– Владико,розкажіть будь-ласка про актуальний стан Римсько-Католицької Церкви на Волині. Чи можна говорити про те,що за роки незалежності вдалося відновити те,що було зруйновано в радянські часи?
– Фактично вся новітня історія відродження Римсько-Католицької Церкви на Волині налічує 25 років. Цього року 25 червня святкуватимемо річницю повернення нам кафедрального храму святих апостолів Петра і Павла у Луцьку. Восени такий же ювілей відзначатиметься й у Рівному. До того часу священики лишень приїжджали сюди,до Луцька,до наших вірних,збиралися на квартирах. А потім влада нам дозволила відправляти богослужіння в бічній каплиці кафедрального собору святих апостолів Петра і Павла,коли ще там діяв музей атеїзму. 25 років тому було прийнято рішення повернути нашій Церкві весь цей храм. В радянські часи на Волині не діяв жоден римсько-католицький храм. Звісно,наші вірні тут завжди були,але церковної структури не було як такої. Зараз Луцька дієцезія,до якої входять Волинська і Рівненська області,має 35 храмів і місць для богослужіння,де служать 25 священиків. Спочатку адміністратором Луцької дієцезії був львівський архієпископ,а в 1998 році сюди був призначений єпископ – ординарій. Першим післявоєнним єпископом Луцьким був владика Маркіян Трофим’як. З того часу існує,по суті відновлена,Луцька дієцезія.
Що стосується стану Церкви,то здебільшого наші можливості не відповідають тому багатству спадщини,яке ми отримали. До прикладу,візьмемо зовнішній вигляд храмів. Це споруди,які в більшості побудовані ще до ІІ Світової війни,коли число католиків на Волині було дуже великим. Зараз католиків тут набагато менше. І часто проблема полягає в тому,що храм великий,а парафія налічує усього кілька десятків чоловік,і утримувати храм,а тим більше його ремонтувати,досить складно. Але разом із тим,дякувати Богу,ми із цими питаннями поступово справляємося. А коли є потреба навіть будуємо нові храми. Наприклад,цього року наприкінці літа буде вже буде освячено храм у Нововолинську. Розпочато будівництво храмів в містах Вараш (колишній Кузнецовськ) і Рівне,де відкрито нову парафію. Є також багато римсько-католицьких храмів,які були зруйновані і залишаються в такому стані,бо там немає вже католиків. Хоча,іноді буває і по-іншому. До прикладу,в Олиці знаходиться один із найгарніших костелів Західної України – Олицька колегіата Пресвятої Трійці. Там є наша громада,є священик,але богослужіння здійснюються в розташованому поруч меншому храмі св. Петра. Щоправда,кілька років тому Міністерство культури та Міністерство закордонних справ Польщі у співпраці із місцевою владою України розпочало програму відновлення об’єктів історичної та культурної спадщини,і в рамках цієї програми передбачається відновлення також цього костелу. Роботи тривають вже кілька років. Сподіваюся,що цей величний храм,який,безсумнівно,є окрасою нашої землі,буде відновлений вже невдовзі.
– Якими є нині особливості церковного життя Луцької дієцезії?
