Сьогодні він повністю дистанціювався як від політики,так і від влади. Володимир Георгійович — на заслуженому відпочинку. Має проблеми зі здоров’ям,бо далася знати травма голови,отримана під час бійки у Верховній Раді 27 квітня 2010 року під час ратифікування Харківських угод. Тоді Олесь Доній отримав струс мозку,а Володимиру Карпуку регіонали зламали ніс. Поставився тоді не дуже відповідально до свого здоров’я,хоча струс був і в нього. Сьогодні він живе турботами звичайної людини,радіє спілкуванню з онуками і дітьми,багато читає,хоча й раніше це робив,аналізує й робити цікаві висновки. У його домашній бібліотеці — понад 10 тисяч книг,причому з різних галузей. Є серед його книжкового розмаїття і 400 книг з автографами 250 авторів,чим дуже гордиться. Його погляд на сучасні українські події видається цікавим і певною мірою повчальним.
«Адже немає жорстокіших воєн,ніж війни через релігійний фанатизм»
— Сьогодні українці знову переживають велике розчарування після революції. І ці настрої упадницькі підігріваються ще й ззовні. Це теж елемент гібридної війни. Як цьому протистояти?
— Я не часто дивлюся телевізор,але днями увімкнув один канал,де гарною українською мовою розповідали,що Помаранчева революція відбулася не через те,що люди повстали за свою гідність у супротив нищівній політиці,а просто тому,що дуже психологічні типи підібрали: помаранчеву стрічку,масовий гіпноз. І це розповідає український канал,якого ніби ні в чому не звинуватиш і за руку не зловиш. Але на підсвідомість впливає,що тебе використали,психологічні механізми включили. І не кажуть,що Помаранчева революція й революція Гідності перемогли через те,що політика Кучми чи Януковича настільки вбивала людську гідність,що ті люди,які не могли в цьому вижити,не могли не повстати. Говориться про зовнішні впливи і тільки. У мене є книжка російського політолога Кара Мурзи «Кольорові революції». У 2006 році вона вийшла,і там ідеться про те,що не можна допустити,аби подібні революції відбулися в Росії. Тому Росія може пробачити успіх Прибалтійським країнам,навіть Грузії. Але коли український народ,якого в глибині душі росіянин завжди зневажав,буде жити краще,мудріше,то це навіки похоронить імперію. Ось чому робилося все,аби Україна не вижила. І треба зрозуміти,що війна не закінчиться швидко. Якщо не буде збройного конфлікту,то інформаційна,економічна війни будуть завше,поки житиме імперська Росія,поки буде такий менталітет у росіян. І ми маємо бути до цього готові й не вигадувати якісь міфи. Прозріння у наших сусідів станеться не скоро,має три-чотири покоління відійти,щоб вони зрозуміли,що в світі є й інші народи. Як казала бабця мого друга з Тернопільщини у сімдесятих роках про визволення західноукраїнських земель у 1939: «Москалі нам руку помочі протягнули,на й би вона всохла». Що в першу чергу робили радянські спецкоманди,увійшовши на наші землі? Ішли в монастирі й шукали древні книги,знищували все,що розвіювало їхні історичні міфи. Ось зараз іде війна за прах Ярослава Мудрого. В Брукліні є церква,куди були вивезені залишки мощей Ярослава Мудрого і Росія робить все,щоб їх повернути. Купив церковний календар ,виданий УПЦ Московського патріархату,і в ньому князі Борис та Гліб називаються «российскими князьями». І таких речей на кожному кроці вистачає. Маємо все осмислювати,подивитися на тих історичних героїв,яких нам ловко підсовували. Якщо не робитимемо цього — і далі будемо товктися в ступі. Наші національні герої народжуються сьогодні на наших очах,ті,які залишаються за всіх умов українцями. Взяти Надію Савченко,росіяни дуже програли,бо не розуміли,на кого натрапили. Чи Олену Телігу або Лесю Українку. А ми крутимо по телевізору Роксоляну то український варіант,то турецький і т. д. Треба обережно,але говорити правду,якою б болючою вона не була,яка не всіма сприймається. Може не відразу,не різко,як кидають у воду,коли вчать плавати,бо більшість людей прагне душевного комфорту. Коли треба з біллю,зі стражданнями переборювати — не так просто.
