Щось в нашій країні не так: чому політичний калейдоскоп ніяк не може скластися у чітку картинку - Волинь.Правда

Щось в нашій країні не так: чому політичний калейдоскоп ніяк не може скластися у чітку картинку

Показати всі

Щось в нашій країні не так: чому політичний калейдоскоп ніяк не може скластися у чітку картинку

Щось в нашій країні не так. Здавалось би, вперше в історії президентом обрали єдиного кандидата як від Сходу, так і від Заходу, який впевнено переміг в усіх областях України, за винятком однієї, який отримав вперше в історії українського парламентаризму свою однофракційну більшість у парламенті і яскраве зелене світло для втілення будь-яких найсміливіших реформ.

Здавалось, нарешті знайшлася та об’єднуюча сила, яка покладе край внутрішнім протиріччям в українському суспільстві та погасить вогонь зовнішнього протистояння на Сході нашої країни. Але щось пішло не так, не по сценарію популярного серіалу. По сценарію було лише до виборів.

Загальна ейфорія, неймовірний запит на нові обличчя у політиці і люта ненависть до старих правлячих еліт. Блискуча перемога на президентських виборах і тріумф по інерції на позачергових парламентських. А далі – «турборежим», який час від  часу почав давати збої.

СЕРІАЛ ЗАКІНЧИВСЯ, ІЛЮЗІЇ ЗАЛИШИЛИСЯ

Серіал закінчився. Шоу під назвою «вибори» завершилося теж. Розпочалися важкі сірі будні і сила-силенна проблем і протиріч, для вирішення яких самого лише креативу замало. Десь потрібно проявляти жорсткість, десь, навпаки, поступливість, а десь готувати запасні сценарії. Ймовірно, саме ці «запасні сценарії» по тихеньку віднімають політичні бали у президента і його команди. Закономірно, що після виборів рейтинги будь-якого політика чи партії починають танути з тими, чи іншими темпами, оскільки частина електорату починає розчаровуватись через повільність проведення реформ, політичні скандали, прояви корупції, або ж взагалі через діаметральну протилежність передвиборчих обіцянок реальному стану справ. Схоже, у ситуації Володимира Зеленського спрацювали всі фактори, адже соціологи констатують повільне падіння його рейтингів.

Одним з найбільших промахів команди президента є невиконання обіцянки про зниження тарифів. Тарифи – це завжди болюче питання для більшості українських виборців. Мільйони родин в Україні отримують субсидії, а це означає, що вони знаходяться за межею бідності, і питання тарифів для них – це питання виживання. Знаючи про це, деякі політичні сили спекулюють на цьому питанні перед виборами. Обіцяли знизити тарифи і політики із «ЗеКоманди», проте, реалії економіки вимушують тарифи бути ринковими, тож ця передвиборча обіцянка ризикує залишитися нездійсненною. Більше того, тарифи навпаки зростатимуть.

Наступним критичним моментом для влади став нещодавно прийнятий закон про ринок землі. На думку переважної більшості політиків та експертів, Україна не готова до впровадження ринку землі. Питання справді занадто дискусійне і перед виборами «ЗеКоманда» заявляла лише про референдум з приводу зняття мораторію. Втім, в якийсь момент включився «запасний сценарій» і закон вирішили прийняти в «турборежимі» без широкого обговорення з громадськістю.

І, звісно ж, найбільше занепокоєння у суспільстві викликає так звана «формула Штайнмаєра». Знову ж таки, нова політична команда обіцяла українцям мир. І намагається виконати свою обіцянку. Але значна частина суспільства відмовляється від миру ціною капітуляції. Це ще один істотний фактор, який тягне рейтинги президентської команди до низу. А якщо рейтинги влади йдуть до низу – значить в країні щось відбувається не так. Аналізуємо далі.

