Нещодавно зустрічалася з мамою загиблого на Донбасі волинського добровольця, який загинув   в  бою  під Широкіним  у  2015 році.  Три  роки   не  знімає  вона  чорної хустини  і  напевне  не  зніме її вже ніколи, оплакуючи сина щодня. І  ось  серед спогадів про  те, яким чудовим, розумним був її хлопчик, жінка починає розповідати про свої поїздки у… Святогірський монастир на Донеччині. Вона їздить туди разом із  паломниками  одного з  поліських районів. У святих місцях мати шукає розради і порятунку від свого болю і  непоправної втрати…

Нам погрожують війною вже відверто

Її геть не бентежить, що  в  стінах цього монастиря  у  2014   ховалися проросійські бойовики,  які розпалили війну  на  українському сході. Як  згадував  Герой  України,  ректор  військового ліцею імені Івана Богуна Ігор Гордійчук, а на війні — легендарний командир спецпризначенців Сумрак, який гарячого літа  2014 з побратимами тримали  до  останього Савур Могилу,  саме  у  Святогорську переховувалися  загони кадировців. І  дарма, що  вони їх, мусульман-іновірців пустили в  православну святиню зі зброєю. Щоб вони потім вбивали українських солдатів, знущалися  з полонених, відрізали їм вуха, принижували й  кричали  нашим  хлопцям  в  радіоефірі: «Ты зачем пришел  на  мою землю?!» Хтозна, може серед  них був і той, хто вбив  чудового сина моєї співрозмовниці.  Парадокс  в  іншому: солдатська мати, у якої українсько-російська війна  забрала найдорожче,  навіть  поганим  словом  не  прохопилася на адресу росіян чи російської влади, яка  потопила  в  крові Донбас, караючи незалежну Україну за  непокірність. Винуватцем загибелі своєї дитини вона вважає… українську владу.  І вона не одна така. На  жаль.

На тлі останніх подій довкола питання, бути чи не бути незалежній українській церкві, цей факт мене  вразив найбільше. Не подивували бритоголові братани, які йшли у православних колонах хресного ходу до Почаєва і на майках яких красувалися написи «Готовтесь к войне». Нам погрожують війною вже відверто, не криючись. Москва дуже постарається її розв’язати. Від братів зі Сходу  можна чекати чого завгодно. Власне війну ми і так маємо вже п’ятий рік. Якщо завариться, не доведи Боже, на  нашій землі ще й  церковне протистояння, зброєю  у  вмілих  руках московських маніпуляторів можуть  стати мами  й  родичі  наших  найкращих, найхоробріших українських воїнів, які загинули за Україну від рук і зброї російських окупантів. Такі, як моя співрозмовниця. Тому що вони засліплені горем. Тому  що не хочуть чути Правди. Занадто довго вони слухали іншу «правду» про те, що «наші діди ходили  в   цю церкву і ми ходитимо».

«Від царя — патріарху»

Коли почалася гібридна українсько-російська війна на Донбасі, ми ніяк не могли  повірити й зрозуміти:  як люди  однієї  віри і часто навіть однієї  церкви могли  прийти на українську землю  до  своїх начебто братів проливати кров і вбивати? Якось мій знайомий священик сказав: «Вони православні. Але  не  християни. Бо Христос — це любов. А кого люблять росіяни, окрім себе?»