— Церковні суперечки сьогодні якраз і є таким болючим,тонким питанням. Як бути: ніби треба говорити правду,разом з тим боїмося,щоб не нашкодити ще більше,щоб не ділити українців ще й за вірою?
— Насправді це дуже делікатне питання. Тут можна говорити багато,але мені сподобалася фраза Де лай Лами : «Коли треба довго пояснювати,то краще не пояснювати». Люди мають пройти через це самі,мають трохи почитати,проаналізувати. Якось мені випало бути на зустрічі з Патріархом Єрусалимським Феофілом ІІІ,коли були на сходженні благодатного вогню. Прийшли до нього нашою невеличкою делегацією,мали більш ніж годинну розмову. Що таке Єрусалимський патріархат? Приходи бідні,вони живуть в оточенні мусульманського світу. Ми принесли у подарунок стародруки. Після нас пішла російська делегація,у якій були й народні депутати України від Партії регіонів. І подарували чек від «Российских железных дорог» на 10 мільйонів доларів. Згадайте,як митрополичу кафедру переносили в Москву. Московський патріарх Кіріл видав наприкінці 2015 року «Семь шагов к русскому миру»,які є в першу чергу засобом впливу. Навіть вчитатися у ті їхні проповіді про мир,у яких підсвідомо нав’язується думка,що не можна воювати з Росією,бо це одна віра. Я вже добре придивився і зрозумів,що там глибокої віри немає. Ще й насаджується це у досить агресивній формі,не питаючись згоди. Віра — це насамперед те,що в твоєму серці є,а не зовнішній атрибут. Храм у своїй душі треба мати,а не дотримуватися сліпо якихось канонів,зовнішніх і кимось придуманих правил. Адже немає жорстокіших воєн,ніж війни через релігійний фанатизм. У Росії церкви і зараз будуються. Московський патріархат дає гроші на будівництво храмів в Україні. Тривалий час ми на це уваги не звертали,а то велика проблема.
«А что вам тут смотреть? Вы скоро в Крыму это увидите»
— Українець скрізь залишається українцем. Нещодавно показували по телебаченню,як українці США збирають гроші на реабілітацію наших поранених воїнів,надають їм житло і допомагають чим тільки можна. Важко допомогти своїй батьківщині,живучи далеко від неї. Але вони намагаються робити,що можуть. Чому не роблять цього українці в Росії?
— Мене до цього часу дивує цей феномен: в Росії із 145 мільйонів населення — 20 мільйонів українців. І вони мовчать. У мене є книга російського історика Жданевича «Самые открытые лица» і «Самые закрытые лица»,тобто істеблішмент Росії в часи радянщини і сучасної Росії. 40 відсотків на найвищих посадах і в першому,і в другому випадку — вихідці з України. І вони ще більше догоджали імперії,ніж ті,хто мав імперські гени від народження. Зараз маса людей наших теж там працює. Наскільки роками винищений отой ген супротиву,опору,гідності,що не можна казати,що все це сталося за останні двадцять років. Тут відіграє свою роль дуже тонке й делікатне питання спільної віри. Саме вона є механізмом,яким можна людиною маніпулювати,переплавляти її. І в Америці пробували,але побачили,що не переплавляється. У всіх умовах виживали ті люди,які могли пристосовуватися. Людина може пристосуватися до будь-чого,навіть до концтабору. Ті люди,які були здатні на опір,гинули в першу чергу. За приклад може бути армія УПА,в якій налічувалося до 100 тисяч людей і яка успішно боролася у надважких умовах. В Росії ніхто не говорить про те,що заради імперії росіянин готовий прийняти будь-яку ідею,навіть більшовизм. Бо в першу чергу більшовизм був гібридною неоімперською ідеєю,«весь мир разрушим»,а потім збудуємо нову імперію під егідою Москви. І для цього використовуються найрізноманітніші методи. Маємо осмислити дуже багато речей,які ще й досі вкриті оманою. Багато говорили про голодомор,але відкривали пам’ятник Голодомору у Вашингтоні і вже зменшили цифру до чотирьох мільйонів,щоб не викликати там опір якихось істориків. Є ж багато даних,але ми знову поступаємося. Тут не може бути дрібниць. Говорили про великий голод,але не говорили ,що якраз східні терени,де зараз процвітає сепаратизм,були заселені 2,5 мільйонами росіян. Їх привозили й заселяли в будинки,в яких ще теплилися душі знищених голодом українців. Так Росія діяла завжди. Ви почитайте,як росіяни завойовували Новгород,це ще була та гібридна війна. Приходили монахи з Московської патріархії,вивозили еліту й знищували і заселяли народом з інших областей. І Новгород як демократична держава впав. Тому мусимо все ретельно аналізувати,думати,мати гідність в собі. Бо революція Гідності відбулася на Майдані,але не відбулося революції гідності в душах людських. Насамперед тих,хто повинен відстоювати інтереси держави Україна на міжнародному рівні,на будь-якому рівні. Навіть того українця,який десь там на заробітках чи там живе й забуває про те,звідки його коріння.
