«Війна — це коли частина людей хоче нажитись,частина хоче перемогти,а решті просто пох..»
У цих скупих,коротких реченнях — стільки правди й болю,стільки зневіри і неймовірної віри,що мурашки по шкірі. Натрапила на них у соцмережах,де автор поділився своїм баченням війни,будучи у самому її серці. Підписався,швидше за все,псевдонімом — Ярослав Серьогін. Хотіла поправити надто перчені його слівця,але тоді втратився б весь настрій цих солдатських роздумів. Так що даруйте за різкість…
Війна — це коли ти вже майже рік воюєш,а додому продовжують приходити з військкомату.
Війна — це коли ти виконуєш свій обов’язок,а сцикливий мусор вдома шиє тобі нову справу.
Війна — це коли на складах гниє купа зброї і техніки,а ти бігаєш з ремонтним калашматом і їздиш на роздовбаному «нісанчику»,купленому волонтерами.
Війна — це коли починаєш бачити різницю між баригами й ідеалістами.
Війна — це коли на гражданці твоїй дівчині різні різні шакали кажуть: «Покинь його,якщо зажмуриться — будеш страждати»,і мовчки сподіваються зайняти твоє місце.
Війна — це коли ти їдеш з надією «жмурити» сєпарів пачками,а більшу частину часу єблуєш або копаєш дірки в землі.
Війна — це коли всі тебе уявляють гордим воїном,а в реальності ти більше схожий на бомжа.
Війна — це коли ти борешся з собою,коли страх,лінь,біль,інстинкт самозбереження кажуть тобі: «Ні! Не треба!»,а ти робиш крок вперед і відчуваєш,що ти правий.
Війна — це коли тобі кажуть: «Ви смертники! Я за вас свічку в церкві поставлю!»,а ти зі зневажливою посмішкою продовжуєш робити свою справу.
Війна — це коли мінометний обстріл скидає всі маски і показує,хто є хто: хто герой,а хто х..ло.
Війна — це коли ти ставиш розтяжку і розумієш,що якщо ти щось затупив,то можеш відправитись на небо.
Війна — це коли врятована дворняга стає єдиною згадкою про людяність.
Війна — це коли практика руйнує всі міфи і байки.
Війна — це коли закон природнього відбору повністю не працює. Всі тупі,криві,косі,тотальні довбо…и доживають до кінця,а розумні й хоробрі хлопці кладуть свою голову.
Війна — це коли розчаровуєшся в матеріальному,коли бачиш спалені хатки мільйонерів,мусорів і депутатів,розуміючи,що немає сенсу накопичувати барахло,що варто цінувати інші речі – хоробрість,любов,дружбу,вірність,добро.
Війна — це коли ти часто чуєш лицемірні відмазки.
Війна — це коли ти втрачаєш побратимів під час шаленого обстрілу,а у новинах «підор» з прес-центру АТО каже: “Втрат немає,все тихо”.
Війна — це коли бачиш контраст,приїжджаючи на ротацію: бачиш ці похмурі лиця,порівнюєш з тим,що ти пережив,і примітивні проблемки маленьких людців.
Війна — це коли в соцмережах герої пи…ть про священну війну проти «москалів»,а самі тихенько відкупляються від призову.
Війна — це коли кожен намагається тебе повчати.
Війна — це коли люди,які панічно бояться висоти,лазять по дахах і шукають позицію для ПТУРа.
Війна — це коли пожежами можна милуватися.
Війна – це коли граєш в лотерею зі своїм життям. Снаряга,навики,звання і статуси не врятують тебе від випадкового осколка.
Війна — це коли лізеш на дах,який прострілюється,щоб додзвонитись до рідних.
Війна — це коли вишколені й озброєні армійці,яких привезли тобі на зміну,кажуть вчорашнім школярам і студентам : «Пацани,не їдьте,без вас нам капець!»
Війна — це коли частина людей хоче нажитись,частина хоче перемогти,а решті просто по..й.
