Війна – проблема, яка найбільше хвилює українців. Так на соціологічні опитування відповідають навіть ті, хто за п’ять років не мав жодного відношення до війни. І якщо у 2014 році війна на деякий час стала об’єднуючим фактором українців у боротьбі  проти спільного ворога, то нині суспільство ділиться у своїх поглядах на те, яким чином завершувати цю війну. Погодження нової української влади на старий варіант розв’язання конфлікту, втілений у «формулі Штайнмаєра», викликав досить сильний суспільний резонанс.

14 жовтня на свято Покрови, Українського козацтва, Української Повстанської Армії та Захисника України на Майдан у Києві вийшла рекордна кількість протестувальників проти дій нової влади. Востаннє такі чисельні мітинги Київ бачив під час маршів за імпічмент Порошенка. Та якщо правління п’ятого президента України викликало масові протести тільки на третій рік каденції, то дії Володимира Зеленського призвели до таких акцій вже через декілька місяців після інаугурації.

Нагадаємо, що «формула Штайнмаєра» передбачає особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей з досить широкою автономією. А також – амністію бойовикам. Втім, найбільше обурення у незгідних з позицією нової української влади викликає необхідність відведення український військ. Відступ на власній території вважають зрадою і капітуляцією не лише націоналістичні партії і рухи, а й чимало опозиційних політиків, в тому числі й команда попереднього президента.

ЛЯГАТИМУТЬ ПІД ТАНКИ: ЖИТЕЛІ ПРИФРОНТОВИХ ТЕРИТОРІЙ В ПАНІЦІ ЧЕРЕЗ ВИВІД УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬК

«Формула Штайнмаєра»  передбачає проведення розмежування українських та терористичних військ по лінії, визначеній станом на вересень 2014 року. Втім, з того часу лінія фронту істотно змінилася. Зокрема, окупаційні війська захопили важливий залізничний вузол – місто Дебальцеве. У свою чергу українська армія теж просунулася вперед і звільнила декілька населених пунктів та облаштувала нові позиції. Відтак відводити українській війська доведеться у чисте поле.

Сподіватися на добропорядність проросійських бойовиків марно. Володимир Путін не раз доводив правдивість висновку Отто фон Бісмарка про Росію: «Будь-які договори з Росією не варті навіть паперу, на якому вони написані». Відтак очевидно, що сепаратисти з приводом чи без приводу зірвуть перемир’я і увійдуть у залишені українськими військами населені пункти «сірої зони».

Окрім опозиційних політиків, м’яко кажучи, не надто хочуть виконувати наказ про відступ із укріплених позицій і самі військові. Місцеві жителі взагалі нажахані таким варіантом розвитку подій,  лякаючись повернення «руского міра», цивільні погрожують лягти під українські танки, аби не випустити їх з прифронтових сіл і містечок. Про недопущення відведення українських військ зі своїх позицій заявляють і активісти націоналістичних організацій.

«Гарячі голови» в оточенні Володимира Зеленського навіть пропонували розігнати акції протесту силою. Страшно навіть уявити, до яких наслідків це могло б призвести. Втім, український президент проявив мудрість і стриманість, та пообіцяв відшукати компроміс, спробувати переконати у правильності такого варіанту завершення війни. Або ж перейти до запасного варіанту. І такий варіант, між іншим, вже є. Мова йде про так званий «Кіпрський варіант».

КІПРСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА: ЧИ ЗМОЖЕ УКРАЇНА ВИРІШИТИ КОНФЛІКТ ТАК САМО

Унікальних ситуацій в історії все менше, адже вона має властивість повторюватися. Схожі події, які ми переживаємо зараз, вже були десь, колись, з кимось. На острові Кіпрі у Середземному морі Туреччина підігрівала внутрішній конфлікт з 1960 по 1974 рік. Як раптом у 1974 році стався збройний конфлікт – турецько-кіпрська війна. З 1975 по 2002 рік конфлікт був замороженим. З 2002 року Кіпр взяв курс на євроінтеграцію, і з того часу отримав можливість ветувати будь-які турецькі програми євроінтеграції. З того часу рівень життя у Кіпрі в порівнянні з окупованими територіями зросло в рази, зокрема, дохід на душу населення в шість разів більший на офіційному Кіпрі в порівнянні з його окупованими територіями. На сьогодні Кіпр продовжує повну блокаду окупованих територій і розірвав будь-які відносини з країною-агресором – Туреччиною. Можливо, президент Зеленський від початку розглядав би «Кіпрський варіант», але це так само гарантовано призвело б до масштабних протестів, щоправда іншої частини українського суспільства.

Затиснутого у вкрай складний геополітичних умовах президента України починають дискредитувати і внутрішні політичні сили. В першу чергу мова йде про олігархів, які мають визначальний вплив на внутрішню політику України. Ні для кого не секрет, що так звана «ЗеКоманда» на початкових етапах складалася не так з прихильників Володимира Зеленського як з противників Петра Порошенка. Після блискучої перемоги на президентських виборах двері «Слуги народу» були відкриті для всіх охочих, при цьому не були визначені базові світоглядні та ідеологічні засади партії. Відтак сьогодні у моно коаліції, умовно і формально об’єднаної під брендом «Слуги народу», неозброєним оком можна побачити щонайменше п’ять груп впливу: «кварталівці» – чистота і совість «ЗеКоманди», найближче оточення президента, головним плюсом і головним мінусом водночас якого є відсутність будь-якого досвіду у політиці. «Приватівці» – група впливу олігарха Ігоря Коломойського, який фінансово і медійно допоміг Володимиру Зеленському стати президентом. «Регіонали» – група людей дуже тісно пов’язана бізнесовими, політичними та родинними зв’язками з одіозними екс-регіоналами. «Соросята» – група впливу неофіційного представника Джорджа Сороса в Україні – олігарха Віктора Пінчука, тісно пов’язаного родинними зв’язками з другим президентом України Леонідом Кучмою. Ну і також окремо можна виділити групу, яку «протягнув» під зеленим прапором до ради особисто Арсен Аваков, який хоч і залежний від того ж Ігоря Коломойського, але все ж стає досить самостійною і надзвичайно впливовою фігурою в Українській політиці. Відтак «монокоаліція» – це лише міф, і президенту час від часу різні групи впливу посилають сигнали про те, що у будь-який момент голосів у Раді може не вистачити. Такі показово-провальні голосування у парламенті вже мали місце.