– Церковне життя у нас повноцінне,є здобутки,хоча,можливо,вони і скромні. Зокрема,минулої неділі,коли наша Церква відзначала урочистість Пресвятої Трійці,в кафедральному соборі святих апостолів Петра і Павла вісім дітей приступили до таїнств Покаяння і Першого Причастя. Впродовж двох років вони готувалися до цього,відвідуючи заняття з катехізації. Це дійсно була справжня урочистість як для них,так і для всієї Церкви. Це небагато,але добре те,що в нас є діти,і в нашій кафедральній парафії для них проводиться катехізація. Є в нас і молодь,яка бере участь у групах т.зв. оази «Світло життя». Є родини,які збираються у невеликі групи «Домашньої церкви». Така ж діяльність відбувається у м. Рівному та в інших містах,де існують наші парафії. Загалом,там де є римо-католики – там ведеться повноцінне церковне життя,а також благодійна діяльність. Можна відзначити діяльність нашої дієцезіальної Релігійної місії «Caritas-Spes»,яка має багато напрямків. До прикладу,в нас є два центри оздоровлення. Один – розташований у с. Пульмо біля озера Світязь – призначений саме для літнього відпочинку і оздоровлення дітей. Там оздоровлюються діти не тільки з нашої дієцезії,але й дітлахи з інших регіонів України. Наші молодь також відпочивають у таборах «Caritas-Spes» по всій Україні,наприклад,у Карпатах,на Житомирщині чи під Києвом. Упродовж зміни в цьому літньому таборі можуть відпочивати 50-60 дітей. Ми також там проводили оздоровлення дітей з родин учасників АТО. Другий такий центр відпочинку та оздоровлення є у с. Замлиння. Там відбуваються також заняття школи іноземних мов,пленер іконопису,на який з’їжджаються студенти,митці з України і Польщі. Написані ними ікони експонуються в Луцьку під час тематичних виставок. Особливістю нашого церковного життя є ще і те,що громади РКЦ – це жителі міст і селищ. Натомість у невеликих селах римо-католиків практично немає.
– Якими є ваші відносини із Православною Церквою та іншими християнськими конфесіями загалом?
– Наша Церква має дуже добрі і дружні стосунки з усіма конфесіями. Ми завжди беремо участь,разом із представниками інших церков,у спільних урочистих і поминальних заходах. Ми також запрошуємо священнослужителів інших церков на наші свята і урочистості,спілкуємось,допомагаємо одне одному. Також Луцька дієцезія бере активну участь у діяльності Волинської ради Церков. Стосовно діяльності цієї структури,то приклад Волині,на мою думку,є показовим. Я дуже радий,що тут,на Волині і в Рівненській області,ця рада не тільки існує,але й – що дуже важливо – ефективно діє. Таке явище властиве саме Україні,і коли наші делегації бувають із візитами в країнах Заходу,то там дивуються,що в нас усі конфесії можуть спільно вирішувати різні питання. Як приклад такої діяльності,я можу навести щорічний різдвяний благодійний фестиваль «Бог багатий милосердям». Цього року,в ньому брали участь парафіяни із Рівного. Це був своєрідний експеримент і вони виступили дуже вдало. Дійсно,прекрасно виступили.
– У 2014 році Католицька Церква канонізувала,зачислила до лику святих,світлої пам’яті,Папу Римського Йоана Павла ІІ. Чи доводилося вам зустрічатися із цією людиною,і якщо так,то чим вам запам’яталася ця зустріч?
– Я дійсно мав таке щастя поспілкуватися зі святим Йоаном Павлом ІІ. Я кілька разів був на зустрічі з ним. Папа Йоан Павло ІІ призначив мене єпископом і я брав участь у курсах,організованих у Ватикані для новопризначених єпископів. Упродовж 10 днів їх проводили для нас префекти Конгрегацій. І в програмі завжди передбачена зустріч із Папою. Як раз тоді,у 2003 році,я,як новопризначений єпископ,і взяв участь у такій зустрічі. Святійший Отець вже тоді не зовсім добре себе почував,це було за два роки до його смерті. А перед тим,я мав можливість спілкуватися зі святим Йоаном Павлом ІІ у 1997 році,коли я був секретарем єпископа Житомирського. Тоді ми їздили до Риму і нас запросили на обід до Папи. Під час цієї зустрічі було більше можливостей для спілкування. Що мене тоді найбільше здивувало,то це те,що Святійший Отець не був лідером розмови,він більше слухав,запитував. Мені здавалося,що як найважливішу людину,там всі його б мали слухати,а було навпаки. І ще мені запам’яталося,що він мав почуття гумору,такого доброго гумору. Дізнавшись,що я родом із Бердичева,Святійший Отець навіть згадав польську приказку про Бердичів. Загалом у цій людині відчувалася така собі внутрішня радість. І зі мною,молодим священиком і канцлером єпископа він спілкувався так,що я відчував – під час розмови вся увага була спрямована на мене. Я не розумів,як це взагалі можливо,адже Папа за день приймав сотні людей. А він говорив зі мною і відчувалася його повага до мене,це було щирим,без театральності. Так що спогади про цю святу людину у мене на усе життя збереглися найтепліші.