Мені згадується ще один цікавий випадок. Рівно через місяць після початку війни в Грузії,а саме 9 вересня 2008 року,ми,група народних депутатів України,поїхали в Грузію. І коли хотіли проїхати до Південної Осетії,нас першими на блок-посту побачили «зеленые человечки» або «вежливые люди». Обабіч була зеленка,вони там отаборилися. До нас вийшла група офіцерів звідти: «Кто вы такие?» Ми кажемо,що депутати Верховної Ради України,приїхали подивитися,що тут відбувається. Офіцер нам відповідає: «А что вам тут смотреть? Вы скоро в Крыму это увидите». Нас це настільки вразило,довго обговорювали почуте. А вечері зустрічалися з грузинським президентом Михеїлом Саакашвілі. Він розповів про Горі,про тамтешній університет,прострелений кулями,як решето. І про музей Йосипа Сталіна. Коли російські війська увійшли в це місто,то забрали з музею вождя народів лише люльку і шинель генералісимуса. Я ще пожартував: «А що,на Путіна сталінську шинель будуть міряти?» І як у воду дивився… Повернувшись із Грузії,ми зініціювали постанову Верховної Ради про агресію Росії,але парламент наш її не прийняв,бо «Батьківщина» не підтримала. Юлія Тимошенко була категорично проти. А якби прийняли,і тоді привернули увагу світу до загроз,які є? Змовчали,коли Росія прийшла за Грузією,а через шість років вона прийшла вже за Україною.
— Грузинський народ у час небезпеки,що нависла над його батьківщиною,був згуртований і єдиний. У нас,на жаль,такої єдності ще немає…
— Тоді ми зустрічалися з Католікосом-Патріархомвсія Грузії Ілією ІІ. Я мав вітальне слово і казав,що дуже вагомо,що грузинський народ однієї віри і що церква автокефальна й незалежна. Він погодився й сказав про українських патріархів: «Повірте,я їх знаю давно. І Філарет,і Володимир — патріоти України» . До речі у приймальні тоді бачив багатьох відомих людей,навіть князь Багратіон приїхав з-за кордону у тяжкий для Грузії час. Всі йшли до глави церкви за порадою як до морального авторитету грузинського народу. І дуже велика біда українців,що у нас немає такої людини. Міг би претендувати Любомир Гузар на цю роль,але тільки для частини людей. Для всієї нації немає. Тепер вже відомо,як намагалися змістити митрополита Володимира,коли Янукович прийшов до влади. Тому немає другорядних речей. Ми повинні бачити чітко стратегію й чітко розуміти,що світ складний,глобальний,що мусимо опиратися тільки на себе. І не вірити в казки про братські дружні народи,а відстоювати себе,свою сім’ю і державу. І брати на себе відповідальність. Бо ми весь час намагаємося перекласти відповідальність на когось. У нас або Бог винен,або цар,чи генсек,чи Кучма,чи Янукович. Тільки не я. Я прийду на вибори,візьму 200 гривень і нічого страшного не станеться. Так не буває.
«42-мільйонна в сучасних межах європейська держава не може мати свого політичного мислення?!»
— Якою ви бачите роль Саакашвілі в українській політиці?
— Я ставлюся до нього з великою повагою як до реформатора. Але коли він прийшов в активну українську політику,це мене трохи бентежить. Він людина з досвідом,знаюча ,але все одно він не може так відчувати й розуміти українську душу,щоби стати лідером української нації. Він може бути радником,можна до нього дослухатися,але не претендувати на перші ролі в українському політикумі.
— Як взагалі ставитеся до закордонних спеціалістів у нинішньому українському керівництві?
