Китайський коронавірус COVID-19 дістався до футболу. Вперше за всю історію існування самого популярного спорту в світі були введені безпрецедентні заходи: зупинені всі провідні чемпіонати, єврокубки пішли на вимушені канікули. Перенесено Євро-2020. Про це повідомляє “Газета”.

Природно, COVID-19 за короткий час завдав істотного удару по футболу. Однак в XXI столітті людство встигло пережити кілька епідемій, які посилали футбол в легкий нокдаун.

Атипова пневмонія (2003)

Від атипової пневмонії істотно постраждав китайський футбол. Чемпіонат зупинили, а жіночий ЧС перенесли в Штати. До речі, самі китаянки дійшли до чвертьфіналу, де поступилися Канаді (0:1). А перемогли представниці Німеччини. Всього атипова пневмонія забрала 774 життя, а заразилося трохи більше восьми тисяч чоловік.

Пташиний грип (2006)

Від пташиного грипу постраждало 442 людини, загинуло – 262. Через це недуги ледь не скасували Кубок світу. Проте організатори відвоювали мундіаль. Кубок світу відбувся в терміни і ніякої загрози для здоров’я футболістів і уболівальників не створив.

На тому турнірі наша збірна дійшла до 1/4 фіналу, де поступилася майбутнім чемпіонам світу – італійцям.

Свинячий грип (2009)

Страшна епідемія, яка забрала з собою близько шести тисяч осіб. А постраждали від свинячого грипу близько 415 тисяч. У футбольному світі хвороба вразила трьох гравців ПСЖ. Хоч паризький клуб і не мав у той час безмежні фінансові можливості, але кольори клубу захищали відомі футбольні особистості. Серед заражених виявилися екс-гравець Барси Людовик Жюлі, Мамаду Сако, який в 2013-му перебрався до Ліверпуля і нинішній гравець Нансі Жеремі Клеман. ПСЖ пішов на карантин в повному складі на 72 години. А Ліга 1 перенесла найближчий матч проти Марселя.

Також через свинячий грип був скасований фінальний раунд чемпіонату КОНКАКАФ U-17, який повинен був пройти в Тіхуані (Мексика). Збірні Коста-Ріки, Гондурасу, Мексики і США , що вийшли у фінал, так і не змогли визначити найсильнішого.

Україну також зачепила небезпечна недуга. За офіційними даними, в країні було 225 хворих і 17 померлих. Але сумарні цифри по світу набагато сумніше.

Ебола (2015)

Від африканського вірусу Ебола постраждало близько 30 тисяч осіб, з них 11 загинуло. Епіцентром недуги стала Західна Африка. Хвороба вдарила по Кубку африканських націй, який повинен був пройти в Марокко. Але влада країни відмовилася приймати турнір. В результаті його прийняла Екваторіальна Гвінея.

Перемогу в Кубку Африки добув Кот-д’Івуар. Навіть не добув, а вигриз в серії пенальті, драматичною серії пенальті у Гани. Футболісти пробили 18 одинадцятиметрових на двох. Пощастило більше івуарійцям – 9:8.

Дивно, але спалах хвороби вплинув на футбол набагато більше, ніж в перші місяці – Друга світова війна. У 40-х в деяких країнах регулярні змагання взагалі не припинялися, інші продовжували відправляти свої збірні на товариські матчі. Глобально заморозили тільки Кубки світу – тому що в війну був залучений майже весь світ, пересуватися було небезпечно. У 1942-му турнір мав пройти в Німеччині, а в 1946-му – в Бразилії. До речі, саме бразильці в результаті організували перший післявоєнний КС – в 1950-му.

Після вторгнення нацистської Німеччини до Польщі (1939-й) Англійська футбольна асоціація (FA) оголосила про скасування регулярних змагань після трьох турів чемпіонату через заборону масових заходів. Це призвело до лютих протестів уболівальників, що переходили в справжні демонстрації.

Близько тисячі професійних футболістів відправилися в армію, проте FA тут же пристосувалася до умов воєнного часу і організувала сім регіональних міні-ліг, від восьми до дванадцяти команд в кожній. Уряд заборонив футболістам і вболівальникам переміщатися на відстань більше 50 миль, а кількість глядачів на іграх не повинна була перевищувати 8 тисяч. Але незабаром ці ліміти пом’якшили, тому що футбол створював ілюзію нормального життя в ненормальний час.

