Поцікавилася у пані Люби,чи бачила вона проекти пам’ятника загиблим волинянам,який мають встановити вже на День незалежності у Луцьку?
— В Інтернеті бачила,а там,де вони виставляються,не була.
—Щось сподобалося? — питаю.
—Є деякі непогані варіанти. Але такого,щоб зачепило,не побачила. Цей пам’ятник має бути таким,щоб душа плакала …
—А у вас,батьків загиблих військових,добровольців залучали до обговорення проектів?
—Та ніби мають ще. Нашій громадській організації «Надія» міський голова обіцяв таку зустріч.
Мені було важливо почути її думку з приводу ще одного моменту: чи не зарано встановлювати такий пам’ятник? Війна то триває…
—І хлопці гинуть щодня,—сумно продовжила пані Люба,яка не знімає жалобного одягу вже другий рік.— Вона не відпускає наших дітей навіть там,на небі. Мені дуже хотілося,щоб приснився Дениско на моє 50-річчя,а він приснився тижнів через два. В якихось мештах нових,костюмі. І він ніби знає,що загинув,і я знаю. Питаю його: «Синок,ти вже відійшов від того жахіття?». Він заперечливо похитав головою. Навіть там вони все ще воюють,їхні душі не заспокоїлися…
А ми пам’ятники спішимо їм ставити. Ніби від шматка граніту зменшиться біль у материнському серці чи діти-сироти стануть щасливішими. Хлопці все ще приходять у снах до батьків і коханих,загиблі й безвісти зниклі,сіючи в душі батьків сумніви і тривогу. Бо як жити,що робити,коли син у сні каже: «А ви впевнені,що похоронили мене?» Як можна бути у чомусь впевненим,коли знаєш,що привозили в морги цілі рефрижератори понівечених солдатських тіл з-під Іловайська,у кишенях яких дзвеніли телефони,а їх викидали разом з документами? Бо був наказ не дзвонити і не відповідати. Щоб віддати тіла через півроку вже нібито за результатами ДНК. Хтось пояснить цинізм фрази,яку чули рідні,які приїздили на опізнання в морг: «Вибирайте кого-хочете. Тут їх вистачає»?
А може скаже хтось у Києві чи в Луцьку,що робити лучанці Катерині Хом’як,яка й досі шукає двох своїх синів,які безвісти зникли у вересні 2014 біля Веселої Гори під Луганськом? В офіційному спискові загиблих того дня в бою з російськими окупантами бійців 2 роти батальйону «Айдар» із групи «Грізлі» вони не значаться. У тому списку — 17 чоловік,багато з них були поховані як невідомі у Старобільську і тільки згодом ідентифіковані й перепоховані у себе на батьківщині,серед них і волиняни. Є навіть один боєць,який не витримав тортур у полоні і помер 7 вересня в Луганську,але тіла його немає. Лише про братів Хомяків — ніякої згадки. Їх немає ні серед мертвих,ні серед полонених. Мати оббила вже всі пороги,які тільки є,її голос упізнають в СБУ і АП Президента,бо вона єдина матір в Україні,яка віддала війні двох синів-красенів і досі не знає,де вони. Старшому Володі було 24,а меншенькому Дімі не виповнилося й 19. Не раз просила їх по телефону: «Вистачить,хлопці,вертайтеся додому». Пообіцяли,що ще одне завдання і вернуться 16-17 вересня. Востаннє їх голос чула мати у трубці вранці того страшного 5 вересня. У грудні 2014 року Діма ще значився у спискові полонених,де було 632 прізвища,під номером 575. Вона так надіялася на обміни,сподіваючись,що хтось буде звільнений із тих,хто був у тому бою з її синами. Але таких не виявилося. Мати навіть до лідера ДНР Захарченка доїхала,шукаючи своїх хлопчиків.