– Зараз Україна переживає складний час,йде неоголошена війна на сході нашої країни. Розкажіть,будь-ласка,про служіння Римсько-Католицької Церкви на ниві допомоги українській армії,сім’ям учасників АТО,переселенцям.
– Ще від самого початку Євромайдану,і у своїх офіційних зверненнях,і у конкретних вчинках,і в присутності на Майдані Незалежності в Києві наша Церква стояла за правду. Нас не цікавили,і не можуть цікавити якісь політичні аспекти,політична боротьба. Наша там присутність і допомога була в тому сенсі,що Церква відстоює правду,справедливість і мир. І в цьому була велика заслуга всіх Церков і релігійних організацій,які були присутні на Майдані. Так,на превеликий жаль,дуже багато людей загинуло,дуже багато. Але Майдан був-таки налаштований по-Божому,не агресивно. Коли почалася війна на сході України,наша Церква відтоді намагається допомагати бійцям,які захищають нашу Батьківщину. У нас є священики,які виконують роль капеланів,тобто їздять на схід,у зону АТО,привозять бійцям якусь допомогу. Якщо у певній військовій частині служать наші парафіяни,то священики їдуть туди,везуть допомогу,здійснюють,звісно,духовну опіку. От нещодавно,в Одесі я зустрів одного з таких священиків,який розповів,що він допомагає місцевим мешканцям Донбасу,які живуть у прифронтовій зоні. Зараз наші військові вже більш забезпечені,ніж на початку АТО,натомість цивільне населення там дуже потерпає. І наші священики зараз переключилися на те,щоб хоч якось допомагати тим,хто там залишився. І,що дуже важливо,вони спілкуються з цими людьми,яким це вкрай необхідне. Цей священик мені розповів,що хотів,аби люди,яких він там зустрів,десь відпочили і оздоровилися,але вони категорично відмовилися. Сказали,що навіть у Центральну Україну не хочуть їхати,бо бояться – настільки там ще живі стереотипи. А от спілкування їм дуже допомагає. Стосовно цієї тематики загалом я хочу сказати,що на превеликий жаль,інститут капеланства в нас ще не є до кінця узаконеним. Але наші волонтери і священики роблять усе можливе. І ще,на чому я хотів би наголосити,Церква робить найважливішу справу – ми щоденно молимося за тих,хто захищає Батьківщину,і за поранених,і за тих,хто загинув,і за мир в Україні. І це – найважливіше,бо саме це і є покликанням Церкви. Діти наші,молодь,старші люди підносять щирі благання до Господа. І я думаю,що ці молитви Господь чує,Він їх вислуховує,отож все в нас буде добре. Бог усім керує,нам просто треба набратися терпіння і чекати тої розв’язки,яку Він для нас зробить. Тим більше,що в наступному році буде 100 річниця об’явлення Божої Матері у Фатімі. Матір Божа казала,щоб Її Непорочному Серцю ми присвятили всі наші проблеми,і що Вона допоможе.
– І,звісно,такі випробування вимагають від усіх нас консолідації та особливого прояву патріотизму. Яким має бути патріотизм християнина?