«МОНОКОАЛІЦІЯ» ТА «ПОЛІОПОЗИЦІЯ»

Монокоаліція – це новий термін в історії українського парламентаризму. Вперше більшість у парламенті сформували депутати з єдиної політичної команди. Та, як виявилося згодом, не така вона вже й «моно». Як слушно зауважили політологи, це не Володимир Зеленський виграв у другому турі, це програв Петро Порошенко. Адже команда попереднього гаранта настільки розчарувала українське суспільство, що будь-який інший кандидат, який би пройшов у другий тур, був приречений на перемогу. Відтак в Україні повторилася ситуація 2013-2014 років. Тоді вся політична спільнота об’єдналася проти Віктора Януковича і Партії Регіонів, а в 2018 – проти Петра Порошенка і блоку, названого його іменем.

І вже тоді було очевидно, що ця коаліція – це «лебідь», «рак» і «щука», адже в різних політичних груп, об’єднаних проти Петра Порошенка, були діаметрально протилежні інтереси, як і в їхніх виборців. Розуміючи, що «Слуга народу» – беззаперечний фаворит виборів, інші політичні сили один поперед одного набивалися у друзі до представників майбутньої більшості. Підтримку президентській команді висловили у фракціях «Батьківщини», «Голосу» та в утвореній депутатській групі «За майбутнє». І знову ж таки, ситуація чимось нагадує 2014 рік. Тоді коаліційну угоду підписали всі фракції, які увійшли до парламенту, окрім «Опозиційного блоку», та згодом у коаліції лишилися тільки «Народний фронт» і Блок Петра Порошенка. Наразі, особливо після скандального голосування за земельний закон, досить опозиційна риторика звучить з вуст донедавна дружніх до монобільшості політичних сил – «Батьківщини» та «Голосу». Обидва лідери, і Юлія Тимошенко і Святослав Вакарчук, заявили, що Україна не готова до тої редакції закону про ринок землі, у якому його приймають. Хоча, ще зовсім нещодавно Леді Ю. заявляла, що вона загалом не проти відкриття ринку землі, лише за так званою «французькою» моделлю.

Взагалі, Юлія Володимирівна – свого роду унікальний політик, на персоналії якого в даному контексті варто зосередитися дещо більше. Останнім часом ця політикиня все частіше з’являється на телеканалах, і риторика її стає все більш впевненою і лідерською. Розцвіла Леді Ю, як в тій пісні, мов фіалка. Видно, маючи неабиякий політичний досвід, тримає нюх по вітру, відчуває електоральні настрої і, намагаючись сподобатися виборцю та підібрати електорат, який «відвалився» від Володимира Зеленського, говорить те, що хочуть чути виборці. Якби я не слідкував активно за політикою і риторикою лідерки «Батьківщини» протягом останніх років п’ятнадцяти, їй Богу, повірив би, що вона – одне з нових облич у оновленій українській політиці. Та, на щастя, маю не дуже коротку політичну пам’ять та в загальному пригадую довгий і тернистий шлях до вершини політичної кар’єри цієї беззаперечно сильної але неоднозначної політичної фігури. Разом з тим подейкують, що ситуація в країні може повернутися таким чином, що кращого прем’єр-міністра, аніж Юлія Тимошенко, в Україні не знайдеться. Вже сьогодні звучать завуальовані тривожні сигнали про те, що Олексій Гончарук, якому закидають зв’язок із так званою «групою Сороса», невдовзі може покинути свій пост, і новий Уряд стане більш лояльним до іншої групи впливу – бізнес-структури «Приват» Ігоря Коломойського.

Сьогодні президент Володимир Зеленський немов між двох вогнів – поки що витримує тиск як зі сторони групи Ігоря Коломойського, так і з боку так званої «групи Сороса», яку в Україні пов’язують із Віктором Пінчуком. І конфлікт між цими двома впливовими в Україні структурами помітно вже неозброєним оком. І по голосуваннях у парламенті і по різким публічним висловлюванням представників цих груп.

Окрім поки що відносно лояльної опозиції в особі «приватівців» та «соросят», в жорсткій опозиції до президентської команді перебувають переможені – команда Петра Порошенка, яка, можливо, в окремих питаннях й підтримує політику нового президента, втім, суто з політичного принципу, голосує проти, підкреслюючи свою категоричну опозиційність.