Сер Том Фінні, відомий англійський футболіст, згадував: “Іноді навіть за півгодини до свистка було незрозуміло, чи почнеться матч, тому що клуби гарячково шукали “гостьових гравців”, латаючи дірки в складах. Але коли гра починалася, все, крім футболу, переставало існувати. Любов країни до гри перемагала бомби”. Багато глядачів приносили з собою бутси: нерідко тренери зверталися до трибун з питанням, хто тут добре грає в футбол. За шість років війни в формі “Кристал Пелас” на поле виходили 186 гравців!

Проте, сумнозвісні нальоти німецьких бомбардувальників на англійські міста методично залишали шанувальників футболу без стадіонів. “Олд Траффорд” постраждав так, що “Манчестер Юнайтед” до 1949-го грав на арені заклятих суперників з “Сіті”. Те ж саме відбулося з лондонським “Арсеналом”: “Хайбері” сильно постраждав під час нічного бомбардування, клуб перебрався на “Уайт Харт Лейн”. Сильно постраждав “Уемблі”, а коли працівники стадіону “Стемфорд Брідж” знайшли бомбу і викликали саперів, їм відповіли, що по всьому Лондону лежать сотні снарядів, які потребують більш термінової реакції. В результаті бомбу знешкодив тренер “Челсі” Біллі Біррелл.

Майже кожен англійський клуб втратив гравців на війні. Найільше постраждали “Арсенал” (8 осіб) і “Болтон” (7). У більшості стадіонів Сполученого королівства можна побачити пам’ятні таблички з іменами загиблих.

У Німеччині нацистський уряд в 1930-і ґрунтовно взявся за футбол, якому привласнили статус національного спорту номер один. Припинили існування єврейські, протестантські, католицькі і православні клуби, а після Нюрнберзьких законів з команд виганяли всіх гравців неарійського походження. Підписати новий контракт футболіст міг тільки при наявності рекомендацій від двох “істинних арійців”.

З початком війни футбольні змагання в Німеччині тривали. У день нападу нацистів на Радянський союз, 22 червня 1941 року, в Берліні грали фінал національної першості між “Шальке” і віденським “Рапідом” – австрійські команди приєдналися до чемпіонату Німеччини після аншлюсу. Клуб з Відня переміг 4:3, хоча програвав до початку другого тайму 0:3 – стовідсотково політична перемога, в ворота гельзенкірхенців призначили три пенальті за півгодини.

Футбол залишався потужною зброєю пропаганди, і німецька збірна посилено шукала собі суперника, щоб показово обіграти його в Берліні, назвавши це дійство “альтернативним чемпіонатом світу”. Більшість національних збірних Європи на час війни припинили існування або представляли ворожі нацистам країни, але збірна Швеції, дотримуватися нейтралітету, після довгих переговорів погодилася на показову гру. Сто тисяч уболівальників спостерігали за матчем, який до жаху німецького уряду (керівники майже в повному складі зібралися на трибуні) виграли шведи – 3:2. Кажуть, розлючений Гітлер накричав на Геббельса, ініціатора цієї гри. За розпорядженням міністра пропаганди збірна припинила виступи на своєму полі, а після гостьової перемоги над словаками її футболісти відправилися на фронт.

Останній футбольний матч Третього Рейху відбувся за два тижні до закінчення війни, 23 квітня 1945 року: “Баварія” обіграла “Мюнхен 1860” 3:2.

Італія, що в 30-і стала дворазовим чемпіоном світу, була найфутбольнішою країною континентальної Європи. Режим Муссоліні вливав величезні гроші в футбол і успішно використовував його як майданчик для пропаганди. З початку Другої світової чотири різних клуби ставали чемпіонами країни, від “Інтера” в 1939-му до “Торіно” в 1943-му. Потім Серію А призупинили, але в 1944-му пройшов Кампіонато Альта Італія – ​​напівофіційне першість, результати якого футбольна федерація країни визнала тільки в 2002-му. При цьому чемпіонський титул, що несподівано для всіх був завойований клубом “Спеція”, в Італії називають не Скудетто, а “почесне чемпіонство”.

