Хто володіє інформацією – той володіє світом. Це проста істина, яка відома, мабуть, всім. Однак, все ж заволодіти цією інформацією зміг далеко не кожен. 6 червня відзначають своє професійне свято ті, хто розпоряджається цією інформацією, ті, хто значною мірою формує громадську думку, ті, кого називають «четвертою владою», журналісти. Та чи справді є в Україні ця «четверта влада» і у якому стані наша журналістика сьогодні? Подивимось правді в очі.

ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ: ВІД ЖУРНАЛІСТИКИ-МРІЇ ДО ЖУРНАЛІСТИКИ-БІЗНЕСУ

Українська журналістика почала формуватися у 1991 році з проголошенням незалежності України. Разом із державою, можливість отримати незалежність виникла і у журналістики, яка позбулася цензури і отримала можливість писати про все. Впала «залізна завіса», українські журналісти отримали можливість їздити набиратися досвіду за кордон, західні потужні організації почали впроваджувати нові методи журналістики в Україні, навчати наших «акул пера» мислити і писати по-іншому. З’явилися нові напрямки і нові «зірки». На початку дев’яностих газети і радіо втратили свої лідируючи позиції, поступившись телевізору, як основному джерелу інформації.

Якщо ще у 70-80-их телевізор був далеко не в кожній сім’ї, то в 90-их жити без «зомбоящика» було вже якось навіть дико. Паралельно в державі відбувалися інші процеси. Внаслідок непрозорої приватизації державних підприємств почали утворювати фінансово-промислові групи. «Бізнес», політика і кримінал зрослися в єдине ціле, і новоспечені олігархи чудово розуміли необхідність інвестувати в інструменти контролю мас – в ЗМІ. В середині дев’яностих почали виникати перші приватні телеканали, які швидко обійшли в рейтингу консервативне пострадянське державне телебачення. Монополія на правду опинилася в руках кількох фінансово-промислових груп України. Для багатьох журналістів це були золоті часи, коли можна було попасти в «струю» і забезпечити собі світле майбутнє у професії на довгі роки. Однак, були й інші, натхненні ідеєю розвитку української державності.

Сьогодні на запит «українські журналісти» Google на першому місці видає ім’я Георгія Гонгадзе. Навіть через 20 років після смерті засновник «Української правди» лишається найвідомішим журналістом України, совістю професії. Він, загинувши за правду, безумовно змінив хід історії України. Але історія української журналістики пішла далі двома шляхами: одні продовжували відстоювати ідеали свободи слова і принципи об’єктивної журналістики, інші ж пішли заробляти гроші і робити кар’єру, обслуговуючи інтереси великих політиків і бізнесменів.

З розвитком Інтернету в Україні на початку 2000-их журналістика отримала нове дихання. На противагу центральним телеканалам почали виникати всеукраїнські і регіональні незалежні сайти. Монополія на правду похитнулася, але не зникла. Це був другий шанс для українських журналістів і багато хто стартував з цього. З часом, розуміючи, що телебачення поступається Інтернету, великий бізнес почав скуповувати і найвпливовіші сайти. Спершу всеукраїнського, а в останні роки й регіонального масштабу. Чи можна говорити про незалежність,  об’єктивність і незаангажованість ЗМІ, які фінансуються олігархічними кланами і обслуговують їхні інтереси – питання риторичне. Деякі від журналістики скотилися до промивання мізків, відвертої маніпуляції і пропаганди. Тим не менше, продовжують користуватися статусом і всіма правами журналістів, які, по ідеї, покликані служити правді.

Початок війни з Росією став ще одним етапом для української журналістики. ЗМІ перетворилися у один із інструментів гібридної війни. Частина українських телеканалів та інтернет-видань опинилися в руках явно проросійські налаштованих сил. Відмовившись бути рупорами «русского міра» в Україні, багато журналістів покинули ці телеканали після зміни власника. Доля у кожного склалася по-різному. Але на їхнє місце швидко прийшли ті, кому «треба годувати сім’ї». Свобода слова – це велике досягнення демократії, але іноді, особливо під час гібридної війни, цим досягненням користується ворог, аби вести інформаційно-психологічну підривну діяльність. Сприяти цьому, прикриваючись необхідністю «годувати сім’ї», це справжній колабораціонізм.