Дуже швидко ілюзійні надії про згортання євроінтеграційних процесів і різкий розворот у бік Росії в геополітичному векторі України розвіялися й в представників прокремлівської Опозиційної платформи «За життя», яка у другому турі президентських виборів явно більше симпатизувала Володимиру Зеленському, аніж Петру Порошенку. Підконтрольні цій політичній групі ЗМІ розпочали чи не найбільшу інформаційну атаку на команду Володимира Зеленського, за що деякі опинилися під загрозою закриття, а їхні власники почали заявляти про загрозу свободи слова в Україні.

Та окрім різнобарвної «зовнішньої» опозиції, є у фракції «Слуга народу» й так звана «внутрішня» опозиція. Адже представники всіх без винятку груп впливу представлені в цій політичній збірній команді – «кварталівці», «приватівці», колишні «регіонали» з неприхованою симпатією до Росії, та люди, пов’язані зі структурами Джорджа Сороса безпосередньо, або ж його компаньйона в Україні – Віктора Пінчука. Тому цілком логічні внутрішні «розборки» серед «слуг народу». Нам не довго довелося чекати навіть на перші виключення із фракції «неугодних» і навіть на згоду на арешт депутата з «дружньої» групи «За майбутнє» Ярослава Дубневича. Можливо, пересічним українцем, який не надто цікавиться політикою, все це сприймається як ще один сезон серіалу «Слуги народу», і черговий випуск новин хочеться дивитися, як в кінотеатрі, з попкорном і колою. Але, на жаль, в цьому «сезоні» «Слуги народу» ми вже не глядачі, а безпосередні учасники подій. Подій, які можуть піти далеко не по найкращому сценарію.

ТЕ, ЩО МОЖНА ІГОРЮ КОЛОМОСЬКОМУ – НЕ МОЖНА НІКОМУ

Останнє інтерв’ю олігарха Ігоря Коломойського одному із американських видань викликало шок не тільки в Україні, а й по всьому світу. Ігор Коломойський, який, у 2014 році, зупинивши наступ «руського міра» на Дніпропетровщину, став мало не національним героєм України, який обізвав Володимира Путіна «карликом» і «шизофреником» і клявся-божився, що шляху назад у Росію немає, сьогодні робить різкий розворот на 180 градусів.

Конгресмени та сенатори США відразу задали питання – «Що це було?».  А МЗС України не знало, що відповісти. Адже такими різкими геополітичними заявами просто так не розкидаються. Інша справа, якби Ігор Валерійович був суто впливовим бізнесменом і ніяк не заангажованим політично – це була б його приватна точка зору. Втім, ні для кого в світі не секрет, який вплив він має в Україні, в тому числі – на найвищі органи державної влади. Відтак, подібні інтерв’ю у політичних колах сприймаються як серйозні заяви України про свої наміри.

Серед іншого Ігор Коломойський заявив, що Росія може надати Україні 100 мільярдів доларів в обмін на свою «дружбу». Це достатня сума для того, аби переглянути доцільність  дружби із США та Міжнародним валютним фондом. Між іншим, саме про таку суму «братньої допомоги» від Росії заявляв свого часу нардеп-«радикал» з подвійним громадянством Андрій Артеменко, який за таку заяву поплатився одним зі своїх паспортів – українським. Отож, що можна Ігорю Коломойському – не можна нікому.

А ще Ігор Валерійович звинуватив США у втягуванні України у прямий військовий конфлікт з Росією, в якому нас світова спільнота лишила сам на сам з однією із найсильніших армій у світі. На думку олігарха, саме американці стоять за українською Революцією Гідності. А з цим, власне, не погодитися важко. Адже перший Майдан у 2004 році розпочався за технологіями, напрацьованими американськими політтехнологами, які спершу пройшли успішне випробування у Грузії, а потім, не без участі грузинського революціонера-реформатора Михайла Саакашвілі втілилися і в Україні. «Трояндова» та «Помаранчева» революції увійшли в історію як «кольорові». На щастя, вони минулися без крові, а от Революція Гідності 2014 року переросла у криваву бійню в самісінькому центрі Києва. США та демократичний блок країн однозначно підтримували український протест, щоправда, тільки на словах. Бутерброди з чаєм від Вікторії Нуланд до уваги не беремо. Чи передбачали автори сценарію Майдану кілька сотень жертв? Залишимо це питання риторичним. «Пливе кача…» та гори квітів на сірім граніті – Україна проковтнула біду заради очікуваних змін, та й сльози за загиблими на Майдані витерти як слід не встигли, адже зовнішній ворог вторгся в Крим і Донбас, треба було негайно гасити полум’я війни там.