– Що стосується християнського патріотизму,то це обов’язок захищати свою Батьківщину. Вона у нас одна – ми тут народилися на цій землі ,вона – наша. Незалежно від того,з яких родин ми походимо,незалежно від того,яку релігію ми сповідуємо – Україна є нашою спільною Батьківщиною. І,власне,у цій згуртованості і є наша сила. Бо Україна не може бути «одного кольору». Україна – держава багатонаціональна і багатоконфесійна,і тому завжди,коли ми були разом нам усе вдавалося. Щодо чвар,то справа не в тому,що ми такі,а в тому,що нас намагаються пересварити зовнішні сили,які з цією метою і втручаються. І тоді слабшими стають і держава і народ. І це не тільки наша проблема,це також проблема й інших держав. І тому,саме в згуртованості,консолідації суспільства,єдності всіх,хто любить свою Батьківщину,хоче її захистити і бачити її успішною і процвітаючою – у цьому є наша сила.
– Зараз від багатьох церковних і громадських діячів доводиться чути,що в Україні має місце криза сім’ї,і потрібно підтримувати саме сімейні цінності. Йдеться також і про те,що нам необхідно робити все,щоб захищати саме одвічні цінності українського народу,засновані на християнській моралі. В Україні Церква,попри все,має значний вплив на суспільство,має високий рівень довіри громадян,тому у нас більшість громадян негативно ставиться до таких речей,як,наприклад,легалізація одностатевих шлюбів,проведення специфічних парадів,тощо. Втім у деяких західноєвропейських країнах це має місце і багато хто говорить,що існує загроза нав’язування усього цього українському суспільству ззовні. Чи великою є,на вашу думку,ця загроза і що може зробити Церква,щоб зарадити в цій ситуації?
– По-перше,мені здається,ми повинні дякувати Богові за те,що таких експериментів,які мають місце на Заході,в Україні поки що серйозно ніхто не проводив. Я бував на Заході,і,ви знаєте,більшість людей там так само всього цього не сприймає. Але це така мовчазна пасивна більшість. Мас-медіа нині мають величезну силу,і в чиїх руках перебуває цей потужний ресурс,той і керує суспільною думкою. І в цих країнах діють відповідні лобі,призводячи до змін у законодавстві. У нас,на щастя,цього ще немає. Ми в цьому плані «по-доброму відстаємо»,і дай Боже нам «відставати» так і надалі. Тому що,коли все це,не дай Бог,таки постане перед нами,я не знаю,що і як відбуватиметься. Наприклад,за Польщу я міг би бути більш спокійним,хоча й там також є проблеми. Одна моя знайома,яка навчається в Познанському університеті,розповіла,що коли там провели анонімне опитування щодо світогляду,то більшість респондентів назвали себе агностиками. Не атеїстами,але такими,що не знають: існує Бог чи ні. І це тривожний знак. Суспільство наших західних сусідів більш згуртоване навколо Церкви,більш релігійне,але ми бачимо,що їм також нелегко відстоювати цінності,бо тиск неймовірно сильний. Якби ми тут зазнавали таких атак,то – можливо – ми б краще боронилися,а може й одразу дали себе «покласти на лопатки». Я не кажу вже про східні регіони,але коли на Волині можна побачити,що люди в неділю працюють на своїх полях,постає питання: наскільки наше Християнство є Християнством? Якщо людина ігнорує такі прості церковні настанови,то що буде коли відбуватимуться якісь більш «тонкі» атаки? Одне я розумію чітко – Церква повинна ясно проповідувати своє вчення. Не боятися. Загалом,Церква Христова,впродовж усієї своєї історії була переслідувана. Можливо не скрізь і не завжди максимально жорстокі,але гоніння на Церкву в усі віки мали місце. І якщо вона потерпає від утисків тепер,то в цьому немає нічого дивного. Інша справа,якою повинна займатись Церква – це виховання. Виховання наших дітей і молоді. Особливо на цьому наголосили два останні єпископські Синоди,які були присвячені саме родині. На останньому з них йшлося про важливість підготовки до шлюбу. У нас ця підготовка пар триває півроку,раніше на це виділялося три місяці,але цього було замало. Тут