Українських «Скабєєвих» і «Кісєльових» навіть не хочеться називати журналістами. Ці люди відверто несуть чужі цінності та ідеали, і не важливо – справді вони так думають, чи виправдовують себе тиском на свободу слова у редакції з боку власника ЗМІ. А що ж наші «вишиватники», які били себе в груди на майданах, кричали про тотальну корупцію спочатку Віктора Януковича, а потім Петра Порошенка, у стилі «Немає ніякої кризи, вони просто пі*дь наші гроші»?

ВІЙНА СВІТІВ: ЖУРНАЛІСТИ-КІЛЛЕРИ ПРОТИ ЖУРНАЛІСТІВ-ПОЛІТИКІВ

Наведемо ще кілька прізвищ людей, яких Google досі вважає видатними журналістами України. А рейтинг Google складається на основі кількості запитів користувачів. Тож кого шукають найбільше. А найбільшою популярністю в мережі, виявляється, продовжують користуватися журналісти-політики: Сергій Лещенко, Мустафа Найєм, Тетяна Чорновол, Ірина Геращенко і навіть Олег Ляшко. Так-так, Олег Ляшко – відомий журналіст, якщо раптом ви не знали чи забули. Що ж, з журналістики дорога в політику є завжди, але це дорога в один кінець. Бо політик апріорі не може бути об’єктивним журналістом. Це покоління вже постмайданівської журналістики, яка, відверто кажучи, розчарувала. Та вітром змін після переобрання парламенту у минулому році в політику занесло й інших журналістів, наприклад, Олександра Ткаченка та Ольгу Василевську-Смаглюк, які стали нардепами, ну і, мабуть, у когорту журналістів-політиків вже можна віднести прес-секретарку президента Юлію Мендель. Вона теж в «топчику» Google.

Пробував увійти в політику й журналіст-розслідувач (а ще їх часто називають «кіллерами»)  Дмитро Гнап, який мав намір балотуватися у президенти, але його збили на старті. Можливо, для нього ж і краще. Гнапу ліпше, мабуть, брати приклад з Дениса Бігуса, який вже років сім займається виключно своєю справою – розслідуваннями, і не збирається йти в політику. І займається досить успішно, адже заслужено став одним із найвпливовіших журналістів сучасності, за результатами розслідування якого вже не один топ-чиновник позбувся посади. Це справжній журналіст-кіллер в хорошому сенсі цього слова. До відповідальності, правда, так нікого і не притягнули, але це питання вже не до журналістів, а до правоохоронців.

Хоч журналістика в Україні істотно прогнулася під олігархічними кланами, а деякі журналісти використовували свій статус виключно для власного збагачення і походу в політику, все ж у свято хочеться акцентувати увагу на інших журналістах, які,  не дивлячись на можливості і спокуси, зберегли честь професії, деякі навіть ціню власного життя. На жаль, навряд пересічним українцям будуть відомі такі імена, як Станіслав Асєєв, який під псевдонімом продовжував писати в окупованому Донецьку, був у полоні, на щастя, вибрався живим. Роман Сущенко – кореспондент «Укрінформу», який також побував ув’язненим в Російській Федерації. Та деяким пощастило менше. Виконуючи професійний обов’язок під час подій на Євромайдані, загинув від рук «тітушок» журналіст В’ячеслав Веремій, ставши Героєм України посмертно. Так само на Майдані обірвалося життя зовсім юного журналіста Ігоря Костенка, 1991 року народження. Війна теж забрала життя кількох військових кореспондентів. Зокрема, під Дебальцево загинув Дмитро Лабуткін, а Сергій Ніколаєв не повернувся із під Пісків Донецької області. Яка різна доля різних представників цієї професії після Майдану. Одним квартири і посади в політиці, іншим – посмертні нагороди і світла пам’ять.

Мабуть, в окрему когорту слід виділити журналістів-інтерв’юерів, таких як Дмитро Гордон, Наталія Влащенко, Роман Скрипін тощо. В кожного з них свій особливий стиль і гості різноманітні, часто – негативні персонажі. Але в тому то й відмінність журналіста-інтерв’юера від журналіста-автора – завдання перших доносити до аудиторії чужу думку, а завдання других – свою. Перші мають право не погоджуватися з героями своїх інтерв’ю, а другі мають нести моральну відповідальність за кожне сказане ними слово, оскільки журналіст – це за визначенням лідер суспільної думки. А суспільна думка, як і думка загалом, з філософської точки зору, визначає наше буття. Тому, певною мірою, можна сказати, що журналісти формують наше буття, щонайменше – впливають на наш вибір.