— Ясно,що зараз світ глобалізований,існує багато нових викликів. Основне — треба зрозуміти,що ніхто,ніякий виписний з-за кордону і щедро оплачений урядовець не зможе так працювати,як українець,який вболіває за свою державу. І сподіватися варто тільки на себе. З давніх-давен і російською ідеологією,і польською в часи,коли наші терени були під владою Польщі,насаджувалася думка,що українці не здатні до самостійного політичного життя. Мій сусіда Юрій Крамар захистив докторську дисертацію й під час роботи над нею аналізував програми всіх польських партій 20-их років минулого століття. І скрізь зазначалося,що українці не здатні до самостійного політичного мислення. А саме це й відкриває ворота для варягів чи то американських,чи то російських,значення не має. Тобто 42-мільйоннав сучасних межах європейська держава не може мати свого політичного мислення?! І це держава,яка дала видатних діячів для багатьох інших держав. Скільки українців були на найвищих державних посадах і постах в Росії,починаючи від давніх часів й донині. Ми дали Канаді генерал-губернатора і керівників багатьох відомств США та Австралії. І така нація не може мати самостійного мислення? Це дуже хитра уловка,що підкидається дуже чітко. Це якраз ті речі,які треба вчитися аналізувати. Бо ось дивіться: зараз Росія ніби імперська,але там хтось говорить про політичний геній Петра І,який ішов в Європу? Ні,російська імперія забула про нього саме через те,що він був орієнтований на Європу. Тепер інша доктрина: ми — великий народ з духовними скрепами й тільки ми має право визначати розвиток цивілізації на земній кулі. Петро І в цю модель не вписується і його вже відсікають. Таких моментів є чимало. Звичайно,коли уряд і Верховну Раду формує олігархат,коли там потрібні лише гвинтики-кнопкодави,то людині порядній і мислячій там неможливо бути. Вижити там морально дуже важко. Просто навіть бути,стежити за всім тим. Там може бути людина,якій начихати на все,аби за голосування щось отримати й мати власний зиск. Але маємо й інших українців,які працюють сьогодні у багатьох західних фірмах,працелюбних,відданих,оригінально мислячих. З айті-технологій наші спеціалісти в числі світових лідерів Але білоруси створили центр,вклали у нього гроші й отримують дивіденди.. Зараз іде загострення величезної суспільної хвороби. Відбувається величезна трансформація,осмислення,бо кожна нація має періоди розквіту і занепаду. Незалежність у нас є,розуміння того,що бути,теж є,і ми зрозуміли,що треба відстоювати свою землю. Якщо стратегічно будемо розуміти,що ми повинні бути гідними людьми,що ми окремішній народ у тому великому світі,що ми повинні мати свою гідність,кожен буде відповідати за себе на своєму місці — тоді щось буде.
Біда наша в іншому: у нас багато політиків і політиканів,але немає державників. Бо та боротьба,яка точиться між головними політичними гравцями,вражає людей своєю безглуздістю,коли є такі зовнішні виклики,агресія,терористичні атаки. Люди не думають,як об’єднатися,а гризуться між собою,не думаючи про державу. Ми вже масу разів це проходили. І руїну знаємо,знаємо визвольні змагання сторічної давнини,але все рівно ті самі помилки повторюємо. Має бути загальна відповідальність,а не політиканство,яке просто вражає.
— Може тому,що наші керівники не пов’язують своє подальше життя з Україною і їм геть все одно,що буде тут після них?
— Напевне. Коли Яценюк пішов з посади і повернувся в фракцію,кілька разів мені доводилося з ним спілкуватися. Тоді вперше він з’явився поряд з Турчиновим,і з Мартиненком,бачу,про щось домовляється. Він готував уже свій політичний проект. І мене почав схиляти до того,щоб пристав до них. Я відповів,що не можу повірити в лідерів українського народу,коли побачив вас поряд з Турчиновим,який нагадує мені покійного Ясіра Арафата. Відмовився. Лідерами мають бути певною мірою фанатичні люди,які вірять у державність України,які готові жертвувати,думати про Україну до глибини душі,до глибини болю,а не про свої кишені. А наш лідери святкують свої перші мільярди,а не думають про те,як людям виживати в цій ситуації.
