На жаль,тема волинської трагедії завжди була розмінною картою у політичних іграх,починаючи ще від часів радянських. Її дуже вчасно витягували з колоди закулісні ляльководи тоді,коли треба було кинути сірник у тліюче полум’я взаємних образ між поляками й українцями.
 
Пам’ятаємо істерію довкола пам’ятника примирення польського та українського народів,який мали відкрити у Павлівці на Волині президенти України та Польщі Леонід Кучма та Олександер Кваснєвський до 60-річчя волинської трагедії у 2003 році. Як ламали списи парламентарі й політики обох країн,як одні кричали «першими на коліна не станемо»,а інші вимагали покаятися,хоча самі каятися не збиралися. Це торжище політиків по обидва береги Бугу нагадувало ярмарку марноти,бо менше за все дбали вони про належне пошанування пам’яті невинно убитих поляків і українців.
 
Це була неприхована гра на болючій струні пам’яті,щоб завоювати симпатії свого електорату. І вмілий сценарист із Кремля цим уміло користався,намагаючись вкотре виставити українців у світі «різунами» й злочинцями.
 
Через супротив і тиск проукраїнських сил однобокого вибачення тоді не відбулося. Кучма та Кваснєвський у Павлівці на відкритті пам’ятника жертвам українсько-польського протистояння обидва попросили прощення за взаємні кривди,вчинені представниками наших народів в роки Другої війни на Волині. І здавалося,після цього тема волинської трагедії стане лише поприщем науковців. Бо той довгоочікуваний перший крок до примирення було таки зроблено. Науковці справді певний час дуже плідно працювали над цією темою,яка для українських істориків була ще геть цілиною. Було проведено 13 спільних семінарів та конференцій,у яких брали участь провідні історики обох наших держав. На деякі з них приїздили вчені Нью-Йорка,Західного Берліна і навіть Гарварда. Результат цієї роботи – десять томів праці «Україна-Польща: важкі питання»,у яких сконцентровано всі напрацювання,що охоплюють період стосунків із 1918–го по 1947 рік. У цих томах задокументовано всі дискусії,навіть стенограми їхні подають,щоб унеможливити будь-які фальсифікації.
 
Книги видані українською та польською мовами,і багато поляків та українців їх уже прочитали. Та багато хто читав зовсім інші праці. Професор Східноєвропейського університету,керівник Центру українсько-польських досліджень Микола Кучерепа,який стояв біля витоків цього історичного діалогу,показував мені інші книги у красивих палітурках. Ці солідні видання побачили світ у Канаді,їх автор — Віктор Поліщук.. Москва час від часу підкидає йому якісь документи,хоча будь-який історик,який себе поважає,засумнівався б у їх ідентичності. І ці «праці» виходять немалими накладами,їх читають і в Польщі,і в Україні. Одну з них,а саме «Гірку правду» Поліщука «про злочин ОУН–УПА» передрукували у 1996 році в Донецьку. Комуністи постаралися. Не дивно,що,прочитавши таку літературу,люди ніколи не дізнаються правди,що ж робилося у Західній Україні насправді в роки війни.
 
Але це лише маленька складова з потужного арсеналу інформаційної війни,що велася і ведеться на цьому фронті ідеологами Кремля. Згадаймо виставку «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН–УПА»,яку возив Україною нардеп Вадім Колєсніченко. До її організації були причетні і польська громадська організація із сумнівною репутацією «Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів у Варшаві» у парі з українською посестрою,що іменувала себе «правозахисним громадським рухом «Русскоязычная Украина».
«Я багато років працюю над темою українсько-польського протистояння в роки Другої світової війни,прочитав архівів,кримінальних справ архівних стільки,що жодному з організаторів київської псевдоісторичної виставки й не снилося. Але я не ризикнув би організовувати таку виставку,хоча я фаховий історик. Як і решта колег,які мають чимало серйозних напрацювань,що базуються на фактах,а не на емоціях чи політичних замовленнях. Але якась громадська організація може собі це дозволити і де?! В Українському домі. Це взагалі нонсенс. Для чого? Розрахунок простий — щоб відштовхнути Польщу від нас. Україна збирається до Євросоюзу,поляки їй допомагають,а,виявляється,українці – таки звичайнісінькі різуни,а ви їх до Євросоюзу тягнете! Для того,щоб віддалити дві країни,перекручується історія,знову сіються зерна ненависті,— так прокоментував тоді цю подію Микола Кучерепа.
 
А як українська «еліта» відзначила 70-річчя вшанування жертв українсько- польського протистояння у 1943-1944 роках! 5 липня 2013 року до Сейму республіки Польщі звернулися … українські народні депутати з проханням визнати волинську трагедію геноцидом польського народу. Цю заяву підписали 148 нардепів,з них 118 регіоналів,23 комуністи та кілька позафракційних. Можна було чого завгодно чекати від прихвоснів Януковича,але таке приниження своєї держави стало верхом цинізму та блюзнірства. Можна мати свої погляди на якісь історичні події,можна любити чи не ненавидіти ту чи іншу ідеологію,але так витирати ноги об свою країну могли люди,які або люто її ненавидять,або ті,хто отримав за це свої 33 срібняки. Не пройшло і півроку,як ми переконалися на Майдані,хто насправді стояв за цим сценарієм,хоча й так було ясно.
 