КОМІКСИ БЛОГОСФЕРИ: ШАПОШНІКОВ ПРОТИ ДУБІНСЬКОГО, ЯК БЕТМЕН ПРОТИ СУПЕРМЕНА

Інтернет-журналістика теж не стоїть на місці і багато хто зрозумів, що ефективніше для впровадження своєї думки в маси використовувати формат відеоблогу. Чи то журналісти стали блогерами, чи то блогери журналістами, але по факту маємо ряд впливових Ютуб-каналів, аудиторія яких вимірюється сотнями тисяч глядачів. Та й блогери бувають різними. Наприклад, засновник «Дорожнього контролю» Ростислав Шапошніков, який чудом вийшов живим з Іловайського котла і чиї матеріали послужили справжньою історичною, документальною хронікою тих трагічних для всієї України подій, був вимушений емігрувати в США, рятуючись від переслідування в Україні. Звідти він продовжує боротися за свою правду, часто згадуючи не злим тихим словом іншого блогера-політика, нардепа Олександра Дубінського, який, окрім власного блогу в Ютубі, веде програму журналістських розслідувань на «плюсах». Хоча й сам став об’єктом антикорупційних розслідувань, а його пояснення про спорткар, записаний на маму, вже стало мемом – «Мама любит скорость», навіть футболки з таким принтом стали випускати. Перепалки цих двох блогерів з діаметрально протилежнми поглядами можна дивитись з колою і попкорном, як супергеройський фільм «Бетмен проти Супермена». І так, між іншим, якщо Ростислав Шапошніков незалежний блогер, то його супротивник представляє всім відому фінансово-промислову і політичну структуру. Різні є блогери. Навіть такий блогер-недополітик як Анатолій Шарій, якій з піною з рота доводив, що ніяких російських танків на Донбасі не було. Такі от різні, діаметрально протилежні журналісти-блогери, різні цінності, принципи, світогляд.

Все ж давайте дивитися правді в очі. Об’єктивної журналістики, на жаль, в Україні не існує, ну, чи майже не існує. А все тому, що суспільство не готове за неї платити. І це як в тому філософському фільмі: «В чому сила, брате?» – «В грошах вся сила. І той сильніше, у кого їх більше». А хто сильніший – того й правда. На жаль, в Україні це працює поки так, якого б формату ЗМІ не було – друкована газета, телеканал, радіостанція, сайт, блог – почують тільки того, в кого більше сили, більше грошей. І справді незалежними сьогодні, на жаль, можуть лишатися хіба що сільські групи типу «Теревенів» у Фейсбуці. Маємо, що маємо. Чорного і білого в журналістиці точно не може бути, є такі собі «п’ятдесят відтінків сірого», все відносне. Мабуть, які і всюди. Тож привітати сьогодні хочеться тільки тих колег, які ставши журналістами, все ж залишилися людьми, і для яких совість на шальках терезів поряд із квартирами і машинами все ж ще щось означає. Зберігайте гідність, буде гідність – буде й добробут. А іншим побажати нічого, у вас вже й так все є, окрім совісті.

P.S. а вбитих за професійну діяльність журналістів в цей день все ж треба згадати поіменно:

Мирон Ляхович – редактор газети «Життя і праця», Львів, вбитий в кінці 1991 – початку 1992 року;

Вадим Бойко – журналіст телекомпанії «Гарт», Київ, загинув 14 лютого 1991 року внаслідок вибуху у власній квартирі;

Святослав Сосновський – редактор видавництва «Таврія», Сімферополь, 29 травня 1993 року загинув від ножових поранень;

Микола Бакланов – кореспондент газети «Известия», Київ, загинув 22 липня 1993 року внаслідок нападу бандитів

Юрій Османов – редактор газети «Арекет», Сімферополь, знайдений мертвим  7 листопада 1993 року

Андрій Лазебник – начальник прес-центру Чорноморського флоту, Севастополь, 15 грудня 1993 року застрелений біля власного дому