Ви знаєте,що таке 730 днів безнадійної надії? А вона знає. Їй не раз казали,що Дмитро і Володя загинули,навіть відео в Інтернеті показували. А вона не вірить. Їй віддавали одне тіло під номером,ніби це її син. Вона відмовилася. Це ж саме тіло віддали іншій луцькій родині,яка похоронила його як свого. І не повірить,поки не буде впевнена,що хоронить своїх дітей,а не чужих. Пані Катерина готова пройти до кінця цей шлях. У дечому може заздрить мамам загиблих,бо вони вже знають відповіді на всі питання,а у неї все ще невідомість. І хай примарна,але надія…
—Їм простіше віддати «200»,щоб похоронити й забути,ніж провести незалежну експертизу. Навіть якщо мої сини загинули,я маю бути впевнена. Я буду забирати своїх,а не чужих. Я своїх дітей не давала ображати малими. Не дам і тепер,— сказала у розмові ця мужня жінка. — Всім було б простіше,якби я визнала їх загиблими. Гроші дали б. Нехай я бідна,нехай нещасна,— цих грошей я не хочу. Якби держава по-іншому ставилася до цих хлопчиків,у яких була така надія,такі пориви…
Минулого тижня Катерина Хом’як з групою волинських жінок знову їздила до Києва. Там збиралися такі ж нещасні мами з усієї України,і нібито одній матері з Полтавщини пообіцяли ,що прийме їх Президент. Та вийшов до них секретар-стрілочник,який нічого не вирішує,вкотре прийняв їхні заяви,які віддадуть в СБУ і все знову піде по колу:
—Я їх більше не смикаю. Волонтерів смикаю і зроблю все,як належить. Говорила з батьками деякими,які теж сумніваються,що похоронили своїх дітей. Три мами на Волині такі є. Мені треба провести незалежну ДНК експертизу. Я буду забирати своїх синів,а не чужих.
І цього права її не може позбавити ніхто. А ми про пам’ятники сперечаємося. Хоча пані Катерина вважає,що пам’ятник волинянам,які загинули у тій війні,звичайно,треба. Яким він буде? Обіцяли показати,порадитися з батьками загиблих.
Кілька тижнів у луцькій Галереї мистецтв виставлялися проекти майбутнього монументу,який планують відкрити вже на День Незалежності на меморіальному комплексі «Вічна слава» біля пам’ятника Героям Небесної сотні. На конкурс надійшло десять його варіантів у виконанні п’яти авторів з Києва,Львова,Рівного й Луцька. За словами міських високопосадовців,їм у місячний термін потрібно було зорганізувати кращих митців України,щоб вони протягом Великодніх свят могли зробити пропозицію,яка заслуговувала б на увагу. І саме те,з якою поспішністю все це організовувалося,викликає чимало запитань і подивування. Чому за місяць,а не за три,за шість? Чому за Великодні дні скульптори мали народити свої проекти майбутнього монумента?
Зрозуміло,за доброю радянською традицією хочеться встигнути до дати,тим паче ювілейної. Колись відкривали пам’ятники до річниці Великого Жовтня,тепер до Дня Незалежності. А якщо не буде гідного варіанту,який сподобається не лише членам журі,а й громадськості,до якої ніби-то апелюють організатори конкурсу?
І ще одна крамольна думка: чи не зарано встановлювати такий пам’ятник,коли війна триває,коли сотні солдат безвісти зниклих і шукають їх чомусь волонтери за громадський кошт,а не за державні гроші? Вони теж мають право бути пошанованими. Почитала відгуки в Інтернеті — не одна я в таких роздумах: «Невже закінчилась війна? Пам’ятник безумовно потрібний! Та чи на часі?»; «Пам`ятник то загиблим бійцям,тому потрібно запитати,мабуть,у батьків загиблих,чи хочуть вони такий пам`ятник»;«Конкурс потрібно продовжити. Жодна з десяти пропозицій не заслуговує бути пам`ятником для загиблих в АТО»; «Жоден не зачіпає… Не щемить душа. Проектанти,згадайте,який простий і щемливий пам’ятник Небесній сотні відкрили вСША. Подивіться на пам’ятник афганцям,на цю згорьовану матір,яка стоїть на колінах.Ніколи без сліз не можудивитись…»; «Довершеного проекту тут нема. Може тому,що війна не закінчена і не відомо,хто ми в ній — жертва чи переможці,а самез цього має виростати концепція».