йдеться не лише про пізнання погляду Церкви на подружжя та родину,але і пропро психологію подружнього життя. Так само є важливим духовний супровід молодих сімей. У нас діє прекрасний рух – «Домашня Церква»,заснований отцем Франциском Бляхніцким. Його метою є як раз розвиток родинної духовності,ознайомлення з психологією подружнього життя. Подружні пари мають змогу всі ці речі обговорити під час щомісячних зустрічей,спеціальних реколекцій,які відбуваються в рамках цього руху. Причина кризи в сім’ї лежить не в тому,що хтось із подружжя має таку «злу волю»,що мало би призвести до розлучення. Проблема у тому,що вони не навчені подружньому життю,правильному життю в сім’ї. А,даруйте,де в нас зараз цьому вчать? Колись суспільство було налаштоване на підтримку сім’ї. Я пригадую,що ще у 70-ті роки в нас розлучення було чимось екстраординарним. А зараз вважається нормальним,коли чоловік і жінка просто живуть разом,без будь-якого оформлення своїх стосунків,і,відповідно,без відповідальності. Треба показувати красу подружнього життя,родинного життя. В цьому,я гадаю,й полягає роль Церкви у цій царині. Бо масова культура,зокрема,кінематограф,часто видає за красу цілком зворотній стан речей – тої ж таки подружньої зради,яку намагається причепурити «палким коханням». Але з реального життя ми знаємо,що все це – фантазія,в житті так не буває. Такі речі є завжди трагедією для сім’ї,для дітей,врешті-решт для суспільства. Це все завжди відбувається дуже болісно. Загалом,говорячи про християнську мораль,особливо в сімейних відносинах,ми повинні усвідомити,що Бог не хоче для нас чогось поганого. Його заповіді нас не обмежують в доброму,обмежують лише в злому,щоб ми не наробили самі собі лиха і страждань.
– Ще у 60-х роках минулого століття Папою Римським Павлом VI і Константинопольським патріархом Афінагором були відмінені анафеми 1054 року і розпочався період якісно нових відносин і зближення між Православною і Римсько-Католицькою Церквами. Яким,на вашу думку,є сучасний стан православно-католицьких відносин. Як би ви охарактеризували результати нещодавньої зустрічі Папи Франциска з Московським патріархом Кирилом?
– Наші Церкви мають дійсно дуже багато спільного. Особливо це спостерігається в нас,в Україні. Святий Папа Йоан Павло ІІ під час візиту в Україну казав,що це є «лабораторія екуменізму»,бо тут зустрічаються західна і східна традиції. І є багато особливо шанованих в Україні святих,яких ми,католики і православні,спільно шануємо. Зокрема,святий Папа Климент І,який на початку ІІ століття загинув мученицькою смертю в Херсонесі,і якого чесні мощі знайшли святі Кирило і Мефодій. Його чесна голова зберігається в Києво-Печерській Лаврі. Що ж стосується відносин між нашими Церквами,то я впевнений,що всі негаразди,які мали місце в історії,більше не повторяться. Але наскільки ми станемо ближчими одне до одного,важко сказати. Я думаю,що і Римсько-Католицькій,і Православній Церквам треба в однаковій мірі працювати над тим,щоб налагоджувати наші відносини. А загалом,зближення починається тоді,коли кожен із нас християнина з іншої конфесії називатиме братом чи сестрою,а не обзивати якимись іншими епітетами родом із сумного минулого. Під час ІІ Ватиканського собору було задекларовано,що «дію Святого Духа не можна обмежити». А Він діє в кожному,хто сповідує Христа і чинить милосердя. Після ІІ Ватиканського собору Католицька Церква стала більш відкритою,і нам відкрилося багато надбань,які є в інших церковних спільнотах,в тому числі і в Православній Церкві. І ми переймаємо позитивний досвід інших Церков – це стосується методів євангелізації,проповіді тощо. Так само й позитивний католицький досвід теж може бути корисним. Ми повинні відкинути назавжди ворожість,яка колись,на жаль,мала місце. Це стосується також переконання,що «у небо підемо тільки ми,і більше ніхто,іншим до спасіння дорога закрита і крапка». Безумовно,насамперед має бути взаємна повага.