Сергій Шепелєв – редактор газети «Вечірня Вінниця», Вінниця, у січні 1994 року був спалений у власній квартирі

Анатолій Таран – редактор газети «Оболонь», Київ, знайдений мертвим у березні 1995 року на пустирі

Володимир Іванов – журналіст видання «Слова Севастополя», Севастополь, загинув унаслідок вибуху вибухового пристрою 14 квітня 1995 року

Віктор Фреліх – позаштатний кореспондент газети «Молодий Буковинець», Чернівці, 24 травня 1995 року отруєний невідомою речовиною

Юрій Джеджула – журналіст газети «Киевский весник» та «Интересная газета», Київ, вбитий у серпні 1995 року

Георгій Овчаренко – журналіст телеканалу УТ-3, знайдений мертвим у 1996 році

Ігор Кузик – відповідальний секретар газети «Армія України», Львів, був викрадений, пізніше знайдений мертвим 29 січня 1996 року

Ігор Грушецький – кореспондент газети «Україна-Центр», Черкаси, знайдений мертвим 7 травня 1996 року

Олександр Мотренко – ведучий «Транс-М-Радіо», Сімферополь, 22 червня 1996 року був вбитий унаслідок нападу трьох зловмисників

Анатолій Танадайчук – кореспондент газети «Панорама», Вінниця, знайдений мертвим у серпні 1996 року

Володимир Бехтер – старший редактор Державної телерадіокомпанії, Одеса, 22 лютого 1997 року помер після побиття співробітниками міліції

Петро Шевченко – власкор газети «Киевские ведомости», Луганськ, після зникнення знайдений повішеним у Жулянах 13 березня 1997 року

Віталій Коцюк – кореспондент газети «День», Київ, 4 липня 1997 року нападники побили та спалили журналіста, обливши бензином

Володимир Кательницький – журналіст і релігійний діяч, Київ, жорстоко вбитий у власній кватирі разом із матір’ю 8 липня 1997 року

Борис Дерев’янко – головний редактор газети «Вечерняя Одесса», Одеса, убитий 11 серпня 1997 року

Олексій Єфименко – редактор газети «Возрождение», Саки, загинув внаслідок падіння з вікна

Микола Ракшанов – журналіст газети «Факти», Черкаси, загинув від травми голови у серпні 1998 року

В’ячеслав Чорновіл – журналіст, дисидент і політик, Київ, загинув 25 березня 1999 року внаслідок ДТП, яку деякі дослідники вважають спланованою

Ігор Бондар – директор телекомпанії «АМТ», Одеса, застрелений 16 травня 1999 року

Мар’яна Чорна (Мирослава Майорчук) – журналістка телеканалу «СТБ», Київ, знайдена повішеною 24 червня 1999 року

Василь Чудик – головний редактор радіо «Незалежність», Львів, 18 липня 1999 року знайдений мертвим у підїзді будинку

Владислав Рябчиков – кореспондент газети «Кримська правда», Сімферополь, збитий автомобілем 27 квітня 2000 року, редакція вважає ДТП спланованим

Георгій Гонгадзе – співзасновник сайту «Українська правда», Київ, вбитий 16 вересня 2000 року

Юлій Мазур – головний редактор газети «Юг», Одеса, знайдений мертвим 30 листопада 2000 року

Володимир Пальчиков – журналіст радіоцентру, Дніпро, убитий 29 грудня 2000 року

Володимир Смирнов – кореспондент газети «Время», Миколаїв, помер після нападу зловмисників на вулиці 29 грудня 2000 року

Олександр Коваленко – головний редактор газети «Соціальна політика», Київ, 8 лютого 2001 року знайдений застреленим у лісі під Києвом

Олег Білоус – керівник тижневика «ХХІ век», Луганськ, застрелений 24 червня 2001 року

Ігор Александров – засновник приватної телерадіокомпанії ТОР, Слов’янськ, помер після численних поранень в наслідок нападу на офіс компанії 7 липня 2001 року

Юрій Гончар – позаштатний кореспондент газети «Факти і коментарі», Київ, убитий у власній квартирі 25 жовтня 2001 року

Юрій Шевцов – фотокореспондент газети «Кримська правда», Сімферополь, викрадений, знайдений вбитим 3 серпня 2002 року