НЕВИДИМИЙ ФРОНТ: БОРОТЬБА ЗА ВПЛИВИ І ДИСКРЕДИТАЦІЯ ВОЛОДИМИРА ЗЕЛЕНСЬКОГО

Невидима політична війна у кулуарах влади точиться за ключові пости – силові відомства, особливо антикорупційні. Різні групи впливу намагаються підібратися до президента, дискредитуючи його оточення. Нещодавно у ЗМІ «злили» компрометуючу інформацію щодо нового генерального прокурора України Руслана Рябошапка.   Зокрема, журналісти «розкопали» судову справу за позовом батька Руслана Рябошапки – Григорія до сина та дочки про стягнення аліментів, які він, ніби-то, намагається стягнути з них за те, що вони вигнали його з дому.

Інформаційний вкид дуже схожий на замовний. «Інформаційні кіллери» не змогли знайти компрометуючого матеріалу з приводу політичної корупції, відтак почали застосовувати брудні технології і бити нижче пояса – по сімейним питанням.

Та якщо до Руслана Рябошапки поки питання тільки по сімейним позовам, то до керівника Офісу президента Андрія Богдана явно більше питань. Його ніби приклеїли до вуха президента України, що дає політичним опонентам Володимира Зеленського істотний козир у руки, мовляв, Андрій Богдан – зв’язкова ланка між президентом та олігархом і диктує главі державі всі важливі рішення. По-тихеньку Богдан стає токсичною фігурою у оточенні президента і задля збереження іміджу рано чи пізно питання по ньому потрібно буде вирішувати. Із 73% підтримка «ЗеКоманди» скоротилася до 60%, і це ще не межа. Та Володимир Зеленський ще може радикально виправити ситуацію. Для цього, в першу чергу, необхідно розібратися з власним не дуже позитивним оточенням та вийти із під впливу олігархів.

ВУЗЬКЕ ПОЛЕ ДЛЯ МАНЕВРУ, АЛЕ ШИРОКА МІЖНАРОДНА ПІДТРИМКА

Не дивлячись на дуже складну політичну ситуацію, у який опинився Володимир Зеленський, на міжнародній арені в нього достатньо друзів для того, аби допомогти втриматися у кризові моменти. Несподівано плече підтримки підставив глава сусідньої держави – Олександр Лукашенко. Лідер Білорусі ще з 2014 року  намагається грати роль миротворця у російсько-українському конфлікті, а на час проведення зустрічі у нормандському форматі Мінськ взагалі став центом європейської дипломатії.

Останній диктатор Європи дуже позитивно відгукується про нового президента України та закликає світових лідерів допомогти молодому і перспективному українському політику у вирішенні конфлікту на Донбасі. І швидше всього Європа буде шукати різні варіанти для мирного врегулювання конфлікту, а відтак і підтримки українського президента. Адже «друга Сирія» та ще й на Європейському континенті точно нікому не потрібна.

Цілком ймовірно, що в Олександра Лукашенка є і свій власний мотив, адже анонсований економічний союз Росії і Білорусі, який має відбутися у 2022 році, ставить під загрозу незалежність самої Білорусії, чого патріот своєї держави Олександр Лукашенко ніяк не може допустити. Він розуміє, що після здачі України Білорусь буде наступною, відтак всіма силами намагається зупинити «русській мір» на українському Донбасі, не дозволивши крокувати у бік Білорусі і далі на Європу. Разом з тим досвідчений політик намагається утримувати теплі стосунки і з Кремлем. Це вищий пілотаж світової дипломатії. Між іншим, Володимиру Зеленському варто було б повчитися цього у білоруського колеги.

На жаль, поле для маневру у нашого президента не таке велике, як хотілось би. Він щиро намагається бути президентом миру. Вперше в історії кандидат у президенти переміг у всіх (окрім Львіської) областях України, як на Сході так і на Заході. Саме він той фактор, який може і хоче об’єднати Правобережну та Лівобережну Україну. Проте, зробити це надзвичайно важко і кожен необдуманий крок може призвести до дестабілізації ситуації, загострення кризи і відновлення гарячої фази протистояння. У який би бік не схиляв шальки терезів президент – ризики дуже високі.

Чітко зрозуміло одне – послаблення позицій діючої влади відкриє можливості для реваншу  «п’ятої колони». На жаль, попередні парламентські вибори показали, яку мізерну підтримку мають в Україні націоналістичні сили, а яку – діаметрально протилежні їм. Відтак, єдиним шляхом до врегулювання протиріч має бути відкритий суспільний діалог, а внутрішнє протистояння може зіграти злий жарт з усією Україною і стати приємним подарунком зовнішньому ворогу.

Роман Колюхов