До рук  випадково потрапила книга «Русское православие. Вехи истории», видана у Москві у 1989 р. І там читаю: «Православним було заборонено відвідувати кірхи лютеран і кальвіністів, що були  в  Москві та Архангельську, а  іноземцям — православної церкви. Не православні  не  мали  права  прикупляти помістя і вотчини, наймати  у свої будинки прислугу з православних людей і носити  «русское платье». Були заборонені і змішані шлюби. Іноземці Москви, які  поступили на  російську службу до 1640 року, жили в різних кінцях міста, але найбільше поблизу сучасної вулиці Богдана Хмельницького і Чистих прудів». Невдоволення посадських людей та духовенства близькістю кірх до православних храмів, а також  через порушення іноземцями заборони носити  «русское  платье» і відвідувати православні храми, призвело до ліквідації кірх у межах міста.  У 1652 році була  створена  нова Німецька слобода на річці Яуза за містом, за земляним валом, що сприяло обмеженню контактів іноземців  з  населенням столиці». Ось звідки нетерпимість росіян до інших націй, ось звідки ростуть  ноги  їхнього  великодержавного  шовінізму!  Не  дивно, що їм всі  у всьому винні й заважають жити: «америкосы-пиндосы», «укры-хохлы», «чурки» і  тому подібне.

Всі  ці «розглагольствования о каноничности и чистотеверы» з вуст представників  російського  православ’я виглядають як блюзнірство.  Бо  ще в  15 столітті  Москва сама  наплювала на всі  церковні  канони, посадивши на найвищий церковний престол князівства Московського рязанського   єпископа Іону без благословення Константинополя, хоча формально мала б це робити. 15 грудня 1448 на  Соборі єпископів «Иона  был поставлен  митрополитом теперь уже  по  воле  великого  князя». Саме  цю  дату  росіяни вважають  початком автокефалії  своєї  церкви, а насправді самовільного  відходу від Константинопольської  церковної  організації. До речі, Константинополь  нещодавно  офіційно  це  підтвердив.  Як і те, що «ніколи не був наданий православній церкві Росії  Томос про автокефалію».     У липні  1948 року  РПЦ офіційно  святкувала  500-річчя своєї  автокефалії. В урочистостях з цієї нагоди  не  брали участі  Константинопольська і Кіпрська  церкви.

Загальновідомо, як підкупами і шантажем  у 16 столітті російська влада виторгувала у  Константинополя патріарший  престол  для  Москви.  Борис Годунов з компанією тримав у полоні Константинопольського патріарха Ієремію доти, доки  той не дав згоду на  утворення в Москві патріаршества.  «Тільки після того, як Ієремія та особи, які його супроводжували, разом з патріархом Іовом та іншими діячами російської церкви підписали грамоту про заснування в Росії патріаршества, вони були з багатими подарунками відпущені в Констинтинополь. Серед дарів виділялася своєю цінністю митра, всипана перлинами та дорогоцінним камінням. Вона була урочисто піднесена Ієремії царем. Напис  на  ній перлинами гласив: «Від царя — патріарху», — так  описують цю подію російські історики. І після цього у промосковських політиків повертається язик звинувачувати українську владу  у  втручанні  в  церковні справи? У 1590  році  в Константинополі  на  соборі вищих східних ієрархів було визначено місце новоствореної Московської патріархії серед інших. Московському патріарху відвели не третє місце після константинопольського і олександрійського в ієрархічній церковній драбині, як хотіли в Москві, а  п’яте після антиохійського і єрусалимського.  Це неабияк образило росіян і вони почали слати на схід своїх посланціві з грамотами і подарунками, щоб змінити рішення Собору. Але й новий Собор 1593 року  підтвердив рішення попереднього. Проте  в Москві вперто продовжували вважати свого патріарха третім за значимістю, бо російська столиця вважала себе  «третім Римом».

Ця ідея  й  через чотириста літ не дає спокійно спати російським вождям. Тому не позаздриш народам, яким «пощастило»  жити по-сусідству з великим російським «братом». Він навчить, як  треба «любити і вірити по-російськи». Танками, «Градами», підступними кулями снайперів, від яких майже щодня на Донбасі гинуть українські солдати та мирні жителі. Така вона, християнська «любов  по –російськи»…

