Ігор Лосєв попереджає про те, що запрограмовані кілька варіантів оборудок з «неминучими важкими наслідками для нашої державності». Відтак він наголошує: «Побоювання українських експертів можна зрозуміти, адже змови за спиною об’єкта переговорів є прикрою особливістю реальної політики. Отже, так цілком могло статись і в цьому випадку. Жодних міжнародно-правових запобіжників тут не існує, крім добрих побажань та пропагандистських гасел. Тим більше у світі, де все вирішують сила й готовність її застосувати… Та й у нинішній демократичній Європі вистачає Даладьє і Чемберленів, які хочуть забезпечити її жителям мир чужим коштом. І славетне місто Мюнхен нікуди не поділося».
 
Попередньо аналітик нагадує про найпоширеніший варіант – «передачу України в зону впливу Москви» (чого наразі, після березневої зустрічі Дональда Трампа й Анґели Меркель, не трапилося). Він також констатує, що «у всіх угодах такого ґатунку є одна ланка, без якої справи не буде або ж вона піде інакше, ніж планували організатори. Досвід ХХ століття показує, що в подібних дипломатичних (і не зовсім) змовах обов’язковою є співучасть жертви, формальна чи фактична. Без неї вони перетворюються на скандал. А той може покликати до життя нові обставини й поплутати карти учасникам».
 
При цьому Лосєв акцентує увагу на недопустимості повторення в Україні «традицій» Мюнхенської змови 1938 року між Німеччиною, Італією, Францією та Великою Британією, яка «виявилася такою вдалою, швидкою і загалом майже безпроблемною для учасників, бо жертва – Чехословаччина – практично не пручалася. Чехословаки змирилися з нав’язаною їм долею. Понад те, коли німці не зупинилися на Судетській області, а рушили далі, пост мюнхенський геть деморалізований президент Чехословаччини Еміль Гаха на вимогу Третього Рейху формально дозволив Вермахту ввійти до Праги».