«Німець,коли дізнався про це,заплакав»
І на продовження цієї теми. Дещо інший погляд на війну. Не на цю,що сьогодні,а на ту,що в минулому. Прочитавши це солдатське одкровення,мені мимоволі пригадалася розповідь дивовижної людини,добре знаної на Волині — Іллі Олександровича Дячука або діда Люсіка,як кличуть його земляки. Талановитий барабанщик фольклорного колективу Оваднівського будинку культури,що на Володимирщині,гуморист і музикант від Бога. Колись він розповів мені історію свого остарбайтерського життя,як у 1943 році під час облави його,16-річного пацана,загребли німці й підлітком він потрапив в Австрію. Спочатку їхня бригада працювала на залізниці,паровози чистила. Маленького зросту волинський хлопчина,який від постійного недоїдання ледве ноги волочив,впав в око старому німцеві–залізничникові. І він частенько приносив невеличкі кавалочки хліба для Юліуса,грамів,може,із двісті.
Все вчив,щоб не ковтав його нежованим,бо буде біда. А він ладен був з’їсти той хліб разом із рукою німця! Потім той же німець допоміг йому перевестися в іншу бригаду,яку відправили в Альпи на лісозаготівлі.
Там чисте гірське повітря,менше контролю. І тут доля знову посміхнулася малому волинському бранцеві. Німці,в основному пенсійного віку,приїздили на роботу паровозом у понеділок,а на суботу й неділю їхали додому. Остарбайтери жили в горах у бараці. Спали на звичайних дошках,навіть не на нарах. Влітку милися в річці,а взимку гріли воду в тій же каструлі,що варили їсти,щоб якось помитися. І ось машиніст паровоза почав розпитувати хлопця,як його звати,звідки він.
— Та всеодно ви не знаєте,кажу. З Володимира–Волинського я. А він як руками сплесне: «О майн гот! Большие казацкие казармы во Владимире,семнадцатый год,плен. Ковель,Луцк». Ось такий світ великий і тісний.
Після цієї розмови він мені щопонеділка привозив картонну коробку з харчами й наказував їсти самому,бо треба сили набиратися. Та де ж можу сам,без хлопців,те їсти? Якось навесні,коли все в горах цвіло і буяло,весняне небо заступили собою американські літаки. Їх було так багато,що неба не видно було. А між ними кілька винищувачів шугає і видно сліди від кулеметних черг. І раптом один із літаків із хрестом на пузі загорівся й почав падати. Прямо на нас суне,але пройшовся ще над нами і впав неподалік у горах. Ми стали плескати в долоні,стрибати від радості! Минає трохи часу,аж виходить із лісу льотчик,весь побитий,у крові,до нас сунеться. Хлопці кажуть,що треба його добити. Але чекаємо,що він буде робити. А він кричить: «Гітлер капут!» Підійшов,почав питати,де він знаходиться. Серед нас був один,який мову німецьку знав. Льотчик той розказав,що їх на аеродромі було п’ять машин,а американці налетіли з–за хмар,як коршуни,літаків із п’ятдесят. Показує фотографію дружини,доньки.
На знімку дівчинка років восьми,у білих шкарпеточках,платтячку. Як зараз їх бачу. Сам він родом із Берліна.
Питає,як звідси можна вибратися? Кажемо,що в понеділок приїде паровоз і можна буде добратися до міста. « Я до понеділка не доживу» — каже. І що робити? Шкода чоловіка,хоч ворог ніби. Беремо вагонетку,накидаємо зверху хвої,німець лягає туди,а ми двоє палицями впираємося в землю,відштовхуємося і так їдемо. А їхати не багато,не мало,а кілометрів із тридцять. З ніг падаємо,з сили вибилися геть,а премо ту вагонетку. Льотчик уже просить покинути його,бо самі пропадете. Та ми все одно дотягли його якось. Наш німець,який мене підгодовував,коли дізнався про це,заплакав. Каже,то ми цих хлопців моримо голодом і працею,а вони наших солдатів рятують… Хай там що,а не побоявся і забрав нас до себе додому ночувати. Вперше за стільки років ми помилися як люди і виспалися на постелі.
Ілля Олександрович не раз думав,як би того німецького льотчика розшукати? Навіть на «Жди мєня» думав написати . Але хіба він ще живий,навіть якщо тоді вцілів? Йому вже під сто років,бо літ на 15 був старший за Іллю. «Але діти може є,онуки. Цікаво було б…» — замріяно говорив дід Люсік,згадуючи свої невільницькі історії. Вони чомусь найбільше закарбувалися в його пам’яті. Бо там,у німецькій неволі,він переконався: навіть в ті жорстокі часи люди залишалися людьми…