Володимир Провороцький – диктор Сумської обласної ДТРК, Суми, убитий 15 вересня 2002 року у власній квартирі

Олександр Панич – журналіст видання «Донецькі новини», Донецьк, вбитий 15 листопада 2002 року

Олексій Терещук – заступник головного редактора газети «Вінничина», Вінниця, помер 10 січня 2003 року після жорстокого побиття

Тарас Процюк – український військовий кореспондент, загинув в Іраку 8 квітня 2003 року від пострілу з танка, знімаючи військову операцію збройних сил США

Володимир Єфремов – журналіст Інституту Масової Інформації, Дніпро, 15 липня 2003 року загинув у ДТП, яку дослідники вважають спланованою.

Володимир Карачевцев – заступник головного редактора газети «Кур’єр», Мелітополь, 14 грудня 2003 знайдений мертвим у власному домі

Юрій Чечик – директор радіо «Юта», Полтава, 3 березня 2004 року загинув у ДТП, яку дослідники вважають спланованою

Іштван Касанек – телеоператор каналу «М-Студіо», помер за невідомих обставин 2 червня 2004 року

Вадим Гудик – незалежний журналіст, Біла Церква, 24 травня 2006 року застрелений на центральному майдані міста

Кирило Бережний – редактор газети «Православний погляд», Київ, загинув 8 вересня 2006 року

Норик Ширін – засновник кримсько-татарської газети «Голос Молоді», Сімферополь, загинув 20 грудня 2006 року

Віктор Валяєв – фотокореспондент районної газети, Нові Санжари, помер разом із дружиною внаслідок бандитського нападу на будинок 23 вересня 2008 року

Василь Климентьєв – редактор газети «Новий стиль», Харків, зник безвісти 11 серпня 2010 року, вважається загиблим

Володимир Гончаренко – редактор газети «Еко-безпека», Дніпро, помер після побиття невідомими 4 серпня 2012 року

Сергій Старокожко – колишній співробітник газети «Свободний репортер», Луганськ, застрелений 20 листопада 2013 року

В’ячеслав Веремій –  репортер газети «Вести», Київ, застрелений «тітушками» 19 лютого 2014 року

Ігор Костенко – журналіст газети «Sportanalytic», Київ, редактор Вікіпедії, 20 лютого 2014 року загинув від кулі снайпера на Майдані

Василь Сергієнко – редактор газети «Надросся», Корсунь-Шевченківський, викрадений та вбитий невідомими 4 квітня 2014 року

Дмитро Іванов – журналіст, загинув 2 травня 2014 року в наслідок пожежі в Одеському будинку профспілок

Володимир Марцишевський – журналіст інформаційного онлайн-бюлетня «Каменярі інфо». Був викрадений та жорстоко побитий, після чого помер у лікарні 15 червня 2014 року

Олег Задоянчук – кореспондент новин, мобілізований, загинув в зоні АТО 4 вересня 2014 року внаслідок обстрілу російської артилерії

Олександр Кучинський – головний редактор газети «Кримінал-експрес», Слов’янськ, вбитий разом із дружиною 29 листопада 2014 року

Дмитро Лабуткін – прес-офіцер сектору «С», військовий кореспондент, загинув 16 лютого 2015 року під Дебальцево

Сергій Ніколаєв – фотокореспондент газети «Сегодня», Київ, загинув внаслідок мінометного обстрілу селища Піски 28 лютого 2015 року

Ольга Мороз – головний редактор газети «Нетішинський вісни», Нетішин, убита 15 березня 2015 року у власному будинку

Сергій Сухобок – засновник газети «Віддзеркалення», убитий в Києві 13 квітня 2015 року

Олесь Бузина – колишній головний редактор газети «Сегодня», Київ, убитий 16 квітня 2015 року

Павло Шеремет – білоруський, російський та український журналіст, загинув 20 липня 2016 року внаслідок підриву автомобіля

Катерина Гандзюк – співзасновниця Агенції громадянської журналістики «МОСТ»,  31 липня 2018 року зазнала нападу, була облита кислотою, від чого померла 4 листопада 2018 року

Вадим Комаров – журналіст та громадський активіст, Черкаси. Неодноразово зазнавав нападів, в тому числі – і озброєних. Внаслідок одного з них отримав тяжку травму голови, від якої помер 20 червня 2019 року.

Василь Онищук