Теж саме казала мама Дениса Чабанчука. Цей пам’ятник має бути таким,щоб плакала душа,а не так,зроблений для галочки. Голова громадської організації «Надія» (заснована батьками загиблих лучан) Любов Карабан,мама21-річного Артема Карабана,який загинув у липні 2014 під Савур Могилою,вважає,що пам’ятник має бути скромним. Чим простіше — тим краще,бо їхні діти жили скромно,просто любили свою країну і віддали за неї своє молоде життя. Ескізів пам’ятника вона ще не бачила,але всі їх ніби мають розглядати батьки загиблих. Мають бути збори,на яких обговорюватимуть це питання і будуть доходити згоди.
Якщо про концепцію,то скульпторам варто було б поспілкувалися з матерями,дружинами,дітками загиблих ще до того,як зважилися на таку відповідальну роботу. На Волині їх немало,бо план по «200»наш край виконав,посівши у чорному списку загальноукраїнських втрат сходинку у числі перших.
Уже червень розпочався,чи буде час майстрам врахувати всі зауваження?Та й не лише луцька громада має це вирішувати,бо монумент увіковічнить пам`ять усіх волинян,які віддали своє життя за незалежність України. Вас не дивує,що письменники ще не відважуються братися за тему цієї неоголошеної війни,бо має пройти час,щоб все осмислити,перепустити через душу,зважити на шальках історії. Чому ж скульптори й архітектори цього не бояться? Вони вже все знають цю війну? Не хочеться вірити,що причина криється у банальному заробітчанстві. Хоча умови конкурсу,м’яко кажучи,подивували: кожен із його учасників отримає 10 тисяч гривень премії,а переможець – 20 тисяч гривень.
Не полишає дивне відчуття,ніби наше суспільство намагається відкупитися від загиблих і вцілілих у цій війні,хто як може: грошима,пільгами,земельними ділянками. Ми вам пам’ятники —а ви помирайте за нас. Ми вам пільги — ви воюйте,трактористи,вчителі,учені. А ми тим часом будемо робити гроші . Ховатимо зароблені мільйони в офшорах і зароблятимемо нові,поки весь народ зайнятий війною. І поки на Майданах відспівують нових загиблих комбатів і рядових,наші діти навчаються в англійських коледжах,роблять селфі на яхтах,впиваються у нічних клубах до ранку. Для нас війни немає.
Прочитала у Василя Симоненка —ніби про сьогодні написано:
Ми не брешем,не лукавим—
Що подумаєм,берем!
Ми сьогодні світом правим,
Все жерем,
Жерем,
Жерем!
Нам живеться любо й ласо,
А на совість ми плюєм—
Що потрапило на зуби,
Те жуєм,
Жуєм,
Жуєм!
Найкращим пам’ятником українським героям буде мирна,сильна і справедлива Україна,де кожна людина почуватиме себе сином цієї землі,а не рабом. Душі загиблих хлопців радітимуть,коли їхнього побратима не принижуватиме чиновник. Коли учасника війни не виганятиме з автобуса нарваний водій. Коли в державній лікарні знаходитиметься препарат за 40 гривень,без якого не можна надати першу допомогу бійцеві,який повернувся із пекла війни з епілепсією. Коли безсовісні прокурори не тягатимуть по судах солдатза те,що у них командири бовдури або зрадники. І найкращий монумент нашим хлопцям встановить український народ. Тоді,коли закінчиться ця війна,коли суцвіття перемоги розквітне і на нашій землі…