Не усвідомлюємо, на якій пороховій бочці живемо

Нещодавно зайшла на сайт Української православної церкви  й  натрапила на розділ «Монастирі». Стало цікаво, скільки  ж  їх в Україні? Втомилася рахувати — 261!  У якому регіоні їх найбільше? Не вгадаєте — у найменшій Закарпатській області: аж… 39.  У той час як у Кіровоградській лише  3, Одеській — 13, Луганській  — 9,  на  Волині — 7, на  Буковині—12. І  ми дивуємося, що прихожани із Закарпаття на  камеру кажуть, що вони за «Русь православную», що держави такої, як  Україна,  немає, а  «есть  единый  народ», і «велят кланяться Путину»?! Росіяни вбивають їхніх синів і онуків, а вони дякують за це Путіну?! Люди добрі, це вже невиліковна хвороба…

Для цікавості відкрила сайт РПЦ, де в розділі «Самоуправляемые» значиться 5 церков: Латвійська православна церква, Православна церква Молдавії, Російська церква за кордоном,  Українська православна церква та  Естонська православна церква Московського патріархату. У  цьому товаристві, де  Естонська  з 31 своїм приходом, Латвійська із 118, РПЦ за кордоном із 409 і  Молдовська з 1231 приходом, Українська із своїми 12348  парафіями виглядає зовсім нелогічно. Та попри  нібито незалежність від РПЦ,  всі українські єпархії значаться чомусь в одному  спискові   з  російськими.

Щоб зрозуміти, чому  РПЦ  так  боїться справжньої незалежності української  церкви, достатньо порівняти деякі цифри, оприлюднені на сайті РПЦ.  Візьмемо для прикладу Волинь, де діє дві єпархії УПЦ: Волинська і  Володимир-Волинська. В області, згідно зі статистикою Москви,  майже  500   приходів (499) і 7 монастирів. Для порівняння: у Ростовській єпархії, де проживає  у 4 рази більше людей, ніж на Волині (4 мільйони 254 тисячі) —  лише 131 прихід  РПЦ  і 2 монастиря. В  одній лише Хустській єпархії нашого маленького Закарпаття діє 213 приходів, а є  ще Мукачівська єпархія, у Чернівецько-Буковинській — 382 приходи, Черкаській — 411, Вінницькій — 398,  Київській — 396 і  23  монастирі  (плюс 9 ставропігійних). Помандруємо трохи неозорими просторами матінки-Росії. Для  порівняння: у Ростовській єпархії, де проживає  у 4 рази більше  людей, ніж на Волині (4 мільйони 254 тисячі) —  лише  131  прихід  РПЦ  і  2  монастиря. Хабаровська єпархія — 55  приходів, Архангельська —104,  Смоленська — 138, Бєлгородська — 161, Новокузнецька — 55, Вологодська — 238 і т. д. Попри  величезну територію кількість храмів в Росії у порівнянні з  Україною незрівнянно менша. Так  хто ж центр православ’я насправді? Тому втратити Україну  для РПЦ —це втратити  свою  впливовість  і могутність у  православному світі  й стати  звичайною середньостатистичною церквою. А цього  імперські амбіції російських вождів  не  переживуть.

Якщо, не доведи Боже, московські куратори роздмухають ще й церковну війну в Україні, не  здивуюся, якщо  у  стінах закарпатських чи чернівецьких монастирів складуватиметься зброя і  переховуватимуться бойовики, як  це було  на  Донбасі.  Ми  до кінця  не   усвідомлюємо, на  якій пороховій бочці живемо. Це  до того, що влада  не  повинна втручатися у  справи церкви. Не повинна. А ховати зброю  у  стінах Божих церква повинна? А благословляти на  вбивство своїх єдиновірців можна? А  сіяти ненависть і розбрат між християнами можна? Віра  — річ делікатна, звичайно. Але ті, хто найбільше говорить про «канонічність»  і «неканонічність»,  сам  ці канони впродовж своєї історії постійно порушував.Українці врешті отримали  шанс відродити свою церкву. І  не скористатися ним   буде  великим гріхом перед наступними поколіннями.

Олександра МІСТЮК