Спочатку АТО, а потім – затяжна окопна війна затягнулася на п’ять років і тільки за офіційними даними забрала понад 10 тисяч життів українців. В порівнянні з цим, трагедія Майдану виглядає незначною неприємністю. Подумати страшно, скільки покалічених доль, скільки вдів, сиріт, батьків, які втратили на фронті єдину дитину. П’ять років Україна майже щодня на колінах зустрічає солдатські труни, а військові шпиталі переповнені тяжко пораненими, більшість з яких назавжди залишаться інвалідами і не зможуть бути більше годувальниками своїх сімей. Частина з тих, кому пощастило повернутися з фронту цілим і неушкодженим, важко адаптується до мирного життя. На жаль, частішають випадки психічних розладів та суїцидів серед ветеранів АТО. Так чи інакше війна торкнулася кожного українця. Втім, Ігор Коломойський, здається, не бачить в цьому великої проблеми. «Кров забудеться за 5-10 років», – каже олігарх.

Тут Ви, Ігоре Валерійовичу, мене вибачте, але нікому, навіть Вам, не дано права так зневажливо ставитися до пролитої крові українських патріотів, та до пролитих сліз залишених ними сиріт і вдів. Подивіться в очі дітей на могилах їхніх батьків і Ви зрозумієте – вони ніколи не пробачать і не забудуть. Ніколи і ні за що. Ні за 10 років, ні за 100. Росія не відмиється від крові, можливо, вона зможе купити мир з Україною, але вона вже точно не зможе купити ні за які гроші прощення, дружбу і «братську любов».

Що вимушує українського олігарха робити такі різкі і, здавалось би, необдумані заяви на межі фолу? Ми неодноразово зазначали, що ситуація у Ігоря Валерійовича дещо гірша, аніж він намагається всім подати. Та «pokerface» утримувати дедалі важче, адже ставки ростуть й Коломойський починає помітно нервувати. В Штатах правоохоронці все активніше цікавляться його активами, тож за океаном український олігарх висить на волосині від кримінального переслідування. В Україні він програє битву за вплив на президента групі Віктора Пінчука та Джорджа Сороса. В Ізраїлі, паспорт якого Ігор Валерійович має, існує екстрадиція в США. Тож невже впливовий бізнесмен готує «запасний аеродром» у Росії, намагаючись відновити спалені у 2014 році мости? Якщо це справді так, то якось, як мінімум, неправильно, що найбільша країна в Європі залежить і страждає від приватних справ і проблем однієї, нехай навіть дуже впливової, персони.

 

 

ВОЛИНЬ МОЖЕ ОПИНИТИСЯ В ЕПІЦЕНТРІ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

Так склалося, що один із найближчих соратників Ігоря Коломойського – волинянин Ігор Палиця зібрав досить сильну команду на Волині у 2015 році. Та пізніше через конфлікт із тодішнім президентом Петром Порошенком, який, між іншим, стався саме у приміщенні Волинської ОДА, залишив Україну на досить довгий час. Повернувся на Волинь Ігор Палиця вже після перемоги Володимира Зеленського. Із самого початку, ще до старту позачергових парламентських виборів, Ігор Петрович заявляв, що не планує походу у велику політику, мовляв, він та його команда мають безліч планів на Волині. Втім, вочевидь, за кілька бурхливих місяців ситуація різко змінилася, і групі «Приват», ймовірно, став потрібен власний сильний політичний всеукраїнський лідер.

Тоді Ігор Палиця оголосив, що йтиме до парламенту по мажоритарному округу №22 – по Луцьку. Він здобув беззаперечну перемогу і у парламенті увійшов до складу депутатської групи «За майбутнє» разом з усіма іншими волинськими нардепами, прогноз на безкомпромісну перемогу яких ми публікували.

