Зазначаючи,що «йдеться про 11 липня – в цей день в Польщі відзначається день мучеництва «кресовян» – поляків,які жили в Західній Україні і Західній Білорусії»,Юрій Панченко констатує: «Відчуття неминучої катастрофи можна зрозуміти,якщо переглянути запис нещодавнього засідання польського Сейму,присвяченого Волинській катастрофі,або,як полюбляють говорити польські депутати,«Волинській різанині». Українська влада в останній момент спробували відстрочити катастрофу – зокрема,глави парламентів двох країн домовилися не порушувати історичні питання до закінчення варшавського саміту НАТО».
 
«ВП» нагадує,що цю домовленість Варшава порушила сьогодні,в день відкриття саміту НАТО,коли Сенат проголосував за визнання Волинської трагедії геноцидом поляків,односторонньо звинувативши в цьому українців.
 
За версією Юрія Панченка,«голосування за геноцид «обнуляє» всі наші взаємні вибачення,переносячи рівень відносин двох країн у кращому разі на рівень початку 1990-х… А напередодні цих подій у вогонь польських пристрастей підлили олії з української столиці: Київрада проголосувала за пакет перейменувань,серед іншого змінивши назву Московського проспекту на проспект Степана Бандери. І хоча для поляків не менш актуальним може бути перейменування вулиці,названої на честь «варшавського ката» Суворова,голосування за проспект Бандери чудово вкладається в нинішній дискурс про загрози українського націоналізму. Це рішення за своєю «своєчасністю» може зрівнятися з торішнім голосуванням Верховної ради щодо статусу вояків УПА».
 
Однак загалом,підкреслює аналітик,ще «минулого року зі зміною влади в Польщі змінився і порядок денний відносин з Україною. За підсумками парламентських виборів депутатами стали багато діячів,які зробили собі ім’я на темі Волині та відповідальності українців». А відтак пояснює: «Основна проблема зовсім не у Степані Бандері,а в нашій згоді дотримуватися нового польського дискурсу. Дискурсу,який передбачає не відповідальність окремих осіб,а колективну відповідальність народу. Причому – тільки українського,виносячи за дужки і аналогічні злочини з польського боку,і передвоєнну національну політику Польщі,яка і створила передумови Волинської трагедії».
 
З цим фактом,підкреслює Панченко,нам треба навчитися жити,принаймні до наступних виборів,які відбудуться нескоро. А можливо,це тренд на довгі роки,адже дебати в Сеймі показали,що таку ідеологію поділяють не лише представники правлячої партії «Право і Справедливість» або радикали з Кукіз’15. При цьому,підкреслює він,пристрасті в сусідній країні розпалилися настільки,що без уваги залишився і примирливий лист від
українських політиків і громадських діячів,і відповідь – також примирлива – польських.
 
Він висловлює версію,що можливо,це пов’язано з тим,що багатьом нинішній час здається найбільш вдалим для обговорення історичного питання. «Виходячи з дебатів у Сеймі,можна дійти висновку: слабкість нинішньої України і наша залежність від західної допомоги (в тому числі й польської) багатьма сприймається як гарна можливість досягти принципових поступок у цьому історичному спорі,- зазначає Панченко. – Досі українська влада воліла йти на поступки – хоча б тому,що ці питання в Україні не були такими принциповими,як у Польщі. За винятком,звісно,Західної України».
 
На його переконання,«найближчі дні можуть поставити Україну перед дуже непростим вибором – йти на поступки,намагаючись зберегти нинішній рівень співпраці,влаштовувати зустрічні демарші (а історичних приводів для цього досить) або ж,зберігаючи голову холодною,впевнено гнути свою лінію».
 
Однак при цьому тема з порядку денного не зникне,оскільки «найближчими місяцями на нас чекає прем’єра польського фільму «Волинь»,що може викликати чергову антиукраїнську істерику». Але і це не найгірше,вважає Панченко,оскільки «набагато гірше,що істерика,яка вже підніметься,може на довгий час заблокувати можливість нормальної і чесної розмови про нашу історію,включаючи найболючіші сторінки. А ця розмова вкрай необхідна обом країнам – і Україні,і Польщі».