерів. Надіятися на їхню порядність марно, тож можна надіятися тільки на здоровий глузд і совість волинян, які проголосують не за їхнє щасливе майбутнє, а за своє.

Василь Онищук