У тому сезоні чемпіонат країни через військові дій теж був розділений на десяток регіональних ліг. Команди, що зайняли перші два місця в своїх, виходили у другий груповий етап, за підсумками якого три клуби змагалися за чемпіонство. Найсильніші – “Торіно”, “Ювентус”, “Інтер”, “Болонья” – кваліфікувалися до другого етапу, причому перші три потрапили в одну групу, але в фінальному раунді найсильнішою всіх виявилася “Спеція”, яка обіграла “Торіно” і зіграла внічию з “Венецією”.

Іспанія, напівзруйнована в ході трирічної громадянської війни формально зберігала слизький нейтралітет. Восени 1939-го, коли по всій Європі зупинялися національні першості, футбол на Піренеях якраз відновився після трирічної перерви. Війна перетрусила розклади: була сильно ослаблена “Барселона”, “Атлетик” позбувся бакських гравців, що втекли в Мексику, а міцний “Атлетіко” з Мадрида в боях за столицю країни втратив більше половини складу. До початку чемпіонату мадридцям відчайдушно не вистачало футболістів, і керівництво клубу ухвалило рішення об’єднатися з сильним клубів авіаторів з Сарагоси. Нова команда отримала назву “Атлетіко Авіасьон” і відразу завоювала два чемпіонства поспіль.

Франко (на відміну від Муссоліні) не був футбольним уболівальником, але прекрасно розумів, який вплив на людей робить футбол, і часто використовував його в пропагандистських цілях. Коли в народі зростало невдоволення, по телевізору цілими днями крутили матчі “Реала”, а якщо іспанська збірна мала грати з сильним суперником, матчі нерідко скасовували “з політичних причин”. Незважаючи на явну політизованість футболу в Іспанії та Італії, улюблені команди дуче і генерала, “Лаціо” і “Реал”, жодного разу не стали чемпіонами у воєнні роки.

22 червня 1941 року в Києві планували відкрити Республіканський стадіон імені Хрущова, майбутній Олімпійський, реконструкція йшла п’ять років. На матч між місцевим “Динамо” і московським ЦДКА квитки давно були розкуплені. Але ще вранці по радіо оголосили, що матч відкладається до закінчення військових дій. У той же день відмінилися дві гри в Ленінграді за участю “Зеніта” і “Спартака”, а на наступний – і гру в Мінську.

24 червня відбулися дві останні зустрічі першості СРСР перед паузою. “Стахановець” з Донецька (майбутній “Шахтар”) під залпи зенітних гармат програв удома сталінградському “Трактору”, а тбіліське “Динамо” виграло у ленінградського. Наступного дня газети опублікували турнірну таблицю з заголовком “Першість СРСР відкладено”.

Ще один відомий матч в роки Великої Вітчизняної зіграли в Києві 9 серпня 1942 го, коли команда “Старт”, укомплектована київськими динамівцями, обіграла німецьку команду зенітників і співробітників аеродрому “Флакельф” з рахунком 5:3.

Якщо вірити радянській пропаганді, відразу ж після матчу футболістів “Старту” розстріляли. Насправді, команда через тиждень провела ще одну гру, і лише після цього дев’ять гравців були заарештовані гестапо. Четверо футболістів, які брали участь у тому матчі, дійсно незабаром загинули. Миколу Коротких, чинного агента НКВД, замучили на допиті, а через півроку ще трьох гравців стратили в Сирецькому концтаборі за замах на життя офіцера СС. Жоден з живих футболістів “Старту” не назвав причиною смерті товаришів матч 9 серпня.

25 червня 1944 року чемпіонат СРСР частково відновили: “Динамо” і ЦДКА провели той самий матч – відкладений на три роки. А в серпні 1944-го армійці зіграли у фіналі Кубка СРСР проти “Зеніту” – ленінградці взяли перший трофей в історії. Переможний гол забив Сергій Сальников, майбутній олімпійський чемпіон і легенда “Спартака”. Футболісти і тренер “Зеніту”, в роки війни працювали на оптичному заводі в Казані (виробляв приціли для оптичних гвинтівок і перископи) отримали медалі “За оборону Ленінграда”.