У своїх інтерв’ю неформальний лідер групи «За майбутнє» наголошує, що не перебуває в опозиції до президента, навпаки, намагається підкреслити досить позитивні стосунки із Володимиром Зеленським. Втім, на практиці все зовсім інакше. За «відмашкою» Ігоря Палиці Волинська обласна та Луцька міська ради прийняли звернення про недопущення втілення «формули Штайнмаєра», виступили проти запровадження ринку землі, проти призначення Юрія Погуляйка головою Волинської ОДА, а чинний Уряд Олексія Гончарука Ігор Палиця назвав «неукраїнським». Досить чітко окреслив свої «червоні лінії» Ігор Петрович і під час виступу у парламенті.  По справах можемо судити, що «приватівці» і «кварталівці» десь побили глечики, втім, на словах намагаються демонструвати, що все під контролем.

Можливо, ще деякий час таку ілюзію «дружби і взаєморозуміння» двом політичним структурам вдасться підтримувати. Але призначення Юрія Погуляйка на Волині неминуче, і це вочевидь призведе до конфронтації щонайменше на рівні області, щонайбільше – на всеукраїнському рівні, а, можливо, навіть міжнародну політичну спільноту змусить переглянути, на кого в Україні робити ставку.

ВТРАЧЕНИЙ КОНТАКТ: ВЛОГИ НЕ ЗАМІНЯТЬ ЖУРНАЛІСТІВ І ЖИВОГО СПІЛКУВАННЯ З ВИБОРЦЯМИ

Володимир Зеленський і його «кварталівська» команда, поза сумнівом, –  люди  надзвичайно креативні. Гострі сатиричні номери «Кварталу95» майже 15 років били точно в ціль – в слабкі місця попередніх політичних еліт, а серіал «Слуга народа» став квінтесенцією очікувань середньостатичного українського виборця. Володимир Зеленський став чи не першим українським президентом, якого «зробили» телебачення та Інтернет.

На виборчій кампанії політтехнологи команди гаранта не зупинилися і заявили, що журналісти їм не потрібні для спілкування з народом. Знаючи деяких не зовсім порядних українських журналістів, можна закрити очі на журналістську солідарність і частково погодитися з такою різкою по відношенню до нашої професії риторикою команди переможців. В «ЗеКоманді» вирішили далі «штовхати» «Інтернет-лідера», «віртуального» президента Володимира Зеленського, якому значно простіше спілкуватися з аудиторію за допомогою відео блогів (влогів) у соціальних мережах. Простіше – однозначно. Ефективніше – точно ні.

Давно політтехнологами доведено, що найефективніші методи комунікації – це прямі контакти з виборцями. Безумовно, особисто гарант не може завітати в кожне місто і село, щоб віч-на-віч поспілкуватися з рядовими українцями. Але кількісні масштаби його політичної команди дозволяють це робити місцевим лідерам громадської думки. Виграти інформаційну війну проти телевізора та Інтернету дуже складно. Тому в інформаційному протистоянні зберегти своє електоральне поле зможуть ті, хто піде в народ. Не з екрану телевізора, а вживу. Так, це страшно навіть для політиків з високими рейтингами. Все може бути – і провокації, і «коридори ганьби». Але тільки спілкування віч-на-віч гарантує максимально точну передачу важливих меседжів до цільової аудиторії, тільки можливість ставити питання і чути на них відповідь дає розуміння того, що відбувається в країні.  Володимир Зеленський ще той всіма улюблений президент, за якого проголосувало 73%, чи вже ні, країна рухається у правильному напрямку, чи ні?

Старожили пригадують, що народні віче були дуже популярними на початку 90-их років минулого століття у Луцьку. Тоді для обговорення важливих державних та місцевих питань активні лучани збиралися біля Замку Любарта. З часом політики привчили виборців до білбордів та іншої політичної реклами, контакти кандидатів з живими людьми були зведені до мінімуму, а якість української політики, відповідно, гіршала з кожним наступним парламентським скликанням. Сьогодні ситуація в країні ризикує стати некерованою, відтак владній команді вкрай необхідно вибудувати стійку і якісну комунікацію із громадянським суспільством. В іншому випадку протестний електоральний кошик, у який «накапало» вже відсотків 5-7% із 73% Володимира Зеленського, може хутко підхопити політичний лідер нової формації. Між іншим, зародження одного з таких лідерів ми можемо спостерігати з Волині.