«Перевибори не змінять нічого. Кращих там не буде»
— Стало українською традицією,йдучи на вибори,обіцяти зменшення зарплат народним депутатам і зняття недоторканості. Всі партії це обіцяють,але як тільки всілися в депутатські крісла — скромно відмовчуються або знаходять дуже «аргументовану» відмазку. І так від виборів до виборів. Скільки можна?!
— І зарплати з пільгами відновлюються,тільки в значно більших обсягах. Підвищують зарплату народним депутатам і нищать єдиний в Україні Інститут літератури. У той же час керівники великих державних підприємств мають місячну зарплату до мільйона гривень. При всьому цьому ще й відповідальність усю перекладають на плечі місцевих органів влади. Взяти мою любиму медицину,де знову скорочують ліжко-фонди . На початку 90-их років було 100 ліжок на 100 тисяч населення,з боєм зменшили до 80,а зараз до 60. Практично в районах вже все скорочено до мінімуму. Подальші скорочення відбуватимуться за рахунок кваліфікованих спеціалізованих відділень. Все це дуже сумно.
— Знову маємо політичну кризу,знову в повітрі пахне достроковими виборами. У який спосіб,на вашу думку,треба було б нинішню кризу вирішувати?
— Якби на першому місці стояли державницькі інтереси,а не власні,то тільки домовлятися і думати про державу,яка знаходиться в умовах глобальних викликів та зовнішньої агресії. Тільки домовлятися. Тому що перевибори не змінять нічого. Кращих там не буде. Якщо прийдуть інші,але ліпше не стане,тільки знову людей розсварити. Невідомо,чим все може завершитися. Тому тільки домовлятися,і думати про інтереси держави,людей,які живуть в цій державі,не розглядати державу як джерело збагачення олігархічних груп — тоді щось може змінитися. А так чи перевибори,чи третій Майдан,як радикали закликають — це шлях в нікуди. Це шлях до ворожнечі. Революція відкриває ворота,а хто піде,як піде,з якою вірою,з якою бажанням працювати,невідомо. Ми ж бачимо,як приходять ніби нові обличчя,вставляються в ту рамку,трафарет старий,і маємо,що маємо. У нас багато політиків і політиканів,але немає державників. Бо та боротьба,яка точиться між головними політичними гравцями,вражає людей своєю безглуздістю,коли є такі зовнішні виклики,агресія,терористичні атаки. Люди не думають,як об’єднатися,а гризуться між собою,не думаючи про державу. Ми вже масу разів це проходили. І руїну знаємо,досвід визвольних змагань сторічної давнини,але все рівно ті самі помилки повторюємо. Має бути загальна відповідальність,а не політиканство,яке просто вражає. Я вважаю,ми маємо дати оцінку і діяльності Кравчука,і Кучми,і всіх тих,хто правив,щоб собі знали. Бо коли людина наробила масу помилок,а потім повчає хто-зна як і сорому не йме,ви мене вибачте. Теж мають відповідати. Є відповідальність президента,прем’єра,і того виборця,який у найвіддаленішому районі чи селі,районі кидає у скриньку бюлетень за тих,хто проплатив,хто набрехав.
— Чи можна обмежити вплив олігархів на український парламент і як?
— Під час свого депутатства я був в експертній комісії від нашої фракції,яка робила експертну оцінку законів. І відразу бачив,що кожен другий-третій документ написаний під певних осіб,під когось і під яку політичну силу це робиться. Вплив олігархів величезний навіть на місцевому рівні. Бо майже в кожному селі,районі є свій місцевий олігарх,від якого залежать люди,бо він дає робочі місця,засоби для існування. Ми бачимо,яка небезпека від таких олігархів. Той же донецький сепаратизм,він формувався не просто на проросійських настроях,а були люди,які на них грали й вибудовували свою імперію,свою державу в межах держави Україна. Тому тут мають бути й силові методи,й усвідомлення людьми,що коли вони будуть так голосувати,то нічого не зміниться. Як може парламент,сформований олігархами,і уряд,сформований олігархами,щось зробити проти олігархів? Мають діяти всі громадські рухи,волонтерські рухи,формувати законодавчі ініціативи й добиватися їх прийняття. У законодавчому полі треба було б,щоб партії фінансувалися з держбюджету. Хоча в наших реаліях це малоймовірно. Ми вже маємо 316 партій і всі борються з корупцією. Подивишся їхній склад — видно по прізвищах,хто там ходить. Змінювати треба все правове поле. Але хто ж змінить,якщо представники олігархату скрізь,і президент теж олігарх,в якого фінансові інтереси на першому плану? Якщо стратегічно будемо розуміти,що ми повинні бути гідними людьми,що ми окремішній народ у тому великому світі й повинні мати свою гідність,і кожен буде відповідати за себе на своєму місці — тоді щось буде.