Щодо зустрічі Папи Франциска і Патріарха Кирила,то добре,що вона відбулася. Дехто потім казав,що це начебто було ледь не «актом покаяння» Папи Франциска,і такі інтерпретації,на жаль,свідчать про те,що до повного взаєморозуміння нам ще далеко. Це була зустріч рівного із рівним,і такі зустрічі потрібні. Потрібно зустрічатися,потрібно спілкуватися,бо тільки так ми можемо йти назустріч один одному.
– Українське суспільство має високий рівень довіри до Церкви,і доволі низький – до органів влади. Як ви гадаєте,чи може Церква позитивно впливати на політиків? Чи реальним є для неї успішна реалізація саме такого напрямку служіння?
– Як – віруюча людина,я молюся за Україну,і маю надію,що попри всі труднощі,які ми переживаємо,справи в нашій країні покращуватимуться. Ми не повинні впадати в песимізм. Так,ми вкотре переживаємо певні зміни,не завжди отримуючи те,на що сподівалися. Але в Бога немає нічого неможливого,і ми повинні молитися за Україну й вірити,що Господь своїм промислом попровадить нас далі. Я думаю,що найбільша проблема України полягає в тому,що багато людей,які приходять до влади – це люди без принципів. Тобто принцип у них є і – як висловлювався наш прихожанин,світлої пам’яті Євген Шимонович – цим верховним принципом є гроші. Але якщо ми хочемо,щоб наша Батьківщина стала кращою,то в серцях людей,які приходять до влади,повинні діяти інші принципи. Таких людей має виховувати Церква. Людей,які здатні відстоювати свої принципи та ідеали,а не «прогинатися». Адже саме такі люди збудували європейську цивілізацію,і навіть будівничі Євросоюзу були глибоко віруючими людьми,які поставили собі за мету не допустити повторення війни в Європі. Вони хотіли,щоб країни,які впродовж історії часто ворогували,тобто Франція і Німеччина,врешті-решт зосередилися на будуванні чогось спільного,кращого. Вони жили перспективою,а не жадобою до наживи. Я можу навести також приклад професора Богдана Хазана,який був директором клініки Святого Сімейства у Варшаві,і якого звільнили з цієї посади за те,що він,як християнин,виступав проти абортів. Але він не поступився своїми переконаннями. Ось такі,сильні духом,люди і потрібні зараз Україні.
– Вже незабаром,а саме 6 червня,ми,журналісти,відзначатимемо професійне свято,отож що б ви могли побажати працівникам ЗМІ?
– ЗМІ у нашому суспільстві відіграють дуже вагому роль. Вони мають величезний вплив і тому на журналістах лежить велика відповідальність і,мені здається,що люди,які працюють у мас-медіа,не завжди це усвідомлюють. Переважно невідомо де і як проявить себе інформація,а надзвичайну вагу має кожне надруковане чи сказане слово. Отож я бажаю всім працівникам мас-медіа бути принциповими і ретельно виконувати свої обов’язки. Це іноді буває дуже важко,але я переконаний,що це можливо. З Божою допомогою немає нічого неможливого. До журналістики не можна ставитися просто як до звичайної роботи,мовляв «я зробив і я заробив,і хай воно йде у світ і робить там все що хоче». Все таки для журналіста найбільшою цінністю повинна бути правда. Я бажаю,щоб для українських ЗМІ чужим стало явище маніпуляції чи виконання політичних замовлень.
– І,наостанок,що б ви побажали нашому інтернет-виданню «Волинська правда»?
– Нехай Бог благословить всіх ваших співробітників,і нехай ваша праця служить поширенню добра і сприяє будуванню України.
– Щиро дякую за розмову.