Два весняні дні (восьме й дев’яте травня) – по-своєму доленосні,коли скорбота й торжество світлої надії та справедливості йдуть поряд. День Перемоги над нацизмом і День Пам’яті апелюють не тільки до подій Другої світової,але й акцентують увагу на тривожному сьогоденні. Адже якщо світова кривава бійня стало можливою після домовленостей націонал-соціалістичного Берліна та комуністичної Москви,то зараз уже понад два роки триває агресія шовіністичного кремлівського режиму проти України за фактичного потурання Заходу. Наяву фатум тотального безпам’ятства з неминучістю масштабної розплати за унікальну політичну та геополітичну сліпоту.
Говорячи про українську ціну Перемоги 71-річної давності,розумієш,що вона аж ніяк не вміщається в цифри про вбиті 8 – 10 мільйонів. Адже ця війна,яка для світу офіційно розпочалася 1 вересня 1939-го,насправді на наших теренах стартувала ще 13 березня 1939 року агресією Угорщини,сателіта гітлерівської Німеччини,проти Карпатської України. Зрештою,війна проти України та українського народу не припинялася від початку Першої світової та після завершення Другої світової.
Це сувора правда,якої воліє не чути не лише світ,а й сама Україна. Чи не тому меморіальні комплекси «вписують» у хронологічні рамки 1941 – 1945 років,а війну,яку веде кремлівський режим проти України,називають евфемізмом АТО… При цьому лютий,споконвічний ворог успішно використовує фактор і останніх семи десятиліть нашого безпам’ятства,цинічно оббріхуючи героїв та вміло сіючи розбрат і ворожнечу.
«Отака історія рідного народу,- скрушно резюмує поет-пісняр Богдан Стельмах,попередньо закликаючи: – Вивчити не зайво». Тим паче,що ліміт помилок фактично уже вичерпався. Та й час,на жаль,навряд чи є нашим союзником. Зрештою,аби погодитися з вище висловленим чи його заперечити,спробуймо перегорнути кілька сторінок,означених подіями й тенденціями вже минулого тижня.
 «…і були зачинщиками тої жахливої війни»
У публікації «Наша Перемога: без пафосу і спекуляцій» ( див. «Українську правду»),народний депутат України Євген Рибчинський нагадує: «Не Україна підписала пакт про ненапад з Ріббентропом і не Україна поділила з фюрером Європу на сфери впливу. Не Україна напала на Фінляндію і не Україна анексувала частину польських територій. Не Україна створила мільйонну визвольну армію Власова і разом з німцями нищила свій народ». Проте,підкреслює він,«саме Україна і саме українці,починаючи з 1939 року,воювали на усіх без винятку фронтах Другої Світової. Українці били нацистів,перебуваючи у лавах Польської армії крайової,УПА,Королівських збройних сил Великобританії,Французькоі армії,армії США і,звичайно,у лавах радянської Червоної армії». Народний депутат зазначає,що «80 000 українців забезпечило перемогу американській армії у Арденській операції,битвах за Окінаву і Нормандію,битві за Берлін тощо. Біля 10 000 українців воювало на боці військ Британської Співдружності проти генерала Роммеля та італійців у Африці. Більше 6 000 000 українців брало участь у Великій Вітчизняній війні СРСР проти фашистських загарбників».
А відтак резюмує: «Роль України у Другій Світовій важко переоцінити. Але більш ніж через 70 років після Перемоги,оцінюючи причини тої найкровопролитнішоі з війн,ми можемо сміливо стверджувати наступне. Ті,хто сьогодні більше всіх кричить про свою визначну роль у спільній перемозі над фашизмом,фактично і були зачинщиками тої жахливої війни. І слава Богу,що врешті-решт,радянський народ приєднався до антигітлерівськоі коаліції,бо інакше б сьогоднішня абсурдна риторика Москви була до неймовірності іншою».