«В Україні ніколи не було глибокого аналізу,в якому жорстокому,змагальному світі ми живемо»
— Багато хто причини нинішньої ситуації,в якій опинилася Україна,бачить у м’якотілості помаранчевої команди,до якої належали й ви. Мовляв,якби тоді були покарані ті,хто роздмухував сепаратизм,хто ділив Україну на дві частини,проводив сепаратистський з’їзд у Сєвєродонецьку,може й не було б того,що маємо сьогодні…
— Немає простих відповідей на ці питання. Може комусь імпонують прості відповіді,але їх немає. Я весь час думаю над феноменом Ющенка в українському політикумі. Про ту месіанську роль,яку він і його оточення на себе взяли,в чому їхні невдачі й прорахунки,чому не справджуються довгоочікувані результати і однієї,і другої нашої революцій. Бо бачимо,що й тепер не так відбувається,як би хотілося. Ющенко здається і добре говорив і добре мислив,по-українськи мислив. Не було головного — політичної волі. Політика і політик потребують певної жорсткості. Не можна бути добреньким,бо це зовсім інша річ,ніж бути добрим. Добреньким бути — це всім прощати,а таке прощення породжує зло,інколи ще більше зло. Ющенко дійсно не проявив політичної волі,стійкості до тих проявів сепаратизму,які зароджувалися. Справді,треба було зшивати Україну. Однак це не такі прості речі,як видається на перший погляд. Я був у Німеччині,коли пройшло вже десять років після возз’єднання Західної і Східної Німеччини,і різниця була відчутна навіть у менталітеті людей. Ми були у землях,яких розділяло лише 14 кілометрів. З одного боку — ідеальна чистота,з другого — поломане,підфарбоване,так жили німці,які не довго були в соціалістичній Німеччині. Є ще одна обставина,яку не можна не враховувати. В Україні ніколи не було глибокого аналізу,в якому жорстокому,змагальному світі ми живемо. Бо коли зараз відповідальність за те,що сталося на Сході,в Криму,покладають на останні 25 років незалежності,я не можу з цим погодитися. Нинішня ситуація є наслідком віковічної політики Росії щодо України. Адже і перенесення патріархії до Москви,і визвольні змагання,і створення комісії Мусіна-Пушкіна ще імператрицею Катериною,коли руйнувалися стародруки,рукописні джерела про історію й писалася історія в російському варіанті — все це насаджувалося віками. Або взяти ті ж визвольні змагання сто років тому,воно все повторюється в основних тенденціях і рухах тепер. Я кажу своїм близьким друзям,що народ,який своїми головними героїнями має Роксолану і Марусю Чурай,не може відбутися як нація. Здавалося б і це потребувало аналізу. Адже відомо,що Москва не сприймає суверенну незалежну Україну. 99 відсотків росіян,і це говорили знайомі з Москви,які до політики не дотичні,не сприймають нашу незалежність. Коли Росія була слабкою в часи Єльцина,ми ще могли якось розвиватися. Ніхто не проаналізував,що ми живемо по-сусідству з агресивним,небратнім народом,який можливо і був старшим братом тільки в тому випадку,коли менший брат виконував стовідсотково його вимоги і бажання. Якщо взяти в літературі,в мистецтві як українця зображували? Як якогось недолугого,непутящого прапорщика,який хоче хитрувати і може сам себе перехитрити,щось поцупити — це теж все формувало відповідне ставлення. Наша помилка в тому,що ми не розуміли,що маємо сусіда-агресора. Читав недавно історію Пакистану,у якого постійні конфлікти з Індією,Афганістаном,Бангадеш. Чи взяти той самий Ізраїль — вони постійно живуть на супротиві й в оточенні ворожому. Тому треба було аналізувати ,думати й готуватися. Бо коли ми безрозсудно віддали ядерну зброю,коли до цього часу не демаркований і не делімітований кордон з Росією — це вже про щось свідчило. Хоча як казав Тур Хейєрдал,кордони у нас в голові. Але у нас і в голові не було тих кордонів. Треба пояснювати українцям,вчити,показувати,що це народ,до якого ми маємо ставитися з певною обережністю і недовірою,з певним баченням його щирих і прихованих намірів. Як не парадоксально,але ця російська агресія сприяє тому,щоб ми це осягнули.