А потім у хід пішли вихолощування підручників історії від усього українського,навіть не в Польщі,а в Луганську з’явився пам’ятник жертвам ОУН-УПА. Згадайте,до якої дати приурочили його відкриття? До дня Перемоги 2010 року. Ініціатором його встановлення був депутат Луганської міської ради Арсен Клінчаєв,засновник «Музею жертв Помаранчевої революції»,той самий сепаратист,який у 2014 році брав участь у антиукраїнських мітингах і захопленні державних будівель в Луганську. А в його урочистому відкритті взяла участь вся януковицька рать: заступник голови Партії регіонів,голова фракції Партії регіонів у Верховній Раді України,колишній голова Луганської обласної державної адміністрації,народний депутат Олександр Єфремов,віце-прем’єр України,колишній голова Луганської обласної ради Віктор Тихонов,депутат Державної Думи Російської Федерації Костянтин Затулін,голова Луганської обласної державної адміністрації Валерій Голенко,міський голова Луганська Сергій Кравченко. Так детально перераховую цих товаришів тільки тому,що всі вони тепер,коли Україна знемагає у війні з Росією,прекрасно живуть і почуваються у Києві,і ніхто не хоче жити у рідному Луганську,куди прийшли російські «брати». А «таваріщ» й українофоб Колєсніченко тепер у Криму промотує зароблені за посіяну між українцями ворожнечу свої срібники від Кремля.
 
Можна ще згадати «антифашистські» мітинги по всій країні,які нагнітали антиукраїнську істерію,особливо на півдні та сході України. Пам’ятаю,як стояла у травні 2013 на меморіалі Слави у Луцьку,де все було завішане синьо-білими прапорами ПР,і хотілося криком кричати: «Люди,що ви робите? Опам’ятайтеся! Який фашизм ви бачите на Волині?!» Ви,учителі,лікарі,яких пригнали на цей мітинг з усіх районів,невже вам не соромно,щоб вас так підло використовували? Скільки вже можна тремтіти за свої посади,зарплати,скільки можна бути маріонетками в руках політиків? До окупації Криму і початку війни залишалося трохи менше року…
 
Там,де є інтереси Москви,просто так нічого не відбувається. І якщо в Польщі в таку лиху для Європи годину хтось знову починає витягувати із шафи старі скелети — шукай руку Кремля. Українці вкотре першими зробили крок назустріч братам-полякам. 2 червня цього року відомі українські політики,в тому числі президенти України Леонід Кравчук і Віктор Ющенко,очільники церков,авторитетні представники інтелектуальної еліти звернулися з відкритим зверненням до проводу Польської держави,духовних і культурних діячів та всього польського суспільств,в якому засудили польсько-український конфлікт в роки Другої світової війни і попросили прощення за вчинені українцями кривди. «Просимо прощення і рівною мірою прощаємо злочини і кривди,вчинені щодо нас,– це єдина духовна формула,що повинна бути мотивом кожного українського і польського серця,яке прагне миру й порозуміння»,— зазначалося у цьому зверненні,на яке неоднозначно відреагували у Польщі. Комусь замало було слів прощення,хтось не може пережити ,що українці називають іменем Степана Бандери вулиці і вшановують героїв УПА,а дехто взагалі не повірив у щирість українського каяття ,мовляв,українці змушені це робити.
 
Бо сьогодні їхня незалежність у війні з Москвою — під великим знаком питання,отож вони шукають союзників. Це цілком закономірна реакція з боку кресових і право радикальних організацій. Порадувала польська еліта,яка на початку липня оприлюднила лист-відповідь на звернення українців.
 
Лист під назвою «Брати українці» підписали сорок авторитетних представників польського народу,зокрема три екс-президенти Лех Валенса,Александер Кваснєвський і Броніслав Коморовський,багато польських політичних,громадських та культурних діячів і журналістів. У ньому,зокрема,йдеться: «Ми також віддаємо честь жертвам братовбивчих польсько-українських конфліктів. Дякуємо за Ваш лист та просимо пробачити кривди,заподіяні нашим братам-українцям польськими руками. Перед нами подібну думку висловили представники польської Католицької церкви,до взаємного пробачення наші народи гаряче закликав папа Іван Павел ІІ… Загрози легше пережити разом. Ми й надалі захоплюємося вами та солідаризуємося у боротьбі з агресором,котрий вже понад два роки окуповує частину української землі,прагнучи не допустити втілення вашої мрії про життя в об’єднаній Європі».
 
Хочеться вірити,що до цієї виваженої позиції авторитетних поляків дослухають надто гарячі голови в Польщі ,яким не терпиться зруйнувати те,до чого важко йшли наші народи впродовж десятиліть і століть. Хто ще не зрозумів,що у цинічних руках навіть пам’ять стає міною уповільненої дії,яка у будь-який момент може вибухнути,хай поїде на український Донбас і подивиться,що з ним зробили ляльководи,які завжди залишаються за завісою…