ВІД ВИГНАНЦЯ ДО ЛІДЕРА: ЗІГЗАГИ ІГОРЯ ПАЛИЦІ 

Знову повертаємось до фігури, яка вже вписала своє ім’я в історію української політики, втім, це може бути лише початком блискучого кар’єрного злету. В Ігоря Палиці унікальна політична доля. За Петра Порошенка він встиг побувати і губернатором Одещини і головою Волиньради. А потім, потрапивши у немилість до гаранта, був змушений покинути Україну на невизначений термін. Сьогодні Ігор Петрович – далеко не рядова політична фігура, навколо якого об’єднуються інші менш значимі гравці.

Риторика Ігоря Палиці у парламенті стає все більше прозаїчною, а позиція групи «За майбутнє» – все більш чіткішою, на межі жорсткої опозиції до монобільшості. Які в цьому можуть бути перспективи? Очевидно, що 73% Володимира Зеленського будуть розпадатися дуже швидко на різні боки. Ті, хто надіявся, що новий президент піде на мир і дружбу з Росією, розчарувавшись в проукраїнській позиції гаранта, будуть орієнтуватися на проросійську платформу «За життя». Яка, між іншим, хоч і набрала чимало голосів, втім, переживає не найкращі часи, адже фінансується «чорним налом» з-за кордону (не важко здогадатися, якого) та не має єдиного монолітного лідера, яким колись був Віктор Янукович, який міг би стати «лідером нації» хоча б для Південного Сходу України.

Стара гвардія в особі Петра Порошенка та Юлії Тимошенко, після знищення надій двох майданів, теж вже можуть і не мріяти про новий масовий протестний рух, який їм вдасться очолити. Лідер «Голосу» Святослав Вакарчук – цей, звісно, може зібрати десятки тисяч людей, щоправда, на концерті «Океану Ельзи», але ніяк не на власному політичному мітингу. На жаль, відмінному співаку поки що не вдалося стати відмінним політиком. До політичного лідера нації йому ще далеко.

Феноменально, але навіть п’ять років війни не народили серед мілітаризованих українських націоналістів єдиного сильного лідера, який би міг очолити хоча б радикально налаштованих людей. Формально об’єднання націоналістичних сил відбулося, але національно-патріотичний рух сьогодні в’ялий, як ніколи, тож навряд чи слід очікувати появи нового сильного політичного гравця саме з цього боку.

Відтак, якщо ми правильно розуміємо електоральні настрої українців, Ігор Петрович Палиця має всі шанси перерости у лідера української опозиції. Адже у великій політиці він фігура дійсно нова, разом з тим має позитивний досвід на керівних посадах на Одещині і Волині. Без зайвої риторики озвучив власні «червоні лінії», чим дав зрозуміти, інтереси яких груп українського суспільства не дозволить зрадити. І ці групи достатньо широкі, щоб говорити про всеукраїнську підтримку. Він має під рукою структуру професіоналів, з якими працює вже не один рік, а також – значні фінансові ресурси. В сумі все це дає підстави припустити, що про Ігоря Палицю ми ще почуємо, гучно, і не один раз. Єдине, що може приземлити рейтинги Ігоря Петровича – тісний зв’язок із Ігорем Коломойським, який в Україні, та й не тільки, потихеньку стає токсичним. Тож якщо шляхи двох Ігорів розійдуться, то волинського політика може очікувати одна, нова історія. Якщо ж разом йтимуть до кінця, то може повторитися інша, стара історія – тотальна конфронтація з командою президента і вимушена еміграція за межі України. По якому із двох сценаріїв розвиватимуться події в політичному житті Ігоря Палиці, Волині та України загалом – ми почнемо дізнаватися вже найближчим часом.

Роман Колюхов

 

 

Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *