А 93-річний Володимир Миколайович,зручно вмостившись та обіпершись на бильце ліжка ( давні бойові рани позбавили ветерана можливості самостійно пересуватися),згадує минуле зі сльозами на очах,- пише ІА Волинські Новини.
У 1930-ому з Галичан Дрогобицького району,що на Львівщині,їхня велика родина,де виховувалось п’ятеро синів,переїхала на Волинь,де батько придбав трохи землі. Доки зводили невеличку хатину,тулились у німецькій родині,що мешкала неподалік. Недовго тішився батько придбаною для синів землею,бо через три роки по переїзді на Волинь помер після важкої хвороби. Так вдова і пхала біду поперед себе разом з синами,аж доки у 1944-ому усіх п’ятьох не забрали на фронт.
У хвилини затишшя молодий 22-річний фронтовик Володимир Кицун старанно виводив олівцем на аркуші букву за буквою. Це писав вісточку матусі,аби знала,що живий та здоровий. А адресував листи на ім’я місцевої листоноші,бо ж мати була неписьменна. Тож сільська поштарка Нюся не просто приносила листи жінці,а й по кілька разів перечитувала їх старенькій,та й відповіді писала замість неньки. Одним словом,знала все про неспокійні фронтові будні Володимира.
1 січня 1945-го рядовий Володимир Кицун отримав тяжке поранення,йому роздробило ногу,яку в госпіталі хотіли ампутувати. Молоденька лікар-хірург взялась рятувати молодого бійця,і ветеран донині вдячний їй,що не лишився одноногим.
Хоч поранена нога і стала коротшою на сантиметрів десять,та він все ж ходив на своїх двох.
Після однієї з важких операцій,будучи ще у безпам’ятстві,наснився Володимиру дивний сон. Ніби відкриває він очі,а біля ліжка стоїть поштарка Нюся і ніжно гладить його по волоссі. Він їй каже: «Ти мене так далеко знайшла?». А вона,знітившись,відповідає: «Знайшла»,та так пильно дивиться. Прокинувся,з дивним відчуттям.
Не раз згадував Володимир свій сон,бо через важке поранення навіть Перемогу зустрів у госпіталі,і все ріднішим ставав йому образ Нюсі. А коли повернувся на милицях додому,довго не влежав. Тижнів за два пошкандибав на інший бік села до молоденької поштарки.
– Заходжу на милицях до них у двір,худючий,виснажений,а вона побачила мене і в сльози. Мати з хати вийшла,посиділи на лавчині,поговорили. Коли залишились самі,я й розповів їй про сон і кажу: «Тепер навіки моєю будеш».
Нюся застидалась,бо була на пару літ старшою,але згодом ми таки побралися,- згадує старенький ветеран. – І знаєте,майже сім десятків літ прожили в любові та повазі,четверо дітей народили,онуків діждали,правнуків. День Перемоги завжди був для нас особливим святом. Але моя Нюся покинула цей світ раніше за мене. Тепер я не раз перебираю у спогадах наше життя,дітям розповідаю,а час від часу переглядаємо з дочкою Женею,яка мене доглядає,і мої фронтові листи. Бо це незгасна пам’ять про пережите,про мою дорогу Нюсю.