Однак якось занадто довго затягнулася пісня про вступ до ЄС. У вечірніх новинах ми дивимося репортажі із численних засідань країн-членів європейського союзу,де одного дня говорять про лояльність до України і з руками-ногами готові нас забрати у свою спільноту. Іншого дня нас знову «відпихають» на крок назад,так і не реалізовуючи обіцянок.
Увесь цей час українці чекають,коли ж настане те омріяне «покращення»,втім як і завжди ми залишаємося біля розбитого корита своїх надій.
З іншого боку постійно відчуваємо тиск східної сусідки,яка начебто уже все зробила для того,аби ми зрозуміли,що РФ нам не братерська країна,однак на міжнародній арені,мирні дипломатичні відносини – понад усе. Світ закриває очі на багаторічні приниження «старшим братом» нещасної України,на уже затягнуту війну сьогодення,на окупацію та агресію,на шантаж,перепис історії та ще чимало фактів інших знущань. Саме через таку хитку позицію країн-сусідів,ЄС та власне й наших політиків-популістів,українці вагаються із своїм вибором,куди йти,навіщо і що далі…
Очевидно,що нині про співпрацю України з країною-агресором і мови не може бути,хоча від безвиході та постійного політичного обману,окремі українці такої можливості не опускають. Найбільше у цьому ракурсі дивують наші земляки,які мають надто коротку пам’ять і чомусь забувають про знущання,безчинства,винищення українського народу і знову ж таки наступають на ті ж граблі,що й колись і думають: «А у радянському союзі ковбаса справжня була»,чи «Зате раніше освіту і медицину безкоштовну давали». І смішно й плакати хочеться. Чому ж наш народ такий «тугий»?! Тут мені одразу пригадуються рядки із публіцистики усім відомого письменника,політв’язня,полоненого та політика Івана Багряного «Чому я не хочу вертатись до СССР».
«Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер,що перебувають тут,в Європі,і там,по сибірських концтаборах,тоді,коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так,як і гітлерівська,коли НКВС піде вслід за гестапо,коли червоний російський фашизм щезне так,як щез фашизм німецький…»,- пише Багряний,перебуваючи в еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи,котра пішла на геноцид проти власного народу.
У своїй праці публіцист достеменно пояснює,чому Україна не може бути все тією ж рідною батьківщиною,перебуваючи у лавах СССР. Він викладає політичну декларацію національної гідності й прав людини,яка пережила примусову репатріацію,насильство,тортури,приниження як колишній в`язень,остарбайтер,полонений,позбавлений власного імені.
Багряний пише про замордованих та винищених тоталітарною владою Сталіна десяти мільйонів українців,про криваві й жорстокі розправи над цілими українськими родинами,про створення єдиної червоної імперії,шляхом терору та манією величчя,про голодомор,знищення інтелігенції,репресії і заслання,про відмову від церкви тощо.
От після прочитаного хочеться спитати прихильників пам’яті СССР та теперішньої Росії… то куди йдете і чого прагнете? Уже забули про те,що відбувалося лише кількадесят років тому і з вражаючою точністю відбувається сьогодні?!
Але йдучи іншим шляхом,шляхом європейського розвитку та становлення цивілізації,постають інші вічні питання нашого народу: чи потрібні ми Європі та чи потрібна Європа нам???
Відповіді на ці питання досі залишаються утаємниченими. Кожен з нас може висловлювати свої власні думки та аргументи з приводу того,що чекає нас після вступу в ЄС і чи це насправді буде для нас кращим вибором. Проте доля українського народу завжди видається важкою у прагненні чогось,і здавалося лишився тільки один крок до омріяної мети,але в результаті ми залишаємося все рівно ні з чим.
Україна напевне є єдиною державою у світі,яка прагнула європейської інтеграції ще кілька століть тому. За цю ідею виступало та гинуло чимало державних керманичів,народних героїв,синів та дочок української землі. Ми живемо у найбільш кривавій країні,яка поколіннями здобуває право на гідне життя. Апогеєм цього стала Революція Гідності,під час якої за європейські ідеали і цінності погинуло чимало наших дітей. Натомість для європейців,на жаль,такі жертви не є показовими. Вони по черзі спочатку говорять про можливість прийому України до своєї спільноти,а потім одразу цей процес гальмують… і це триває,на правду,не одне століття.
Чуттєвість та душа українського народу зрозуміла тільки нам. Усі наші здобутки чи біди,приємності чи розчарування ми можемо розділити тільки на теренах нашої країни зі своїми земляками. Коли ми починаємо доносити свій крик душі на загал,його чомусь сусідні країни не розуміють,або не хочуть розуміти,мовляв у кожного своє,ніхто вас на жертви йти не змушував.
Ще більше дивують і дратують наші управлінці,котрі один за одним,гучніше й гучніше обіцяють нам європейське життя. Ці люди точно знають,чого хоче народ і популізмом «закормлюють» аж до не пристойності. Водночас,вони знають,що потрібно їм,а їм важлива реалізація особистих амбіцій,які можна отримати лише у нашій корупційній,розпроданій та жебрацькій державі.
Окрім того,складається враження,що європейцям подобається,коли їм лестять. Усі до них хочуть,усі їх ставлять в приклад,усі їх вихваляють… та сьогодні європейське суспільство зіткнулося із рядом проблем,які вирішити поки не можуть. Конфлікт між Грецією та її кредиторами,масова міграція біженців,терористичні акти,корупційна криза,безробіття та зниження соцстандартів… усе це нині полонило країни ЄС і опустило в рейтингу на міжнародній арені. Не дарма чимало експертів кажуть,що і європейська спільнота може невдовзі розпастися. Про це звісно не нам судити,як кажуть: «поживемо-побачимо»,але такі речі спонукають відкрити очі і подивитися на євроінтеграцію свіжим поглядом,а не завуальованим мріями і сподіваннями.
У цьому ракурсі очевидно,що Європі Україна безумовно принесе свої вигоди.
Як пишуть на радіо «Радіо Свобода» зі слів львівського науковця Тараса Возняка,як Україні для нормального розвитку потрібна справжня інтеграція в європейські інституції,вихід на євроринок,– так і Євросоюзові Україна потрібна для успішного розвитку і конкурентоспроможності як з окремим державами (США,Китаєм),так і з міждержавними об’єднаннями.
Водночас підтримати хочеться й висловлювання колишнього європейського комісара з питань розширення Гюнтера Ферхойгена,який в одному з українських видань зазначив:
«Ми завжди говорили,що Україна повинна зробити вибір. Але це неправда. Україна вже зробила вибір. Це ми ті,хто повинен зробити свій вибір. Ми повинні чітко сказати,що хочемо,щоб Україна була членом ЄС,і вона буде членом ЄС,щойно буде відповідати необхідним критеріям»,- підкреслив він.
До прийдешнього Дня Європи в Україні хочу лишень сказати,що Європа справді уже давно повинна була зробити свій вибір,але на жаль,поки ми у плани європейців не увійшли. Натомість,будучи розумним народом,яким ми себе й вважаємо,ми мали б не чекати кращої долі,сидячи склавши руки,а рухатися на шляху до розвитку та розквіту нашої неньки-України. Тільки після того,коли ми станемо самодостатніми,тоді і нам легше буде вирішувати: чи потрібні ми Європі та чи потрібна Європа нам???