«Вона повністю компрометує традиції святкування»
«Традиція відзначати 8 травня День пам`яті та примирення має прижитися в Україні. Нашим союзником тут,як не дивно,є російська пропаганда. Вона повністю компрометує традиції святкування 9 травня – починаючи від георгіївської стрічки»,- каже голова Українського інституту національної пам`яті Володимир В`ятрович (див. «Газету по-українськи»). Історик Сергій Горобець наголошує у цьому виданні,що «участь українців у Другій світовій не обмежувалася періодом протистояння між СРСР і Німеччиною». Адже у березні 1939 року під час захисту Карпатської України від угорських окупантів полягли до 6,5 тис. осіб. У польській армії ­налічували близько 120 тис. українців. За перший місяць загинули до 8 тис. А після вторгнення на цю територію радянських військ українці брали участь у бойових діях і на боці Польщі,і на боці СРСР. Після вересневої кампанії в німецькому полоні опинилися близько 60 тис. наших земляків,до радянського полону потрапило понад 20 тис. Ще кілька сотень перебували у складі Вермахту. Також мобілізували до армії українців – громадян Румунії,Словаччини,Угорщини. У листопаді 1939 року розпочалася радянсько-фінська війна. На боці СРСР були 44-та і 70-та стрілецькі дивізії,які комплектували в Україні. Їхні втрати — щонайменше 27 тис. осіб. Від початку 1940-го українські підрозділи воювали й на боці Фінляндії. Добровольців набирали переважно серед радянських військовополонених. Одним із найвідоміших командирів був учасник визвольних змагань 1920-х,письменник Юрій Горліс-Горський».
Загалом у Другій світовій Україна,вважають історики,втратила від 8 до10 млн осіб. 3 – 4 млн з них – військові,решта – цивільні люди. Під час боїв було знищено близько 28 тис. сіл і 700 міст. Міжнародним визнанням внеску в перемогу над нацизмом стало надання Українській РСР членства в ООН 1945 року.
«Ситуація патова»
Роздумуючи про нинішню ситуацію на Донбасі,директор інформаційно-консалтингової компанії Defense Express Сергій Згурець (див. ONLINE.UA),зазначив: «Зараз ми перебуваємо в стадії конфлікту низької інтенсивності. Це визначається кількістю особового складу та населення,які втягнені в конфлікт. Хід бойових дій нагадує заморожений конфлікт,подібний Абхазії або Придністров’ю. Позиція української сторони полягає в тому,щоб максимально заблокувати всі можливі напрямки,звідки може йти військова загроза: ОРДЛО (окремі райони Донецької і Луганської областей,окуповані бойовиками і Росією,— ONLINE.UA),кримський,придністровський і білоруський напрями. Це потенційні загрози. Поки РФ не використовує авіацію,Україна здатна блокувати атаки з окупованих районів».
Він також висловився щодо готовності українська ППО до війни з російською авіацією. «Українська сторона розглядає цей сценарій,- сказав Згурець. – Сьогодні кількість боєздатних ЗРС С-300 і ЗРК «Бук» здатна блокувати певну кількість повітряних нападів з російської сторони. С-300 можуть боротися навіть з крилатими ракетами. У нас є потенціал,щоб завдати неприйнятного збитку росіянам». Але відтак уточнив,що «коли ми говоримо про довгострокову перспективу,потрібно вирішити проблему розробки і створення власних керованих ракет з існуючих ракетних комплексів і закупівлі більш сучасних комплексів. Це досить витратна робота,але вона потрібна для створення якісно нового щита повітряної оборони».
Торкаючись виборчої проблематики,експерт зробив висновок: «Це політичне питання. Ті ж Мінські домовленості передбачають,що вибори повинні проходити в безпечних умовах. Це означає взяття українськими силами під контроль кордонів. Росія на це не піде. Тому ситуація патова. Все йде до замороженого конфлікту».
«Межує зі зрадою»
Як нагадує аналітик і журналіст Сергій Рахманін (див. «Дзеркало тижня»),«кожен із можливих сценаріїв (заморожування конфлікту,фактичне надання ОРДЛО автономії,визнання неконтрольованих територій окупованими,активна наступальна операція чи продовження «війни на виснаження») передбачав проведення різного роду комплексних заходів,залученими в які мали стати всі державні інститути — від Кабінету міністрів і Ради національної безпеки до профільних парламентських комітетів і окремих відомств». Однак,на його думку,«нічого так і не було зроблено. Лише через два роки після початку війни в центральному органі виконавчої влади з`явилися високопосадовці,безпосередньо відповідальні за вирішення безлічі різнопланових проблем,які стосуються АТО й Донбасу. І наскільки успішною буде їхня діяльність,ще тільки належить вияснити». За версією аналітика,Президент «Петро Порошенко усвідомлює,наскільки болісними для його репутації будуть амністія бойовиків і фактична легалізація бандитського режиму ОРДЛО. Він розуміє,що після проведення виборів та надання «особливого статусу» йому буде значно важче розраховувати на конкретну допомогу з боку Заходу. Він сподівається,що з новим керівництвом США,Франції і,можливо,Німеччини йому вдасться вибудувати нову лінію відносин,яка дозволить активніше протидіяти Росії. Але реалії такі,що нові правителі США,Франції та Німеччини можуть виявитися значно лояльнішими до Кремля. Глава української держави сподівається,що США,і навіть ЄС (де кількість держав,що виступають за зближення з Росією,неухильно зростає) не ризикнуть відмовитися від санкцій стосовно РФ,тим більше що Росія,як і раніше,не відмовляється від різких рухів».
Але відтак він уточнює,що «сподівання на зовнішні сили та сприятливі обставини – марна річ без зміцнення реальної влади всередині країни. Причому йдеться не про владу Президента,а про українську владу. Фактична відсутність якої відчувається не тільки в ОРДЛО,і не тільки на Донбасі загалом. Чи не щодня збільшується кількість тих,для кого нинішня влада або так і не стала своєю,або перестає нею бути». Сергій Рахманін зазначає: «Українська держава день у день відчутно втрачає керованість,поки її керівники захоплено міряються рейтингами і ділять потоки. Хоч як цинічно це прозвучить,але зміцнення влади зараз є навіть нагальнішим завданням,ніж активно рекламовані,однак так і не проведені реформи. Зовні потужний апарат придушення,яким є держава,жахливо безпорадний перед заповзятливими шахраями,агресивними рейдерами,продажними суддями,безкарними місцевими князьками та озброєними бандитами. До того ж зброї на руках виявляється дедалі більше,а реальної влади в руках тих,хто нею формально наділений,дедалі менше».
Над такими реаліями,радить аналітик,офіційному Києву слід добряче замислитися,незалежно від того,чим закінчиться офіційний процес у Мінську. А наостанок резюмує: «Влада досягла мало успіхів у «Мінській обороні» і зовсім їх не досягла у визволенні Києва. Визволенні від розрухи,дурості й непрофесіоналізму. Що часом межує зі зрадою».
«Господи,чому?»
«Чому найвищий моральний авторитет католицького світу легалізує,свідомо чи не свідомо,злочинця Путіна?» – запитує Олесь Городецький,голова Християнського товариства українців в Італії (див. «Українську правду»). При цьому він згадує,що минулого тижня російський комуніст Павєл Дорохін,депутат Держдуми РФ,«поздоровив Папу Римського Франциска «с дньом Побєди» і подарував йому георгіївську стрічку,яку Понтифік власноруч начепив на свій одяг. Городецький,вірянин УГКЦ,дмвується,«як міг Понтифік прийняти з рук представника КПРФ,котра сповідує ідеологію,відповідальну за знищення десятків мільйонів християн ,– символ режиму,що приніс війну і смерть в сучасну Україну? Та ще й публічно прикріпити на папський одяг?» Він підкреслює,що таким жестом Папа Франциск (Бергольйо) «вчергове,завдав глибокої рани мільйонам українських сердець. Фото Папи з «колорадською» стрічкою – безкоштовна реклама режиму Путіна,ефективніша за багатомільярдну пропаганду Кремля». Таким чином,резюмує Олесь Городецький,Папа,«почепивши особисто цю стрічку,він визнав символ,під яким московські ординці порушують всі Божі заповіді,а головно – «Не вбий!». А відтак нагалує,що,тим часом,«У зоні АТО,в саморобних капличках-землянках,українські воїни молитимуться Святу Літургію разом з жертовними військовими капеланами УГКЦ,щоб «Гради» з георгіївськими стрічками не забрали їхні життя. До багатьох українських парохій чи відділень «Карітасу» прийдуть біженці,у яких нелюди під цими ж символами,забрали все». Голова Християнського товариства українців в Італії висловлює переконання,що «всі вони,побачивши ці фото,взиватимуть до неба зі своїх сердець: «Господи,чому?!..» Їх папа,з усмішкою прикріплює на власний одяг символ смерті й нещасть».
«Тому навряд чи варто очікувати…»
Віце-президент Української асоціації релігієзнавців Людмила Філіпович,роздумуючи на «Радіо Свобода» про діалог між Церквами після Майдану,зазначає: «Він мав би пожвавитися після Майдану,але нині ситуація така,що церкви впали в кому. Я маю на увазі Українську православну церкву (Московського патріархату). Здається,вона не зовсім зрозуміла,що відбулося,лише поодинокі представники підтримали ці перетворення,а решта вважає,що ми маємо бути в полі впливу Москви та поминати Кирила. Тому навряд чи варто очікувати якихось перемовин найближчим часом».
Натомість,підкреслює експерт,«інші церкви себе виявляють абсолютно притомно,зріло. Розуміють,що треба налагоджувати зв’язки не тільки з державою і суспільством,а й між собою. Ми бачимо це взаєморозуміння у рамках Всеукраїнської ради церков,і в тих проектах,які сьогодні в Україні здійснюють». Філіпович вважає,що на війну,яка вже понад 2 роки триває в Україні,«церква не має впливу,інакше – війна б уже закінчилася. Я думаю,мав би звернутися канонічно визнаний Російською православною церквою предстоятель Української православної церкви Онуфрій до свого патріарха Кирила і попросити його сприяння у Путіна завершити це безумство. Оскільки ми бачимо продовження бойових дій,то можемо зробити висновок,що церква ніякого впливу на ці процеси не має».
А відтак уточнює: «Інша справа,що там роблять окремі священики як капелани. Без сумніву,їх вплив там дуже відчутний,оскільки вони надають духовну підтримку нашим воїнам і тим людям,які проживають на підконтрольних українській владі територіях». Вона зазначає що капелани – «це люди,які без усяких наказів Президента Порошенка,по волі свого серця і по своїй вірі в Господа Ісуса Христа,вирішили,що їхнє місце не в теплих церквах на заході чи в центрі України,як кажуть,«під пахвою у матушки»,а на передовій. І вони як мужчини,і як духовні воїни мають бути біля тих,хто їх потребує. І я знаю,там зараз перебувають близько 250 капеланів».
«Слава героям!»
«Пройшло сімдесят років – а в принципі нічого не змінилося. Українські хлопці сьогодні знову гинуть від рук російських запроданців і заброд. Від російської зброї,зробленої з «великою братською любов’ю». Гинуть у котлах,у «зелених коридорах»,у катівнях ДНР і ЛНР,як і сімдесят літ тому гинули: хто на фронті,хто у криївках УПА,хто в Сибіру у тюрмах і на ударних будовах. І знову солдатські матері,почорнілі від горя й чекання,розшукують безіменні могили своїх синів,зниклих безвісти у кровожерливій пащі новітньої війни,названій гібридною»,- констатує Заслужений журналіст Ніна Романюк («Волинська правда»),роздумуючи про період після завершення Другої світової війни. А відтак запитує: «Чи до свят нам нині? І з ким святкувати? З тими,які щодня ешелонами шлють на нашу землю смерть?» Її дивує,що «навіть тисячі солдатських могил,тисячі вдів і сиріт,сотні безвісти зниклих все одно ще не відкрили очі багатьом українцям на цю війну,яку сором’язливо політики називають АТО».
Журналістка також зазначає,піднімаючи низку болісних проблем: «Вчителька з Любомльського району,з якою познайомилася біля стели загиблих волинян біля Луцького собору,розповіла,як їхній священик відмовився благословляти волонтерів на збір продуктів для наших хлопців на Сході. Бо вони чинять гріх,убиваючи. А батюшка з сусіднього села волонтерів благословив. Так убивають чи захищають наші воїни? Якщо ця церква весь час молиться за воїнів,то за чиїх,якщо українські вбивають? Якщо вони вбивці,то хто воїни? Якщо вони все ж таки воїни — то чому не можна благословляти волонтерів для допомоги їм? А російські найманці — герої чи вбивці? І чому Путін продовжує слати зброю на Донбас,а церква наша мовчить,і патріарх начебто й нашої церкви – як у рот води набрав? Якщо кожен відповість собі на ці питання,тоді не виникатиме інше: «За що ми там стоїмо?» Стоїмо,щоб вижити й зберегтися як нація». Ніна Романюк наголошує: «Треба згадати,нарешті,що жодну війну у білих рукавичках ще не вигравав ніхто,що не буває напівворогів,напівжерт,напіввдів,напівсиріт. Це мають зрозуміти всі,особливо ті,хто так любить Україну й набиває кишені на ній,хто везе сьогодні до Москви продавати волинську телятинку або заробляє на нову машину на будовах Підмосков’я чи Петербурга. Ці гроші не просто пахнуть. На них ще і кров наших воїнів,які не заховалися за чужі спини,не втекли від мобілізації,а залишилися до останнього воїнами-захисниками. Вічна пам’ять солдатам воєн,які не приходили і не приходять завойовниками на чужу землю. Слава героям!»
«Господь нас почує»
Президент України Петро Порошенко (див. сайт Глави держави) 9 травня під час молитви капеланів наголосив: «Мимоволі віриться у якусь містичну прозорливість наших предків,які споруджували пам’ятник Богдану Хмельницькому на Софійській площі та монумент Батьківщини-матері на Дніпровських схилах. Там булава,щит та меч пророче повернуті у той бік,звідки два роки тому в Україну прийшла воєнна навала. Неначе нас про щось попереджали». Він також констатував,що «настав,нарешті,той час,коли червоноармійці та вояки Української Повстанської Армії разом відзначають перемогу над нацизмом. Їх об’єднали ви – онуки та правнуки,які разом пліч-о-пліч захищають сьогодні Україну. Сьогодні нащадки тих,хто свого часу ходили в атаку чи під командуванням Родіона Малиновського,чи під проводом Романа Шухевича – разом в одному окопі захищають Україну від російської агресії».
Як переконаний Глава нашої держви,«за два роки цієї Вітчизняної війни за незалежність ми довели світові,що ворога зупиняє не лише сила зброї українських воїнів,але й духовна міць та єдність українського народу… Під вогнем «градів» і «смерчів» душа кожної смертної людини природно звертається по допомогу і порятунок до Творця і Спасителя. Страх долається вірою. Зміцнюють віру духівники,які знаходяться пліч-о-пліч із солдатами. Ваша духовна підтримка робить дух воїна сильнішим,віру у справедливість збройної боротьби та безумовну перемогу – непохитною!»
Петро Порошенко також висловив віру,що «Господь нас почує,що Він любить Україну так,як любимо її ми,і як ми любимо Його… Хай Господь врятує нас від нашестя чужинців,допоможе звільнити нашу Батьківщину від агресора,від непроханих гостей».
Після окупації Криму та частини Донбасу апетити месіансько-шовіністичного «русского мира» тільки зросли. Усвідомлюючи аксіому,що реанімувати імперію зла можна після поглинання України,кремлівський режим тільки «входить у раж». Тим паче,що після шантажування Європи біженцями,Захід,схоже,готовий здати на відкуп Москві не тільки Україну.
Тож на берегах Сени вже голосують проти економічних санкцій. Берлін наполегливо підштовхує Київ до реалізації кремлівських планів щодо Донбасу,що стало б початком кінця української державності. А Папа Римський отримує з рук рук московського безбожника-комуніста георгіївську стрічку й показово прикріплює на плащі…
Навряд чи такі й подібні факти – збіг випадковостей. На цьому також,висловлюючи й інші події,звертали увагу ЗМІ: «Культ «побєдобєсія» («День»),«Свято переможної брехні» («Обозреватель»),«Політична стабільність в Україні – найкращий захист від агресії Росії (світова преса)» («Радіо Свобода»),«Загрози українській державності у випадку припинення зовнішньої агресії. Що робити?» («ЛБ»),«Розплата за історію й істориків» (zaxid.net),«НАТО повинна реагувати на дії Росії за допомогою сили – Столтенберг» (ТСН),«Велика порожнеча» («ЛБ»),«Незабаром бухати не буде за що» («Обозреватель»),«Мене вже почали запитувати,чому Медведчук спілкується з Президентом частіше,ніж ви»,- Безсмертний» («Хвиля»),«Новий посол США буде говорити з українськими політиками однією мовою» (znaj.ua)…
Не треба бути оракулом,аби зрозуміли: попереду – надзвичайно суворі іспити,які стосуватимуться абсолютно всіх,хто в Україні сущий. До того ж,ряд пасток готує те тільки ворог,а й вітчизняна політична,прости,Господи,еліта,яка осліпла від жадоби встигнути «максимально попити кров» зі свого народу. Та й «воїнство в рясах» теж продовжуватиме до самозабуття ублажати князя пітьми та його кремлівських повпредів «за кражу,за войну,за кров,щоб братню кров пролити» (Тарас Шевченко).
Тому не варто сподіватися,начебто вдасться уникнути поразок. Але й не слід сумніватися,що попереду – наша спільна (хай і без багатьох із нас) українська перемога. У дев’ятому валу ненависті,який наразі єднає невиліковних рабів московського шовінізму,неодмінно потоне сама імперія зла. Інше питання – коли це станеться: через рік,десятиліття,століття. Це відомо одному Богові. Будьмо!
Віктор Вербич