— Дехто вважає,що Ющенко правильно зробив,що віддав Донбас на відкуп Партії регіонів,інакше Росія могла розпочати війну ще років десять тому. Ви так не думаєте?
— Тоді Росія ще не була до цього готова. Тобто стратегія агресії й анексії була,вони весь час про це думали,якщо простежити дії російської влади. Зокрема,у 1993 році Держдума прийняла рішення про невизнання кордонів,створення президентської республіки в Криму,потім була Тузла і т. д. Але потенціалу ще не вистачало. Єльцин казав: «Беріть незалежності,хто скільки хоче» і відцентрові вектори були дуже сильні в самій неоросійській імперії. Щодо Донбасу,то інших керівників там не було. Я пам’ятаю,як ми приїздили на шахту Звягільського. Вражала картина: шахти,бараки,будинки,забиті пилом,але в шахтоуправлінні стояли шикарні італійські меблі. Але там робітник отримує зарплату,від шахти магазин,від шахти електрика,газ,вода. І він практично раб новітньої системи злочинної. І де той Донбас,який Україну годував і який «порожняк не гонит»? Ці міфи весь час розкручувалися. Ніхто не дав адекватної відповіді на них. Тамтешні люди не бачили нічого ліпшого. Не можна скидати з рахунку також значну частину проросійськи налаштованих громадян. Навіть на Волині понад 10 відсотків голосувало за Партію регіонів,що казати про Донбас. Тут багато питань і однозначно відповісти не можна,як правильно було діяти в тій ситуації.
— Доводилося читати цікаві висловлювання,і від донеччан теж,що події на Донбасі — це розплата,закон карми,і нащадки розплачуються за гріхи дідів,за ті заселені українські хати,в яких ще жив дух їхніх вимерлих від голоду господарів,за рабську покору,за загиблих у забоях шахтарів,за чию смерть бандитська влада розплачувалася з їхніми рідними кривавими грошима і квартирами,які зараз стоять біля Донецького аеропорту зруйновані…
— Енергетичні речі існують. Кожна людина,кожен народ мусить спокутувати гріхи предків і відповідати за свої дії та вчинки. Починати варто з того,як там формувалася народність того часу. Були свої білі люди,були переселенці,і багато з Західної України. Це був складний конгломерат. Іван Дзюба у своїй книзі «Не окремо взяте життя» описує життя цього регіону,звідки він сам родом,у 50-их роках. Вже тоді відчувалася різниця в менталітеті нового типу людини,радянської людини. Якщо українець у вихідні дні ремонтував свій будиночок,сад садив чи город обробляв,то людина,яка жила в квартирі,чекала,щоб заробити гроші,їх прогуляти і нічого не думати про майбутнє. Такий тип людей виховувався. Згадайте ще щоденники Тараса Шевченка,коли він у 1841 році приїздив в Україну вперше після того,як підлітком виїхав,і якою різкою була межа у Воронезькій губернії між українськими теренами й московськими.
Ми маємо осмислити той шлях,який пройшли. І все ж я залишаюся оптимістом,тому що є закони історії,є закон маятника,тобто повинна Україна мати перспективи за те,що вона вже стільки перетерпіла,стільки втратила. Ми раділи,що незалежність здобута. Але навіть в тому зробили необачний крок,бо якби було не проголошено незалежність,а відновлено,все могло бути інакше. Не романтики,не письменники писали б «незалежна»,а міжнародні юристи. Навіть би зараз у міжнародному правовому полі суверенність наших територій було б легше відстоювати,і питання Криму було б легше відстоювати в міжнародних судах і т. д. Все це переосмислиться,щось відмиратиме з минулого,буде багато болісного. Ще багато людей байдужих,можливо хочуть,щоб стало ліпше жити якомога швидше,бо життя в людини одне і кожному з нас хочеться застати те краще. На жаль так не відбувається. Так Божий світ створений,за все треба відповідати,розуміти,пропускати через себе,молитися,діяти.